Православные в Украине: почему примирения не будет

Чому православні в Україні не примирились навіть перед лицем війни? Чому не зможуть примиритись найближчим часом? В чому принципова відмінність, якщо віра одна?

Той ранок 24 лютого, та і всі інші дні і ранки за ним змінили в Україні, якщо не все, то багато чого і суттєво. Перше що – українці об‘єднались. Різномовні, зі Сходу і Заходу, влада і народ, різного статусу і положення, різної віри українці стали пліч-о-пліч, щоб боронити свої родини і домівки від російської навали. Всі попередні розділення та претензії виявились незначущими. Сумніви, які були дотепер, згоріли у вогні війни, все стало більш виразним і однозначним.

Через рік тяжкої війни єдиним і до болі значущим розділенням в суспільстві залишилось церковне розділення. Це те внутрішнє протистояння, яке не вдалося здолати навіть перед лицем війни ціною крові і тисяч життів. На фоні цієї важкої ціни, яку ми всі платимо у важкій боротьбі, церковне розділення виглядає ще більш абсурдним і цинічним. Ті, хто проповідував любов, мудрість і порозуміння, виявились самі нездатними втілити свої слова в життя. Народ об‘єднався сам, без примусу влади і благословення Церкви, скоріше навіть всупереч, і тоді, коли, здавалося б, Церква мала явити приклад єдності і турботи за свій народ, вона виявилась причиною розбрату.

У всіх проблем такого роду є конкретні імена. За тим стоять конкретні люди з прізвищами, які приймають ці рішення не миритись.

ПЦУ рішенням свого Синоду, і заявами свого предстоятеля зокрема, не раз закликала УПЦ до діалогу і примирення. Без попередніх умов і старих претензій просто розпочати діалог, щоб явити людям знак миру. Втім, керівництво УПЦ всіляко і традиційно уникає найменших кроків на зустріч, а від відповідних ініціатив свого нижчого духовенства і мирян відхрещується, як чорт від ладану.

Сьогодні вже не дуже зрозуміло, чому православні в Україні не можуть примиритись. З першого погляду і ті, і інші, начебто, за Україну і за свій народ. І ті, і інші благословляють воїнів на боротьбу і допомагають армії. В УПЦ хоч і не дуже переконливо, але настирно запевняють, що вони вже також не з Москвою. В чому тоді проблема, одна ж віра?

Історія про те, що правильні і канонічні УПЦ пильнують чистоту віри і не можуть єднатись із поганими ПЦУ, які якось не так, начебто, прийшли до Бога, тягне не більше аніж на популізм. Це не серйозно. В історії Церкви повно подібних конфліктних ситуацій і прецедентів примирення, було б бажання скористатись. Відомо, що немає канонічних правил, які б регулювали набуття автокефалії, а патріарх Варфоломій не зі стелі зняв Томос для ПЦУ, як це намагалася представити Москва, на те були суттєві підстави. Відтак, все це питання, о чудо, політичного устрою, і не мають відношення до істин віри. Залишимо відкритим і питання про те, на скільки все канонічно в самій УПЦ і МП, адже канонів багато і по ідеї їх треба виконувати всі. Ну і, в кінці кінців, скажіть, будь ласка, про яку чистоту віри говорять люди, які поминають п. Кіріла і намагаються зберегти із ним "духовний" зв‘язок попри те, що той "нічтоже сумняшеся" благословляє вбивство? Це канонічно? По-євангельськи? Пильнують чистоту, та не ту, що, видно, не може бути причиною непримирення.

Останнім часом часто говорять про корпоративні інтереси і небажання ділитись владою. Проте, примирення передбачало б, що всі залишаються на своїх місцях, тому боятися за втрату сфери впливу не варто. Відтак, при таких розкладах і під тиском суспільства УПЦ і так втрачає свої позиції.

За що ж тоді вони так тримаються? В чому ж причина непримирення православних, якщо в основних моментах, начебто, позиції сходяться?

Вся проблема в тому, що очільники УПЦ так чи інакше залишаються заангажованими Москвою до цих пір і намагаються цей зв‘язок протягнути далі правдами і неправдами.

Є один важливий і показний момент, який загубився за буденністю – в УПЦ жодним словом до цих пір не засудили ідеологію руського міра, яка стала виправданням і обґрунтуванням цієї жахливої війни.

Відомі рішення УПЦ про незалежність від Москви, якими мені тикнуть на таку мою заяву, явно прийняті під тиском суспільства, а не з бажання заявити свою тут позицію, і на відкуп цьому суспільству. Рішення, які залишають більше запитань, аніж дають відповідей. Рішення, які ніхто толком не може пояснити, а їх значення варіюється в залежності від лінії фронту. Рішення пропетляти.

Примітно, що МакДональдс (МакДональдс, Карл!) ще в березні 2022 р., тобто зразу після нападу росії на Україну, закрив свою мережу ресторанів на росії, а 16 травня гендиректор Кріс Кемпчинськи заявив, що вони виходять звідти взагалі, бо (увага!) залишатися в росії "було б недоцільно та не відповідало би цінностям (на хвилиночку!) МакДональдс". Могли б сказати, що вони поза політикою, що несуть гуманітарну місію, але у них, бачте, цінності. І за ці цінності, як пишуть, вони заплатили близько 1,5 мільярда доларів. Цінності завжди були в ціні. До туманного 27 травня, яке так нічого і не прояснить, ще 11 днів.

Насправді, між УПЦ і ПЦУ різниця, попри зовнішню схожість, величезна і принципова. Це різниця значень. І хоч догмати одні, віра одна, традиція, хоч обидвоє, начебто, проти війни і за Україну, обидвоє волонтерять і допомагають ЗСУ (так, тут теж не все так однозначно, але загалом), проте, все це має в сьогоденні для кожної структури зовсім інше значення.

Для ПЦУ ми з росіянами не "адін народ", а різні. Зовсім різні, інші. У нас не спільна "вєлікая" історія, це історія російського шовінізму, поневолення і пригнічення українців впродовж століть. Голодомор, це не "катюзі по заслузі", а геноцид. Сьогоднішня війна, це не "братоубійственная война" чи "горькое недоразумєніє", це боротьба за волю, за незалежність, за право бути собою, бути українцем. Це не гріх Каїна проти брата Авеля, це боротьба Давида із Голіафом. Боротьба європейської християнської цивілізації, Київської Русі із кочовими ординськими загарбниками. Для ПЦУ майбутнє українців у традиції європейської культури, тоді як для УПЦ Європа - це гріховне непорозуміння, повне безбожності і розпусти. Європи треба уникати, для українців Європа - це спокуса, наше спасіння у міфічній Святій Русі, яка в усьому протиставляться Європі в УПЦ. ПЦУ реформує свій календар, що наблизить до європейської традиції, УПЦ всіляко намагається втриматись за МП. Для УПЦ ми з росіянами один народ, у нас одна історія, нас хочуть поділити, натравлюють одне на одного. Якщо для ПЦУ в цій боротьбі реалізується прагнення і подвиг багатьох українців минулих віків, що боролись за незалежність, здійснюється історичне епохальне торжество істини, то для УПЦ ця війна – прикре родинне непорозуміння.

Прикладів, я впевнений, ви знайдете безліч з обох боків.

Допоки буде зберігатись ця різниця значень, об‘єднання не буде. Всі інші однаковості будуть лиш формальними.

Так виходить, що для християн найголовніше Христос, але це їх не об‘єднує, бо й Христос для них про різне, кожному про своє.

Різниця між УПЦ і ПЦУ сьогодні, при єдності віри і догматів, це не різниця митрополитів Онуфрія і Епіфанія, не різниця хто більше правильний чи краще молиться, не різниця канонічних чи неканонічних, навіть не різниця патріархатів і статусів, це різниця значень і вибору самих себе. Різниця між тим, як ми дивимось на своє минуле, на себе самих сьогодні і на майбутнє, ким ми вибираємо бути.

Причини розділення православних українців ті самі, що і причини війни – хворі ідеї руського міра. Ніяких інших власне церковних причин просто вже немає. І як каже о. Кирило (Говорун), війна не закінчиться поразкою Путіна, вона закінчиться поразкою путинізму.