Ізюмчанка рятуючи з окупації рідних, влаштувала евакуації незнайомців, а потім навела ЗСУ на росіян в своєму домі

У їхньому будинку жило командування окупантів.

Ізюмчанка Юлія Чередник була в Києві, поки її бабуся та син залишалися в Ізюмі і намагалася вигадати, як забрати рідних іх окупації, коли туди вже не вела жодна дорога. Наприкінці березня шляхів евакуації звідти вже майже не було і єдиний варіант дістатися туди - перепливти рибацьким човном до найближчого села, а далі - лісами дійти до Ізюма. Це було ризиковано, бо навіть у лісі стояли російські блокпости, йдеться в ТСН. 

Час проведений в окупації у рідному Ізюмі називає пеклом 76-річна Людмила Володимирівна, яка там опинилася разом із 12-річним правнуком Богданом.

Наступ на Ізюм російські окупанти розпочали на початку березня. У те, що це трапиться, а тим паче ще й так швидко, пані Людмила відмовлялася вірити. Її онука Юля на той момент була в Києві і переконати бабусю виїхати разом з її сином не вдавалося. Та дівчина не полишала спроб і шукала волонтерів, які готові були їх вивезти. Обдзвонювала служби таксі й автопарки в надії знайти тих, хто візьметься допомогти. Так, неочікувано для себе, організувала дві евакуації з Ізюма. “Я поки не могла своїм допомогти, я допомагала іншим. Це був якийсь, мабуть, метод заміщення. Мені так було легше”, - переконує вона. 

Але її рідні в жоден зі списків не потрапили. “6 березня окупанти зайшли на половину міста, на саме ту половину, де був мій син і бабуся. Саме в той момент, коли я подзвонила їм і сказала, що заходять, заходять, йдіть до підвалу - це була остання розмова. 13:26 - я запам'ятаю цей час, напевно, навіки”, - розповідає Юля. 

“Боже, коли ми пережили першу ніч, це було пекло. Ми мирно спали, о пів на другу ночі почали нашу гору Крем'яницю бомбити, літаки літають, тільки літаки пролетіли, бомби вибухнули. Ми на підлогу впали з Богданом і лежимо”, - пригадує бабуся. 

6 днів вони прожили в сусідському підвалі, а коли стало тихіше, зібралися додому. Це були морозні дні, їхній будинок уже був без тепла. У той час за місто тривали жорсткі бої. Мости через річку Сіверський Донець, яка з'єднувала дві частини Ізюма, українські військові підірвали, щоб не дати росіянам захопити правий берег міста, виїхати навіть із підконтрольної Україні частини Ізюма на той момент уже було майже неможливо. “Зелених коридорів” майже не було. Окупанти порушували домовленості й починали стріляти, коли мирних жителів мали виводити з міста, обстрілювали цивільну інфраструктуру та житлові будинки. 

Разом із іншими ізюмчанами, які покинули місто, Юлія збирала інформацію й малювала карти. “Ми знаходили, стежки через інші села, ми підказували людям для самовиїзду. Намагалися підказувати, куди їхати, де їх немає, де тих блокпостів немає. Ми це постійно робили. Два дні і маршрут обстріляли, два дні і маршрут обстріляли. і так кожну нашу стежку, яку ми знайшли, обстрілювали”, - розповідає Юлія.  

З Ізюма люди тікали пішки через поля та ліси, й уплав, бо інакше вибратися було неможливо. “Я почала шукати човни. Я кажу, що перепливу до них, там річка, я перепливу, але я їх заберу. Мене попередили, що не можна мені перепливати річку, тому що в лісі, тут зразу як перепливати, стоять окупанти і вони два варіанти: або я показую, що я дівчина і буде те, що… Ну буде погано, або я надягаю броніка, але мене розстрілюють”, - переказує дівчина. 

Юлія була у такому відчаї, що жодні аргументи на неї не діяли. Рідних треба було звідти забирати, від них вона вже три тижні не отримувала жодної звістки. “Ми знайшли човна, ми передали ним гуманітарку, повернули човна і потім перепливла я одна з човнарем”, - пригадує Юлія. 

У найближчому до Ізюма селі, на Юлію мав чекати чоловік на ім'я Володимир, який обіцяв її провести додому через ліс, та взяти Юлію з собою він побоявся, до бабусі прийшов сам. “Значить так, хочете ви їхати, не хочете, Юля сказала, щоб ми вас насильно запхали в машину. Ну, коротше, подітися нікуди, треба їхати”, - пригадує бабуся, як боялась довіритись незнайомцю. 

Юля чекали на них близько 5 годин і щоб відволіктися від переживань і думок "Чи вдасться?", вже почала допомагати жителям села, в якому опинилася. Склала списки, зібрала запити, аж раптом. “Я виходжу, а там бабуся стоїть. Це перше, що я побачила - бабусю. Я не знаю, що вам сказати, я не знаю, як це передати. Отак обійнялись і це такий плач і крик був. Від того, що мені це вдалося”, - пригадує Юлія. 

Аналізувати усю цю операцію Юля почала вже після її завершення і тоді зрозуміла, наскільки ризикованою і небезпечною була ідея. “Це нам пощастило, що ми залишилися живими, що в цей день дронів не було. Якби були дрони, а там місцевість рівна, нас би просто постріляли і все. Ми не одні там були, нас там людей 15 було”, - пригадує дівчина. 

Вже згодом її бабуся з сином розповіли, що за місяць в окупації не з'їли жодного шматочка хліба. Його заміняли млинцями, які Богдан навчився готувати на воді. 

У їхньому будинку жило командування і після того, як Юля забрала рідних, цю інформацію вона передала військовим. Із самого початку - допомагала їм відстежувати переміщення російських окупантів. “Я відкрила карту, намалювала, обвела свій будинок. Вказала, де є сусіди, де немає. Тобто куди поцілити. Я передала ці дані й попросила поцілити в мій будинок. Мій будинок виходить на гору Крем'янець - це ж допомагає корегувати вогонь. Це дуже зручно”, - пригадує як переконувала військових знищити її дім з окупантами разом. 

Уперше їй на повідомлення не відповіли, а подзвонили. “Сказали: “Ви знаєте, а Україна так не робить. Україна не буде цілити в будинок”. Але, каже, не переживайте, ще тиждень -максимум два і їх там не буде. Я не знаю, як це вийшло, але їх дійсно через два тижні там не було”, - розповідає Юлія. 

Їхній будинок уцілів, Ізюм вільний, але повертатися додому вони боялися, тому залишилися в Києві. 

Допоки готувався цей матеріал у 76-річної Людмили Володимирівної через стрес загострилася багаторічна хвороба і нещодавно її не стало.

Читайте також:

Візит Байдена до Києва: всі подробиці і відео (оновлюється)

Окупанти розмістили у бомбосховищах ЗАЕС мобілізованих і курсантів РФ

Росія тримає у Чорному морі один ракетоносій: у ЗСУ розповіли, скільки "Калібрів" є на озброєнні