Трагедія Криму очима українця. Інтерв’ю до роковин окупації

Сергій Ковальський: Автономія не давала Криму можливості бути з Україною

20 лютого 2014 року прийнято вважати датою початку окупації Криму. На російських медалях «За возвращение Крыма» вказано 20.02.14 – 18.03.14.

Після втечі Януковича, 23 лютого у Севастополі відбувся мітинг, учасники якого, підбурювані російською агентурою, закликали не перераховувати у Київ податки, а міським головою проголосили росіянина Олексія Чалого. За два дні відбувся проросійський мітинг під Кримським парламентом у Сімферополі. Проукраїнські сили 26 лютого відповіли своїм мітингом, сталася штовханина із проросійськими провокаторами, але вдалося домогтися відтермінування засідання кримського парламенту, де планували розглядати питання щодо політичного майбутнього Автономії. Натхненні перемогою мітингарі розійшлися по домівках.

А у ніч на 27 лютого будівлі кримського уряду і парламенту захопили «зелені чоловічки». 16 березня окупанти провели у Криму «референдум», після чого Путін оголосив, що «Крим повернувся у рідну гавань».

На материковій частині України тривалий час побутувала хибна думка, що кримчани цій окупації майже не опиралися. Але це не так. Кримські татари та українці Криму їздили на Майдан у Київ, виходили на Євромайдан у Криму і чинили спротив окупантам. Про те, як це було тоді і що відбувається у Криму зараз «Главкому» розповів співкоординатор громадянського руху «Євромайдан-Крим» (2013-2014рр.), представник Крайової Ради українців Криму (КРУК) Сергій Ковальський.

«Українці у Криму завжди перебували у некомфортних умовах»

В інформаційному просторі досить сильно розкручений один із тих днів – 26 лютого. Багато чого залишилось про цей день за кадром, тому він для мене є днем політичної гри, яку ми – Україна – на жаль, програли… 

Важливо зазначити, що, по-перше, спротив розпочався і тривав задовго до 26 лютого, а також після цієї дати. По друге, найважчий період спротиву окупації почався після 27 лютого, коли російська армія, під виглядом «зелених чоловічків», почала захоплювати державні будівлі, у тому числі Верховну Раду Криму. Росія завезла дуже велику кількість «ряжених» – переодягнених російських військових, розвідників, феесбешників, «козаків» та інший набрід. Почалося активне придушення протестів та погрози фізичним знищенням тим, хто наважувався на спротив.

По-третє, реальним поворотним моментом та перевіркою на вірність Україні став період саме від 27 лютого до 16 березня, який поставив всіх кримчан перед вибором: ставати колаборантами і починати домовлятися з окупаційною владою, або чинити спротив усіма доступними засобами. Кримчани,  незалежно від статусу, національної приналежності, релігійних вподобань, місця роботи мали робити цей вибір.

Для мене найпотужнішим в емоційному плані днем, який продемонстрував силу непокори кримчан, стало 9 березня.

Біля пам’ятника Тарасу Шевченку у Сімферополі зібралися люди, не зважаючи на всі загрози: двотижневий терор, підкупи, обіцянки, наповнені збройними людьми вулиці. Кримчани вийшли і заявили про свій вибір – бути з Україною. Це була наймасовіша акція, організована українцями Криму.

І ці події стали переломними для української громади, оскільки ворог для себе визначив, що за будь-яку ціну знищить українську громаду, яка постала і не скорилась, не пішла на співпрацю з окупантами, не делегувала у колабораційний уряд своїх представників.

Українці у Криму завжди перебували у надскладних та некомфортних умовах. Саме українців окупант прагнув системно, протягом століть, асимілювати, щоби довести, що ми «адін народ».

Що мали Українці у Криму? Чому я, житель українського Криму, не мав української церкви, не міг навчатися українською мовою, не міг знайти у магазинах українських книжок? Українські політики приїжджали у Крим на море, за шматком землі, побудувати собі віллу. Вони ж все це бачили.

Жодна громада за весь період окупації так не постраждала у Криму, як українська

Все, що було українського у Криму, – це результат боротьби з місцевою владою за право на мову, освіту, на інформацію, на збереження української ідентичності.

Багато відомих людей з української громади Криму пішли з життя як до 2014 року, так і після важких подій цього року, не дочекавшись належної уваги і захисту з боку держави. За відчуттями ми, кримські українці, до 2014 року перебували нібито в екзилі. Місцева влада, що обиралася за активної участі російської агентури, системно протидіяла діяльності української громади у Криму, прикриваючись юридичним статусом автономії та Конституцією Автономії. Тому я вважаю, що автономія Криму у певному сенсі не давала нам можливості бути з Україною.

«Українська ідентичність – це пряма загроза «русскому міру»

Як формувався український спротив у Криму і яку участь брав у ньому рух «Євромайдан-Крим»? Хто організовував та координував акції спротиву?

Нас було четверо співкоординаторів: Андрій Щекун (голова громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім»), Сергій Мокренюк (голова Кримської організації політичної партії «ДемАльянс»), Ісмаіл Ісмаілов (голова кримської молодіжної партії «Удар») і я, на той час – бізнесмен та в.о. голови партії «Фронт Змін» у Криму. Кістяк руху складали українці, хоча нас підтримували представники усіх національностей, що тоді проживали у Криму: кримські татари, євреї, караїми, греки, етнічні росіяни (принаймні, вони так себе ідентифікували).

«Євромайдан-Крим» налічував тисячі прихильників, він з руху підтримки Євромайдану, після 27 лютого, став фундаментом для руху спротиву окупації. У перші дні окупації ми проголосили «Заяву українців Криму щодо руху спротиву окупації». У ній ми звернулися, зокрема, до країн Будапештського меморандуму – гарантів національної безпеки України.

З 2 березня ми почали щоденні акції протесту біля пам'ятника Тарасу Шевченку у Сімферополі, і я вважаю, що це стало поштовхом для кримчан підніматися на боротьбу в усіх регіонах.

Що формувало та об’єднувало українську громаду у Криму?

Об'єднатися нам було важко і це треба визнати, адже занадто багато було тих, кому вигідна розпорошеність українців. Ворожі агенти розколювали українські громадські рухи, щоби не дати можливості відродитись українству у Криму. Але ми все старалися триматися гуртом і ця згуртованість базувалася на духовних цінностях, на генетично вкоріненому прагненні до свободи.

Чому, на вашу думку, окупанти з 2014 року знищують саме все українське у Криму?

Перш за все, українська ідентичність – це пряма загроза пануванню «русского міра». Українці, на думку росіян, – надто волелюбний народ, вони би ніколи не змирилися з окупацією.

Більше 100 тис. українців покинули все та виїхали з Криму. Їхали вони не від війни та обстрілів, а тому, що не могли вільно дихати «російським повітрям» в Криму, оскільки воно їх пригнічувало та маргіналізовувало.

Ми повинні врешті-решт сказати правду та визнати той факт, що жодна громада за весь період окупації так не постраждала у Криму, як українська. Знищили все – порівняно нечисленні українські школи, культурні установи, громадсько-політичні інституції, зачистили український інформаційний простір. Український прапор визнали екстремістською символікою. Тепер вже і за пісні українською переслідують…

Повернімося до періоду початку збройного захоплення Криму. Якими були перші агресивні дії окупантів на адресу української громади?

Зупинюсь на окремих фактах, бо переслідування та погрози, підпали авто, обіцянки відігратися на родичах – це було буденністю.  А от 9 березня 2014 року вони перейшли всі межі, захопивши у полон співкоординатора руху «Євромайдан Крим» Андрія Щекуна та мого батька Анатолія Ковальского, які зазнали численних тортур та допитів від Гіркіна, Безлера тощо. Щастя, що ворог зголосився обміняти у тому числі й їх, на дуже потрібного для них ФСБшника, якого спіймали у Києві.

По суті, з 9 березня окупанти відкрили полювання на українців у Криму. 21 квітня 2014 року у Чорноморському районі був забитий до смерті 16-річний Марк Іванюк – просто за те, що розмовляв українською. Володимира Балуха було незаконно ув’язнено російською владою за публічне демонстрування прапора України. Почалися захоплення храмів УПЦ КП (нині ПЦУ). Справа Сенцова, Афанасьєва і Кольченка, політичні репресії. Українські активісти, кримчани Олег Приходько, Галина Довгопола, Ірина Данилевич, Галина Балабан – хто у тюрмі, хто під арештом, кого возять на допити. Це політичні переслідування за українську ідентичність.

У 2014 році окупанти у Криму провели перепис населення. За їхніми даними, українці на півострові становлять 344 515 осіб – 15,68%. Порівнюючи ці показники з результатами всеукраїнського перепису населення у 2001 році, коли українцями себе вважали 576 647 осіб (24,12%), лоігчним було би поставити питання, а куди ж поділися 8,44% українців?

А вже у 2021 році новий перепис окупантів демонструє, що українців у Криму всього тільки 7%. Це етноцид державотворчої нації.

Українська громада Криму тимчасово роз’єднана через окупацію. Хтось змушений залишатися на півострові і має приховувати свої погляди заради безпеки. Багато хто виїхав та має можливість продовжувати активну боротьбу за Крим, гучно висловлюватися. Ви – з тих, хто виїхав. Що ви зробили за ці дев’ять років?

Я вважаю, що зроблено багато. Перш за все, ми не дали можливості забути про Крим. У перші місяці окупації ми здійснювали акції спротиву у Криму, а згодом – на материку. Консолідували вимушених переселенців з Криму і у травні 2014 року провели перший Всеукраїнський з'їзд. Близько тисячі кримчан приїхали до Києво-Могилянської академії, де були прийняті ключові рішення: створити Координаційну Раду вимушених переселенців з Криму та надати напрацьовані учасниками з'їзду пропозиції владі.

Вже у липні того ж року, за ініціативи громадської організації «Кримський центр ділового та культурного співробітництва «Український дім», було проведено у Верховній Раді України круглий стіл» на тему необхідності створення міністерства Криму. Завдяки цьому заходу, на якому були присутні представники Грузії та Молдови – країн з окупованими територіями – було порушено питання щодо створення виконавчої структури у Кабінеті міністрів України. Сьогодні маємо результат – діюче Міністерство з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України.

По суті, з 9 березня окупанти відкрили полювання на українців у Криму

Восени 2014 року троє співкоординаторів руху «Євромайдан-Крим»: Андрій Щекун, Сергій Мокренюк і я закликали нардепів створити міжфракційне депутатське об'єднання «Крим». Нардеп Олексій Гончаренко став головою цього об'єднання у парламенті. Ми  разом

торували шлях до ухвалення постанови парламенту «Про рекомендації парламентських слухань на тему: «Стратегія реінтеграції в Україну тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополь: проблемні питання, шляхи, методи та способи» від 16 вересня 2016 року. Завдяки цій роботі сьогодні маємо затверджену указом президента Стратегію деокупації та реінтеграції Криму.

17 вересня 2020 року у Києві, на організаційних зборах переміщених з Криму представників громадських організацій, було відновлено діяльність КРУК – Крайової Ради українців Криму. До складу КРУК увійшли кримчани, які представляють громадські організації та є активістами у боротьбі за український Крим.  Її завдання: консолідація українців Криму, захист їхніх прав та інтересів, а також сприяння відновленню територіальної цілісності країни.

Ми документуємо злочини на окупованій території і ділимося цією інформацією з правоохоронцями, беремо участь у розробці санкційних документів, готуємо аналітичні матеріали про стан справ на півострові. Наша мета – повернутися у звільнений Крим і відчути себе нарешті вдома в українському Криму, а не в приймах як це відчувалось у багатьох сферах навіть до 2014 року.

Зараз, коли деокупація Криму стає все ближчою, що має зробити влада, аби Росія більше ніколи не змогла окупувати Крим?

Влада має уважно вивчити історію Криму, у тому числі – за 2013-14 роки і зрозуміти, що українська громада була і є гарантом територіальної цілісності. Буде вона потужною – буде Крим українським, а якщо надалі не захистимо її від роботи різного роду агентів та не підтримаємо на державному рівні, то і загрози залишаться.

Я поділюсь з вами інсайдом – Крайова Рада українців Криму готує низку нормативно-правових актів і серед перших буде звернення до президента та парламентарів щодо визнання проблем української громади у Криму та запровадження «Дня захисту української громади Криму».

Чи відомо вам, скільки кримчан зараз воюють на боці України?

За даними нашої Ради ветеранів – близько 10 тис. Серед полеглих маємо 145 українців з Криму.

Лєда Саражина, для «Главкома»

Фото надані Сергієм Ковальським