Гостра сатира, яка нівелює красу та багатіїв: рецензія на Трикутник смутку

Прислів’я “двічі в одну річку не ввійдеш” точно не про шведського режисера Рубена Естлунда, дві останні гострі сатири якого були відзначені Золотою гілкою Каннського кінофестивалю.

Але, якщо Квадрат 2017 року висміює претензії світу мистецтва, то у Трикутнику смутку режисер націлений на аналіз суспільства загалом. У своїй останній стрічці Естлунд взяв за основу капіталістичні та патріархальні структури, які утримують “корабель дурнів” на плаву.

Фільм став одним із номінантів на картину року від Американської кіноакадемії, а також претендує на нагороди у категорії оригінального сценарію та режисури.

Раніше стрічка здобула чотири нагороди Європейської кіноакадемії, зокрема за найкращий фільм. Тож її потрапляння до списку номінантів на Оскар не така випадковість, як наявність там досить неоднозначної картини Говорять жінки, про яку ми обіцяємо вам розповісти згодом. А зараз знайомимо вас із фільмом шведського майстра кіно.

Трикутник смутку складається з трьох окремих актів. Естлунд спритно посилює напругу з кожним переходом між ними, але в основному історія слідує за нарцистичними героями-супермоделями Карлом (Гарріс Дікінсон) та Яєю (покійна Чарлбі Дін), чиї стосунки побудовані на взаємовигоді.

Саме вони є центральними фігурами першого акту. У ньому ж режисер насолоджується висміюванням дурості та постійного піклування про статус у світі моди. І саме з цієї частини фільм отримав свою назву – похідну від терміну, який кастинг-агенти використовують для опису трикутної області обличчя, найбільш схильної до зморшок.

Згодом ця пара вирушає у подорож на розкішній яхті як insta-інфлюенсери. Вони спілкуються з британцями-аристократами, які безтурботно розповідають, що їхній сімейний бізнес полягає у виробництві  зброї масового знищення, а також з російським олігархом, який заробив свій статок на утилізації відходів і проголосив себе “королем лайна”.

Капітана яхти, такого собі американського соціаліста-марксиста, зіграв актор Вуді Гаррельсон. А його пристрасність до алкоголю лише посилила маніакальну атмосферу картини, особливо коли під час капітанської вечері розпочався шторм.

Саме тут відбувається сцена масового блювання. Це тонка межа між буквальною відразою та готовим мистецьким витвором для інсталяції, припустімо в музеї. Це одночасно одна з найогидніших та найкумедніших сцен, коли природа скасовує привілеї і багатії блюють на високу кухню. А після шторму тих, хто вижив, викидає на безлюдний острів, де не мають значення ані краса, ані гроші.

Головною у третьому акті стає емігрантка з Філіппін Ебігейл, яка на яхті чистила туалети. Лише вона з усіх, хто опинився на острові, вміє добувати їжу, що робить її новим капітаном.

Для уникнення спойлерів стосовно фінального акту лише зауважимо, що саме він підтверджує сфабриковану тезу щодо природи соціальних прошарків і про те, яка крихка влада, побудована на домінуванні багатства та контролю.

Трикутник смутку – це гостра чорна комедія, яка дотепно розповідає про системи, які запроваджують соціальну нерівність, і про те, що може статися, якщо вони раптом розпадуться. З іншого боку – це непогана, але й не ідеальна артхаусна комедія з прямою тезою, що багаті люди – погані. Але основна її претензія – це майже 2,5 год., з яких 30 хвилин під час перегляду здаються зайвими.

Фото: