Журналіст Віктор Ожогін: «26 лютого я вже був у військкоматі, тому що помер би, якби просто сидів біля телевізора і слухав новини з Бучі та Ірпеня»

До річниці початку великої війни «Детектор медіа» публікує цикл розмов із медійниками, які зголосилися служити в армії й боронять Україну зі зброєю в руках. Сьогодні наш герой — Віктор Ожогін.

Інтерв’ю з Павлом Казаріним читайтетут  

У лютому 2022 року журналіст Віктор Ожогін із Дніпра пішов захищати Україну в лавах Національної гвардії. Він став заступником командира роти батальйону «Дніпро 1». За його словами, як офіцер, який присягав на вірність Україні, він не міг вчинити інакше.

У вересні 2022 року в боях біля Лимана на Донеччині Віктор був поранений. Побратими надали йому першу допомогу й шість кілометрів несли в безпечне місце. Його доставили до Слов’янська, де зробили першу операцію, потім до Краматорська, а 19 вересня привезли до Дніпра.

Віктор міг би після поранення залишатися вдома, — зрештою, він уже пенсійного віку, — але перед Новим роком повернувся на фронт до побратимів. «Детектору медіа» вдалося поговорити з Віктором Ожогіним під час короткої відпустки після сорока днів боїв під Бахмутом. Тепер він уже командир роти й має нові завдання і плани.

Віктор Ожогін закінчив факультет журналістики Київського державного університету, випуск 1984 року. Починав працювати новинарем на державному обласному телебаченні в Дніпропетровську (зараз Дніпро), згодом став заступником генерального директора. У 2009–2010 роках очолював Дніпропетровську обласну державну телерадіокомпанію. 2014 року пішов добровольцем на фронт, командував «журналістським» взводом батальйону «Дніпро-1» Національної гвардії, захищав Маріуполь і Луганщину. «Детектор медіа» писав про службу підрозділу Віктора Ожогіна.

2016 року повернувся із фронту на телебачення, працював старшим редактором. Був членом Комісії з журналістської етики. Після війни планує знову повернутися в журналістику, але вже лише спортивну.

— Вікторе, чому ви вирішили піти на фронт?

— Для мене не стояло питання, йти чи не йти. Я пішов у 2014 році. Так само пішов і торік. 26 лютого вже був у військкоматі, тому що помер би, якби просто сидів біля телевізора і слухав новини, які надходили з Бучі, Ірпеня… Тому я з першого дня вирішив: найкраще, що я можу зробити, — це допомогти молодим хлопцям на фронті. Маючи певний досвід як офіцер, як людина, яка присягала на вірність Україні. Вирішив і пішов.

— Як війна змінила ваше ставлення до життя і країни?

— Сказати, що не змінила, було би неправдою. Звичайно, я мав певний досвід у 2014–15 роках. Ми були біля Маріуполя у вересні — жовтні 2014 року, тоді теж стріляли й гинули наші воїни й цивільні. Коли йшли на фронт, думали, що будемо десь на кордонах захищати країну. А вийшло зовсім не так. Нам тоді мінські домовленості забороняли стріляти у відповідь, а по нас гатили з усіх видів озброєння. Пам’ятаю, в нас на третій день згоріло все, але ми, на щастя, залишилися живі. Це теж був певний досвід.

Торік із першого дня ми зрозуміли, що це вже не та війна, що була. Оскаженілий ворог вирішив за три дні взяти Україну. Ну, а ми вирішили, що так не буде. Ми все ж козаки :) Я воюю у складі добровольчого батальйону «Дніпро-1», який належить до Національної гвардії. Я привів сорок своїх друзів, вони поруч зі мною воювали і зараз у строю.

Що ж до країни загалом, то коли ми дивилися, як вся країна стала на захист, — це нас підбадьорювало й надихало, якщо можна вжити це слово на війні. Надихало, що ми повинні захистити свою країну, свої сім’ї, дітей, онуків, рідне місто Дніпро.

— Як, на ваш погляд, за рік змінилася українська журналістика?

— Важко було стежити за журналістикою. Іноді читали щось у телефоні, дякуючи мобільному зв’язку, а потім старлінкам. Мабуть, змінилася. Нас цікавлять у першу чергу матеріали про війну, події на фронті, про міста, які бомблять, — Харків, Київ, Дніпро та інші. Про міста, де ми служили: Краматорськ, Слов’янськ. Знаєте, що мені не подобається? З’явилося багато інформації про війну, але дехто посилається на сумнівні джерела. Приміром, була новина «Росіяни захопили Кліщіївку біля Бахмута» з посиланням на російських воєнкорів. Ну як можна давати таку інфу за даними російських воєнкорів? Та вони вам таке розкажуть! Ви пишіть за даними Генштабу України та інших офіційних українських джерел. Думаю, досвідчений журналіст так би не написав. Це в інтернеті. Телебачення і радіо, на жаль, ми не бачимо і не чуємо. Наприклад, у Рубіжному і Сєвєродонецьку я намагався послухати радіо, але там працювало лише російське радіо, українського не було. Мені іноді доводилося слухати того ж Соловйова і Скабеєву-скарабеєву, дідько б їх вхопив. Я досвідчена людина, й можу відрізнити правду від брехні. А українське телебачення бачу лише тоді, коли приїжджаю додому. У нас ротація, я сьогодні приїхав у відпустку на десять днів і вже трохи подивився телебачення.

— Ви після поранення повернулися на фронт?

— Так, щойно загоїлись рани. 28 грудня мене викликали в частину, і 29-го я вже був під Бахмутом. Мене призначили командиром зведеної роти, ми зайняли позицію в обороні і сорок діб були під Бахмутом. Не здали ані сантиметра нашої землі. Хлопці в надто важких умовах відстояли, молодці. Одна справа влітку сидіти в окопі, інша — взимку, коли температура за добу може впасти на понад 20 градусів: вдень було +10, а вночі -14. Такий перепад температури жахливий для будь-якої людини. А коли ти в окопі, заступив на чергування на дві доби і знаєш, що тебе ніхто не замінить, то ще важче. А ти ж повинен не просто сидіти в окопі, а постійно дивитися в тепловізор, стежити, чи ворог не нападає.

Ворог цього разу був якийсь скажений. Вони лізли осатанілі, іноді без автоматів і броніків. Може, їх там чимось накололи. Думаю, це були вагнерівці. Вони обв’язувалися гранатами і повзли до нас, щоб закидати їх нам в окоп. Зрозуміло, що ми їх зупиняли. Потім вагнерівців замінили федерали. Ці хитріші, може, й у нас уже вчаться воювати. Просуваються невеличкими групами, по 5-6 чоловік. Але все одно ми знаємо, як із ними воювати, а вони не знають. Ні території не знають, ні за що воюють. Розумієте, біля Бахмута вже таке величезне кладовище, там тисячі росіян лежать, їх ніхто не забирає: ні мертвих, ні поранених. От як Жуков казав у 1941 році: «Велика Россия — бабы ещё нарожают», так і зараз нічого не змінилося. Вони думають, що в них 140 мільйонів і вони нас закидають солдатами без броніків і автоматів, з одними гранатами. Впевнений, у них нічого не вийде.

— Ви плануєте після закінчення війни повертатися у журналістику?

— Я почуваюся ще дуже молодим, хоча вже й пенсіонер, і міг би сидіти вдома. Я працював на приватному каналі у Дніпрі перед війною. І мене чекають там, постійно телефонують, роблять включення. Але коли повернуся, буду займатися лише спортивною тематикою. Не хочу ні політикою, ні військовою тематикою займатися.

— Як бачите перемогу? Що це для вас?

— Я постійно думаю про це. Ми чекаємо на перемогу, звичайно. У мене дід воював у Першій світовій війні, батько у Другій світовій війні. І я колись у них запитував, як це було, коли прийшла перемога? То батько казав: «Синку, це такий підйом, ти собі не уявляєш, як ми чекали цієї миті!». Так і ми зараз чекаємо. Її чекають всі. Не тільки військові, а й цивільні, які мешкають у мирних містах. І лягаючи спати, вони не знають, прокинуться чи ні. Це ж просто жах! У XXI столітті в центрі Європи такий жах створили Путін і його орда. Ми маємо це все припинити.

Мене багато людей питають, коли це закінчиться. Відповідаю, що в кінці травня — на початку червня ми закінчимо цю війну. Ну, можливо, ще трішки затягнеться. Але в цьому році я впевнений, що ми закінчимо. Звичайно, за умови, що нам дадуть необхідну зброю.

Європа та Америка бачать же, скільки жертв принесла Україна. Вони ж повинні розуміти, що ми захищаємо не лише Україну, а і Європу. То мусять дати вже ті танки, які обіцяють. Не треба нам їх давати в кінці вересня чи жовтня. Дайте їх зараз, у березні. І ми одразу підемо в наступ і будемо гнати ворога. На мою думку, треба спочатку відбити Мелітополь і Крим, а потім їх сунути до кордону, до Краснодона. А далі звільняти Луганськ і Донецьк, весь Донбас і Харківську область.

Наш батальйон пройшов за 11 місяців практично весь Донбас. Ми звільняли Куп’янськ та інші населені пункти, там просто жахлива картина. Там уже немає нічого живого. Під’їжджаєш до села, а там навіть цілої собачої будки немає, одні труби від пічок стирчать серед руїн. На що вони перетворили Рубіжне, Сєверодонецьк! Вони хочуть усе зрівняти із землею. Нам доведеться все це розгрібати, прибирати і будувати з нуля. Сподіваюсь, Європа і США нам допоможуть усе це відбудувати. Ми відбудуємо, і підйом буде надзвичайний! Зараз там дуже важко жити, й роботи немає, і світла немає. Але перемога дасть величезний поштовх розвитку економіки, і буде робота, й буде світло.

Але є ще одне «але». Внутрішній ворог. От як нам в окопах читати, що заступники міністрів беруть хабарі по 400 тисяч доларів?! Як так? Військові щохвилини ризикують своїм життям, а ці пацюки наживаються під час війни. Ми повернемося і будемо їх ганяти, щоб не думали, що їм це минеться. Або як досі у Верховній Раді сидять народні депутати від забороненої «Опозиційної платформи — За життя»? Суркіси в Монако і в карти грають. Вони всі мають також понести відповідальність.

— Як вас зустріли побратими після поранення?

— Добре, звичайно :) Мене призначили командиром роти. І з нашого батальйону роблять батальйон оперативного призначення. Це фактично буде штурмовий батальйон. У мене будуть найдосвідченіші воїни, які залишилися з чотирьох рот. Тобто із семисот людей набираємо 130 найдосвідченіших. Ще шукаємо добровольців — людей із досвідом, фахівців. Нам дають американське озброєння, нову форму. Тобто ми вже не будемо із шаблею на коні. Бо раніше ми були з автоматом і гранатометом. Це була наша основна зброя протягом 11 місяців. А зараз будуть БТРи, артилерія своя. Сподіваюся, що зможемо виконувати завдання на базі свого батальйону. Ось під Бахмутом ми воювали пліч-о-пліч із батальйоном «Свобода». Їхня частина в Гостомелі. Дуже надійні, вправні і бойові хлопці. Вони нас не підвели, а ми їх.

Дякуємо всім країнам, які дають нам зброю. У нас тепер гранатомети і шведські, й англійські, й данські, й американські. Нас рятує те, що натівська зброя високоточна. А радянська має відхилення на кілометр або й два. Коли в будинок у Дніпрі поцілили, то ж вони цілили в електростанцію, яка десь за 2,5 кілометра від цього будинку.

Багато всього хорошого зустрічаємо навіть під час війни. Вся країна допомагає, хто чим може. Бабусі приносять шкарпетки, чай чи прянички. Коли були в оточенні в Сєверодонецьку, довелося підірвати машину, яку передали нам із Литви, щоб вона ворогу не залишилися. Скільки я людей нею вивіз по єдиному вцілілому мосту, який обстрілювався з усіх боків! Потім нам волонтери передали ще одну машину, яку пригнали з Нідерландів. Її купив мій кум і друг Олексій Семененко, віцепрезидент футбольного клубу «Динамо».

А про погане не хочеться згадувати. Є ще такі люди на Донбасі, які нас не чекають. Після того, що ворог зробив там, не розумію, як іще можна чекати «русскую весну».

Фото: Виктор Ожогин/Facebook