Громадський рух студентів-журналістів завойовує серця за кордоном, але залишається поза увагою українців

Після 2014 року на факультетах журналістики столичних вишів помітно побільшало студентів із Луганщини, Донеччини та прилеглих до тих країв областей. Скажімо, в Київському національному університеті культури та мистецтва, де я в останні роки викладаю головні фахові журналістські дисципліни, таких нині в кожній академічній групі – 60-70 відсотків.

Ці юнаки та дівчата, чиї долі опалила війна, першими стали голосно питати: чому про цю війну, яка розпочалась ще у 2014 році, навіть в Україні не кажуть всієї правди?

З цих питань і народилася моя творча вправа для першокурсників – «Російсько-українська війна очима вісімнадцятилітніх». Вона вилилась у сильні за відвертістю й змістом сповіді-роздуми, пропущені через уже загартовані першими житейскими випробуваннями юні душі. Добірка з них, опублікована у тижневику “Слово Просвіти”, викликала в читачів сплеск емоцій і відгуків.

Представляючи у передслові ті сповіді, я зауважив: «У цих текстах – інший Донбас й інші його мешканці по обидва боки тимчасового розмежування. Тут – протилежність тому, про що офіційно повідомляють. Читаєш цих юних і мимоволі запитуєш себе: чому про таке і в такому ключі у нас мало пишуть професійні журналісти, чому фальшивлять політики, чому уникають правди про Донбас і навколо нього державники?».

Згодом це переросло у постійну творчу співпрацю університета із «Словом Просвіти», на сторінках якого стали з’являтися студентські есе й за іншими вправами: «Зорі в калюжах», «Обличчя  фотографії на стіні», «Моя хата скраю?», «Про лебедину вірність і людську підлість» тощо. 

Вибірку ж кращих з цих публікацій, які, переконаний, не оминуть майбутні дослідники історії теперішньої журналістики, став подавати «Український Інформаційний  Простір» – чи не єдиний науково-практичний журнал в Україні, присвячений медіа. 

А наприкінці минулого року учасники цієї історії об'єднались у громадський рух студентів-журналістів з назвою «Лицарі правдивого слова». До такого кроку майбутніх журналістів спонукала ініціатива, що народилась на столичному Майдані – магнетично-сакральному для всіх українців місці. 

Від торішнього літа на одному з мармурових парапетів Майдану, що ближче до Головпоштамту, з’явилась вручну зроблена й обтягнена водонепроникною плівкою коробка. Сюди ініціатори закликають всіх охочих вкладати списані довільно аркуші паперу із своїми історіями та розповідями про втрачених близьких людей. Поруч можна залишити прапорець з ім’ям героя.

Таких прапорців  довкола цієї коробки – вже тисячі,  і стільки ж – списаних аркушів паперу, які стабільно вкладаються до неї і щодня забираються. 

Мої вихованці – студенти-журналісти КНУКІМу – одними з перших долучились до цієї ініціативи зі створення мартирологу полеглих героїв російсько-української війни. «Герої не вмирають, якщо їх пам’ятають» – під такою назвою вийшла добірка їхніх есе у «Слові Просвіти» у жовтні 2022 року.

І сталося маленьке диво. Саме цей номер журналу, опинившись за кордоном, привернув увагу однієї небайдужої українки в Італії Тетяни Іванів (Гавриленко), коріння якої з Черкащини. Вона й показала опубліковані в ньому студентські тексти одному італійському журналісту.

Так виникла ідея підтримати творчі потуги юних, талановитих і патріотичних студентів-журналістів. Недавно з Італії надійшли перші дві разові стипендії. І нехай вони не такі вже й великі, але головним у цій справі є добрий початок. Далі, сподіваюся, буде.  

Мені випала честь вибирати з-поміж когорти юної пишучої братії двох перших стипендіатів. Ними стали студентка четвертого курсу Таня Антоненко та першокурсник Ян Рябінін.

Таня Антоненко – незряча. Але сили, оптимізму й духу в цієї дівчини з села під Києвом вистачає на те, щоб не лише самостійно йти по життю, а ще й інших вести за собою. А пише вона так, що мурашки під шкірою оживають. Вже другий рік Таня, покинувши батьківську хату, знімає квартиру в Києві, працює на двох роботах, а у вільний від роботи та навчання час проводить екскурсії в Київському музеї темряви (виявляється, є й такий!). Її «переможний» есей називається «Незрячі часом ведуть за собою зрячих».

Ян Рябінін з Маріуполя. Герой його розповіді під назвою «Тато-хмарка» – боєць полку «Азов» Ігор Краснобриж – також мариупольчанин. На фотографії, якою проілюстровано есе Яна, Ігор зі своєю дворічною донькою Майєю. Він у військовій формі з каскою, начальство відпустило тоді його додому всього на одну добу. 

«У розмові з дружиною Ігор дивився на неї якось по-особливому. Прохання було єдине: сфотографувати його з донькою, на згадку. То було останнє їхнє фото разом. На вічну пам'ять… 15 березня йому виповнилося  27, а 16 березня його взяла куля. Тепер маленька Майя на запитання про тата завжди відповідає "Мій тато – хмарка"», – написав Ян Рябінін в своєму есе. 

Трагічна, але світла та зворушлива історія. А тепер про прикре. Майданівську історію зі створення мартирологу полеглих героїв ніхто з українських ЗМІ, крім «Слова Просвіти», не помітив. Не викликала вона інтереса ні у телевізійників з «Єдиних новин», ні у друкованих та мережевих видань України. 

А дарма! Адже уваги широкого загалу достойні як юні «лицарі правдивого слова», так і ті, кому вони присвячують свої перші журналістські наробки – численні герої, історії яких чиїсь небайдкжі рки кожного дня складають у саморобну коробочку на Майдані.

Ілюстративне фото: Генеральний штаб ЗСУ/Facebook