Слава Соломка: «Хто вигадав стереотип, що чоловіки не плачуть? Сльози

Головною своєю місією сьогодні Слава Соломка, найвідоміший телеведучий каналу «Київ», вважає те, що він спонукає людей думати.

І вірити.

Для Слави важливо відповісти на найгостріше питання, що він і робить на початку розмови: він ніколи не ухилявся від війни.

Відстоявши шалену чергу у військкомат і отримавши висновок комісії, Слава зайняв своє місце на інформаційному фронті — 24/7.

У нього жодного разу не виникла думка виїхати з міста, навіть коли на Оболоні, де він мешкає, з'явився перший танк.

Чи змінився Слава за цей час? Чому його навчила війна? Що він втратив і що набув? Про це — наша чесна й дуже щира розмова з найартистичнішим ведучим українського телепростору.

— Славо, від початку повномасштабного вторгнення Росії пройшов рік.

Чому тебе навчила війна?.

Війна не змінює людину.

Вона яскраво виявляє, якою вона була і є.

Мене війна навчила менш емоційно сприймати все, що відбувається в житті.

Тому що дуже багато разів за цей рік я переконався, що не все є таким, яким на перший погляд здається.

Сам організм мене змусив менше емоціонувати.

Інакше можна було б здуріти.

Я й так посивів.

У буквальному значенні слова.

У мене на голові за кілька місяців з'явилося стільки сивого волосся, що, в принципі, його вже 50%.

Напевно, скоро почну фарбуватись (сміється).

А ще я навчився по-справжньому цінувати себе.

Навчився робити паузи, щоб насолодитися хвилинами, які можу витратити лише на себе.

Наприклад, на другий чи третій день війни (точно не пам'ятаю), коли після ефірів я прийшов пішки додому до початку комендантської години (а вона тоді починалася о 17:00), я набрав гарячу ванну, розставив по периметру свічки, увімкнув музику SPA та години дві лежав у ванній.

Це реально, як у рекламі «і хай увесь світ зачекає».

У мене спрацювала захисна реакція організму — він сам зупинився й не дав мені піддаватися паніці.

— На відміну від звичайної людини, в тебе як у телеведучого більше можливостей та ресурсів для допомоги….

Справді, ресурсів для допомоги маю більше.

І вони дуже різні.

За цей рік я провів низку благодійних заходів та аукціонів, на яких уже зібрав сотні тисяч гривень.

Ще завдяки тому, що в мене багато підписників у фб та інстаграм, я допомагав збирати гроші на спорядження для кількох прямо близьких друзів в армії.

Але головна можливість, яку я маю — це можливість з екрану змушувати людей думати! Саме думати, а не сприймати те, що відбувається, емоціями.

Страх і паніка починаються в той момент, коли відключається раціо та включається емоціо.

А завдяки своїй роботі я можу з екрану поплескати людину по щоках і сказати: «Ау! Роздуплися! І подумай головою».

— Існує стереотип, що якщо ти чоловік, то обов'язково маєш іти в армію.

Тобі колись дорікали, що ти не на передовій?.

Мені кілька разів дорікали тим, що я не в окопі, люди, які самі й на гарматний постріл до військкомату не підходили.

Адекватна людина, яка свідомо приймає рішення йти воювати, ніколи не дорікатиме іншій у тому, що вона не має такої ж сили.

Я навесні ходив у військкомат — мені потрібно було отримати військовий квиток, бо до цього в мене тільки приписне було зі шкільних часів.

Я кілька днів стояв цілодобово в чергах, щоб потрапити до військкомату.

В результаті я пройшов медкомісію й отримав довідку про непридатність (я маю кілька хвороб родом із дитинства, про які публічно не люблю говорити).

— Ти згоден із фразою «чоловіки не плачуть»? І чи було щось, що змусило тебе цього року розплакатися?.

Хто придумав стереотип про те, що чоловіки не плачуть? Якась маячня.

Або про те, що чоловічі сльози — це ознака слабкості? Сльози — це ознака чесності.

Я пам'ятаю, що на початку війни я не стримався й кілька разів розплакався в ефірі.

Знаю, що це непрофесійно.

Але за тих обставин, у яких нам довелося жити перші місяці, всі професійні стандарти відійшли на другий план.

Довелося навчитися займатися пропагандою в хорошому сенсі цього слова.

Пропагандою патріотизму.

А вона завжди наповнена емоціями, вона завжди ридма.

Востаннє я плакав, коли хлопці, приїхавши з передової, розповідали та показували реальну картину того, що там відбувається.

Без рожевих окулярів та вигуків того, що війна закінчиться «післязавтра».

На жаль, це війна на виснаження.

Потрібно це розуміти й бути готовим до цього.

А на фронті – справжній жах, позбавлений усілякого романтизму.

До цього я вірив, що справедливість — на нашому боці, й тому ми вже перемогли.

У те, що є якийсь сценарій заходу щодо придушення Росії та забезпечення нашої перемоги.

Війна сповнена несподіванок, і все може піти, в тому числі, й за найгіршим сценарієм.

Коли я це зрозумів — я заплакав.

Читайте також.

Як українські зірки відреагували на приїзд Байдена до Києва.

Східний гороскоп на 2023 рік для всіх знаків зодіаку.

— Які сильні/слабкі сторони, можливо, страхи виявила в тобі війна?.

Ось цей спокій — він, напевно, справді в мене вроджений, передався у спадок.

Бо одного разу, коли на початку війни були масові ракетні атаки, й навіть прилетіло в будинок на Оболоні, я пам'ятаю, що тоді постійно хвилювався не за себе, а за маму.

Вона теж мешкає на Оболоні, неподалік мене.

Я їй дзвоню знову після чергового якогось вибуху, прильоту по Києву, питаю: «Мам, ти як?» А вона каже: «Ой, синку, ти уявляєш! Тут щось так свистіло, якась ракета летіла, так сильно бахнуло! Я навіть підійшла до вікна подивитись, що це було».

А я кажу: «Мам, ти збожеволіла? Не можна ж підходити до вікна, навпаки, кажуть, що треба сховатись, правило двох стін».

А вона: «Ой, ну, так цікаво було!» Тобто, ось у моєї мами вроджений такий спокій і цікавість, і в мене.

Страшно мені стало єдиний раз, коли на початку війни, наприкінці березня, померла мамина старша сестра, яка мешкала в Миколаєві.

Мама зателефонувала вранці і сказала, що тітка Ліда померла.

І моя тітка Шура, яка тут, у Києві, живе — вони з мамою разом живуть — вона поїхала до Миколаєва ховати її.

А тоді йшли серйозні постійні обстріли Миколаєва.

І ось ці три дні, коли вона їздила — ось тоді в мене по-справжньому додалося сивого волосся.

Я їй чи не кожні 15 хвилин дзвонив, питав, як вона, хвилювався й мало не кричав, щоб вона якнайшвидше звідти поверталася до Києва.

Ось у мене був такий панічний стан, я прямо кричав на неї, кажу: «Ти не повинна їхати в Миколаїв!» А вона все одно поїхала, каже: «Це моя старша сестра, я зобов'язана поїхати й поховати її».

— Що ти робиш під час повітряної тривоги?.

Під час повітряної тривоги я пішки йду до метро, бо наземний транспорт перестає їздити (сміється).

А якщо серйозно, то просто продовжую робити те, що робив.

Ось тут і проявляється мій аномальний спокій.

Розумію, що так неправильно, але за весь час я лише один раз на початку війни сходив у бомбосховище.

Просидів пів ночі в смердючому підвалі школи під будинком, де було битком людей, і все.

З того часу жодного разу не ходив ні в метро ховатися, ні в підвали.

Не робіть так, як я.

— А чим ти займаєшся під час відключення світла?.

Точно! Те, що мене найбільше накрило за цей рік — це три дні, коли в мене вдома взагалі не було ні світла, ні води, ні тепла.

Я навіть одного разу їздив до знайомої митися в центр (у неї не вимикали світло), бо наступного дня треба було вести благодійний захід у Premiere Palace, а туди з брудною головою не можна.

Потім мене ця ситуація з блекаутами настільки емоційно вибила з колії, що я зібрав речі та на 9 днів поїхав із Києва на захід.

Тут неможливо було ні працювати нормально, ні спати в холоді, ні навіть поїсти гарячого вдома.

Зараз, коли на кілька годин відключають, то взагалі ставлюся спокійно.

Замовив із Китаю переносну зарядну станцію, тому коли відключають електрику, в мене і світло вдома є, й інтернет, навіть телевізор можу дивитися.

Але коли спочатку цієї зарядної станції не було, я відчував себе просто паралізованим цією обставиною, на яку не міг вплинути.

— Поговорімо ще про професійне вигоряння.

Як відновлюєшся? Що дає сили жити, що дає надію?.

Насправді я тільки зараз зрозумів, що таке професійне вигорання.

Робота телеведучого — це ж постійна різноманітність.

Чого я тільки не бачив і не робив за десять років кар'єри.

Чи не щодня якісь цікаві гості та знайомства, круті локації зйомок, пригоди, розважальні шоу тощо.

А тут доводиться рік говорити щодня про одне й те ж.

І розповідати про це треба так, щоб людям було цікаво слухати і щоб вони вірили, що ти переживаєш.

Хоча, буду чесний, виробилася вже крокодиляча шкіра, яка захищає емоційно від тих жахів, які щодня відбуваються.

І звідкись треба черпати енергію, аби щодня щиро та з цікавістю розповідати про одне — про війну.

Наркотики ніхто не видає.

І я відкрив собі спорт.

Кілька разів на тиждень ходжу на тренування з волейболу.

Ці кілька годин допомагають мені забути абсолютно про все, перезавантажитися й набратися енергії, щоб працювати далі.

Колись Іцхак Пінтосевич сказав мені особисто, що основа успіху — це енергія.

Якщо тебе накачати необхідною кількістю енергії, то ти даси фору світовим телевізійним зіркам.

А брати енергію можна лише зі спорту.

Ось на волейболі я нею і заряджаюсь.

— Чи існують хороші росіяни серед зірок, на твій погляд? З ким із російських зірок ти перестав спілкуватися за цей час?.

Ну, які можуть бути хороші росіяни?! Я навіть із дівчиною колишньою перестав спілкуватися, вона москвичка.

До речі, вона й сама тепер звалила з Росії і нишком мої сторіз іноді дивиться.

У мене й до війни там особливо друзів не було, а зараз тим більше.

Адже вони намагаються виставляти все так, мовляв, «це не ми, це все Путін».

Але вони самі всі разом виростили цього Путіна, він — їхнє тіло і кров.

Тому й відповідальність мають нести колективну.

— А як ти ставишся до перевзування українських артистів?.

А хто перевзувся? Якщо ви про Лободу, то я з нею не знайомий.

Від людини, яка з нею дуже близько знайома і зараз на фронті, знаю, що вона справді десятки тисяч доларів передає для ЗСУ й передала на відновлення Ірпеня.

Тих, хто перевзувся, майже немає.

Є інші, які замовкли, зникли, або ті, кому ця ситуація по барабану й вони просто скористалися нею, щоб кататися Європою та світом із концертами нібито на підтримку України, хоча насправді просто заробляють гроші для себе.

Ось до таких артистів я не маю поваги.

— Славо, ну, а як ти думаєш, коли ж закінчиться війна?.

Я вважаю, точніше, я вірю, що цього року.

Тому що на грудень я взяв квитки на концерт Мадонни в Амстердамі й мені важливо, щоб я зміг на нього доїхати.

Це буде вже наприкінці року, тому настав час закінчувати.

Я вірю в це не просто своїми думками, а своїми грішми! 400 євро я заплатив за квитки.

— Що перше зробиш після перемоги?.

Після перемоги з веселою компанією друзів поїду відпочивати й тусити кудись на море.

Так хочеться розкоші та безтурботності.

Дискотек та хаотичного спілкування.

Ось прямо тіло за цим скучило.

А найкраще — до Криму.