Павло Казарін: «Війна привчає жити в моменті»

До річниці початку великої війни з Росією «Детектор медіа» починає цикл розмов із медійниками, які зголосилися служити в армії й боронять Україну зі зброєю в руках. Перший герой циклу — Павло Казарін.

Публіцист, теле- і радіоведучий Павло Казарін пішов в армію на другий день після початку повномасштабного вторгнення росіян. «24 лютого була моя черга вести ранковий ефір. Вибухи випередили будильник. Я їхав на роботу й гадки не мав, як вести програму. Все, що ми підготували напередодні, втратило сенс. Було страшно. Ми злилися, аби не тремтів голос. Черга на мобілізацію була великою й недвозначною. Служба в армії на очах перетворювалась із обов’язку на привілей», — так Павло писав про перші два дні великої війни у своєму щоденнику на «Українській правді».

Павло народився в Сімферополі. Після загарбання Криму Росією у 2014 році переїхав до Києва, працював ведучим на ICTV, Суспільному, каналі 24, «Радіо НВ» та в інших медіа. Присягу Павло склав за три тижні після того, як отримав зброю, й відтоді вже майже рік воює. При цьому має й літературні перемоги: його книжка есеїв «Дикий Захід Східної Європи» отримала премію на конкурсі «Книжка року Бі-бі-сі». «Детектор медіа» поспілкувався з Павлом телефоном — зараз він на фронті в Донецькій області.

— Павле, ви пішли в армію на другий день після початку повномасштабного вторгнення. Чому ви прийняли це рішення?

— Я не брав участі в першій фазі війни, не був у війську ні в 2014-му, ні в 2016-му, ні в 2018 році, тому відчував, що маю певний борг. І коли сталося 24 лютого, я зрозумів, що це і є можливість цей борг повернути. До того ми іноді обговорювали, хто і що робитиме під час повномасштабної війни. Але є такі питання, на які не можна дати відповідь словами — лише справами. Тож я в цих розмовах переважно відмовчувався.

— Що для вас стало найбільш несподіваним на фронті?

— Армія і війна в реальності дуже відрізняються від того, як ми їх уявляємо завдяки кінематографу. У мене теж сталась руйнація стереотипів. Я поступово звикав до думки, що моє виживання на війні у багатьох ситуаціях залежить від випадковостей. Навченість, досвід, планування може підвищити шанси, але не може гарантувати, що події розвиватимуться так, як я планую.

Війна привчає жити в моменті. Зазвичай у цивільному житті ми звикаємо планувати на багато місяців уперед, починаючи з того, що робитимемо на вихідні, до того, як провести відпустку. А на фронті привчаєшся жити тут і зараз, бо це і є найважливішим.

А ще, як каже один мій друг, служба в армії вимагає вміння «тягнути». У багатьох може виникати героїчний порив: мовляв, піду до війська, здійсню подвиг і тріумфально повернусь. Але перебування в армії не вкладається в цю спрощену схему. Тут просто слід налаштуватися на те, що тобі доведеться тягнути. Втому, виснаженість, армійську бюрократію. Те, що твоє життя підпорядковане іншим, те, що ти не завжди можеш контролювати події. Потрібно звикнути, що ця реальність не має нічого спільного із плакатним зображенням війни. І якщо ти плануєш піти в армію, слід усвідомлювати, що це не буде спринт.

— Чи знадобився на фронті ваш журналістський досвід?

— Журналістика має багато жанрів. І я в ній насамперед займався комунікаціями: поясненням людям процесів, які відбуваються навколо, й пошуком внутрішньої логіки. Це вміння універсальне, й цей бекґраунд іноді допомагає мені розуміти події, які відбуваються навколо мене, і приймати їх.

— Як ви змінились за час війни? І чи зараз відчуваєте цю зміну?

— Про зміни за час війни зможу сказати після того, як повернусь до цивільного життя. Бо ти ніколи не сприймаєш себе як відхилення від норми, ти завжди сприймаєш себе як норму. А сказати, як саме ти змінився, можна лише тоді, коли закінчується один етап і починається інший. До того ж, я все ж таки пішов до війська в дорослому віці. Є сталість, сформована особистість, коріння, яке мене психологічно утримує, коли я потрапляю в нові стресові ситуації. Але все одно я дізнався багато нових речей про себе, з якими б я ніколи не стикнувся у цивільному житті.

— Як війна змінила ваше ставлення до життя і країни?

— Моє особисте ставлення до країни не змінилось, але мені цікаво спостерігати за тим, як війна стала подією, що об’єднала співгромадян. Це буревій, який здуває все другорядне, і ми починаємо зосереджуватись на фундаментальних речах. Якщо хтось у Кремлі розраховував, що війна буде точкою зламу у країні, то він помилився. З 24 лютого пішла в небуття двозначність, яка довго супроводжувала нашу повсякденність, коли в багатьох була спокуса сказати: не все так однозначно, треба шукати компроміс, виходити на перемовини, всі дорослі люди й з усіма можна домовитись. Ця війна довела, що ні: з людожерами не можна домовлятись. Їх потрібно зупиняти, стримувати, від них потрібно захищатися. Це важлива трансформація, і круто, що до цих висновків прийшли люди, які раніше над цим не замислювались.

— За що ви тримаєтесь на війні? Багато хто тримається за віру.

— Мені хочеться, щоби просто не було соромно за те, що я роблю. А від цього виникають інші інтенції: ти не хочеш підвести тих, хто поруч і хто на тебе розраховує. Війна — це не справа атомізованих особистостей, коли один умовний «рембо» вирішує всі питання наодинці. Війна — це колективна праця. Це відчуття тих, хто поряд, і відповідальності за весь процес, контури якого ти не завжди розумієш. І ти не маєш цього розуміти, бо ти — найнижча ланка цієї ієрархії.

— Що дає вам найбільшу підтримку?

— Ця війна етично проста, дуже чорно-біла. І це оптика не лише України, а всього світу. Нам випало жити, коли добро і зло очевидні: ось загарбники, а ось захисники. Розуміння того, що тут немає простору для морального релятивізму, підтримує.

— Нещодавно ваша книжка «Дикий Захід Східної Європи» отримала премію на конкурсі «Книжка року Бі-бі-сі». Тоді ви в одному з інтерв’ю казали, що тепер ваші творчі плани — це Бахмут. Чи виникає у вас зараз бажання писати?

— Інколи таке бажання з’являється. Інколи я встигаю це робити. Але за 2022 рік я написав лише десяток текстів. Це питання не так бажання, як часу. Його зараз небагато.

— Ви писали, що ця війна обов’язково матиме продовження і оптимістам легше зараз, а реалістам буде легше завтра. Як бачите перемогу, що це для вас?

— Я маю мінімалістичні очікування. Є така формула: не варто зачаровуватись, щоби згодом не розчаровуватись. Намагаюсь цієї формули дотримуватись.

По-перше, ця війна не закінчиться у 2023 році. Я не впевнений, що вона закінчиться і в наступному.

По-друге, враховуючи те, що головним завданням агресора є знищення української державності, для мене критерієм перемоги буде її збереження. Зараз популярно розмірковувати про перемогу в контексті кордонів. Чи є вихід на кордони 24 лютого 2022 року перемогою, чи перемогою є лише вихід на кордони 1991 року? Скажу лише одне: для мене критерієм перемоги буде збереження української державності. Якщо разом із тим ми зможемо звільнити всі або деякі окуповані території, це буде важливим бонусом.

— Завершення бойових дій, на вашу думку, — це не завершення війни, а перерва в ній?

— Ми не знаємо умов, за яких бойові дії можуть зупинитись. Бо навіть у найкращому для нас випадку, коли українська армія виходить на кордони 1991 року, це ще не дає гарантії, що Росія після цього сяде й підпише мирний договір, а також виключить зі своєї конституції згадки про Херсон, Сімферополь, Донецьк, Луганськ і Запоріжжя. Можна припустити, що агресор сяде в оборону й готуватиметься до нової війни, а учні в російських школах будуть учитись по підручниках, де буде сказано, що російські міста «окуповані українськими нацистами». За такого сценарію в нашої війни буде друга серія.

Мені здається, що якщо суспільство сприйматиме війну як спринтерську дистанцію, то воно стане заручником цих очікувань. І якщо вони не виправдаються, почнеться фрустрація. Я б цього не хотів. Бо українську державу може перемогти не тільки ворог, а й наша власна зневіра.

— Якщо перемога — це збереження української державності, тоді, можливо поразка ворога — це припинення існування Росії як імперії та розпад імперського світогляду в свідомості самих росіян? На вашу думку, це стане передумовою неповернення до війни?

— Так, теоретично такий розвиток подій може застрахувати нас від продовження війни. Але такий розвиток подій нам не гарантований. Він лише можливий. Щоби так сталося, потрібна низка передумов. Коли ми їх побачимо, тоді можна буде сказати, що цей сценарій перестав бути суто теоретичним, а став таким, на який можна розраховувати.

— Чи плануєте ви після війни повертатися в журналістику?

— Планую. Мені подобалось те, чим я займався. Журналістика — це завжди перемовини й модерація, вміння пояснювати процеси, що відбуваються навколо, і вміння пояснювати одним людям інших людей. Мені здається, що наше суспільство потребуватиме різних діалогів після війни, і мені б хотілося бути дотичним до цих процесів.

Фото: Павло Казарін/Facebook