Захисник Соледара «Марс»: або ми вбиваєм вагнерівців, або їх розстрілюють свої ж командири

У січні-лютому українські війська заблокували просування російських терористів на захід від Соледара. Поблизу від нього розташовано село, яке прийняло на себе великий удар і стало майданчиком запеклих боїв. Протягом тижня воно кілька разів переходило з рук загарбників під контроль наших визволителів 10 окремої гірсько-штурмової бригади «Едельвейс». В ексклюзивному інтерв’ю очільник однієї зі штурмових груп з позивним «Марс» розповів, як проходила ключова битва за цей населений пункт. Він поділився досвідом ведення бою з вагнерівцями та іноземними найманцями і розповів, як удалося взяти в полон одного з російських терористів.

Як ви планували штурм цього населеного пункту?

Село, яке ми штурмували, знаходиться в дуже незручному місці. Щоби дістатися до нього, треба було перейти через річку і відкрите поле. При цьому річка не була покрита льодом, а поле повністю прострілювалося. Я був на цій місцевості вперше. І ми три години планували, як нам краще провести штурм. Але нормальний план скласти було неможливо, адже ми не знали ні кількість противника, ні його місцерозташування. Наш дрон вів спостереження за селом, проте він не помічав, як противники обережно перебігають між хатами.

Всі в моїй команді відчували страх і розгубленість. Ускладнювало ситуацію те, що ми вже близько доби не їли і не спали. У нас була всього лише одна пляшка вони на шістьох. Стояв мороз.

Яке у вас було підкріплення?

Нас було 14 чоловік. Перші шестеро з нас пішли на штурм, а інші її прикривали і мали закріпитися вже на відбитих позиціях. За подібним сценарієм цей населений пункт штурмувало ще кілька груп, які заходили в село з інших боків.

Яка у вас була зброя?

У першої шестірки було чотири автомати і два РПК, а також по три-чотири гранати у кожного. У мене особисто було 9 магазинів. Боєкомплекту було небагато, тож ми не могли зачистити кожен будинок і кинути гранату в кожен підвал, повз який проходили. Ми їх просто оглядали і прямували до позиції. Вже біля самої точки, де ми мали закріпитися, знаходився підвал, в який я вирішив кинути гранату. Одразу після цього з підвалу почувся крик «Ахтунг!» Згодом нам удалося захопити російську рацію і прослуховуючи переговори противника, ми зрозуміли, що тоді в підвалі були іранські найманці.

Чи зав’язувалися між вами і противником стрілецькі бої?

За однією з хат у цьому селі я почув, як між собою розмовляли росіяни. Коли я кинув у них гранату, то почув, як вони закричали: «ОДЕССА!» Це був їх пароль, після якого всі повибігали з бліндажа і зайняли оборону. До ворога було близько 20 метрів. Ми стріляли з-за кутів хати. Їх було п’ятеро. Проте вони не відступали і вели щільний вогонь з кулемета. У відповідь ми кидали в них гранати як з обох кутів хати, так і через її дах. В результаті півгодинної перестрілки нам удалося зайти за будинок і добити чотирьох із п’яти противників. Ще одному вдалося втекти. Всі вони були вагнерівцями.

Певні будинки і підвали ти пройшов без зачистки. Чи не повертався ти до них згодом, щоби упевнитися, що в них нікого немає?

Після того, як ми зайшли на свою позицію і закріпитися, то я залишив там людей і вирішив зачистити всі будинки і підвали, повз які ми тільки що проходили. В одному з підвалів я почув російську мову. Тихенько наблизився до входу. В цей момент один із росіян виходив і я встиг першим направити на нього автомат. Після моїх пострілів інші росіяни захлопнули двері. Я тричі пропонував їм здатися в полон. Але у відповідь – тиша. Мені принесли гранати і три з них я закинув у витяжку підвалу. Від ударної хвилі двері відкрилися самі. Ще одну гранату я закинув у двері. Після цього росіяни продовжували відстрілюватися. Тож я кинув у погреб ще чотири гранати. Ще один російський бойовик після цього вибіг з сусіднього будинку і намагався втекти. Проте наші постріли його наздогнали.

Вечором, коли вже було темно, на нашу позицію прийшло двоє людей і спитали: «Кто будет выносить раненных?» Ми швидко зорієнтувалися, що це були росіяни, які прийняли нас за своїх. Тож ми взяли одного в полон, а другий спробував утекти і ми його розстріляли.

Ким виявився цей полонений?

Це був боєць ПВК «Вагнер», який до цього сидів у в’язниці за вбивство. Йому було 42 роки і звали його Дмитро. По ньому і не скажеш, що він зек. Він сказав, що йому щомісяця платять 200 тис рублів (2,7 тис долл. – ред.). З полоненим ми поводилися нормально: дали йому попити води, не били. Він хотів жити і тому здався. Вважаю, що він вчинив адекватно. А той, хто був поруч із ним і намагався втекти, зробив велику помилку.

Зеки в російській армії не рахуються за людей. По захопленій рації ми чули перехват, у якому зеки під час нашого штурму просили своє командування дозволити їм відступити. Проте їм відмовили і сказали: «Стойте до конца или мы вас тут на месте расстреляем». До них ставляться, не як до людей, а як до дикого м’яса. Всі документи вони здають перед тим, як піти на штурм.

Як вагнерівці проявляють себе у бою?

Вони дуже вправні воїни. У них класна тактика і хороша злагодженість. У них немає страху перед противником і вони не тікають, а приймають бій. До того ж у них хороше спорядження, якісні броніки, шоломи, аптечки і класна зброя. Нам удалося їх перемогти, тому що ми взяли ініціативу в свої руки і атакували несподівано. Вони не очікували від нас, що ми нагло зайдемо до них у тил і будемо штурмувати.

З тих самих перехоплень по рації ми почули, що росіяни нас бояться. Вони передавали своєму командуванню повідомлення: «Зашли спецы!». Хоча насправді, більшість із нас були мобілізованими робітники і трактористи, які хоч і не мали великого військового досвіду, проте всипали вагнерівцям по повній.

Часто наші бійці відзначають, що російські штурмовики знаходяться під наркотичними речовинами.

Так. Протягом цього штурму я кинув у підвал чотири гранати, а після цього росіянин ще продовжував відстрілюватися. Бувало і таке, що ми стріляли по росіянах і бачили, що кулі потрапляють у них, проте самі штурмовики продовжували йти або повзти вперед. Таке не здатна зробити людина в здоровому глузді. Адже кожне потрапляння уламка чи кулі викликає величезний біль та оніміння.

Скільки тривав штурм?

Не враховуючи підготовку, він тривав до трьох годин. За цей час ми разом положили більше 40 росіян. Наших втрат при цьому не було.

Що ти відчував протягом цього штурму?

Було дуже багато адреналіну і великий азарт. Найбільше я боявся, щоби у нас в групі не було 300-х або 200-х. Адже в такому разі вся група припинила би штурм і почала виносити пораненого.

Тобто вам удалося зберегти 100% особового складу?

Під час самого штурму – так. Але коли ми закріпилися на позиціях, то росіяни почали масований обстріл з танків, мінометів та ствольної артилерії, який тривав близько трьох годин. В результаті цього обстрілу я втратив двох людей.

Один із бійців пішов зі мною на штурм у першій групі. Йому було вже за 50 років і він був в окулярах. Після штурму на дворі була вже ніч і він погано бачив. Я запропонував йому відійти з позиції, трохи відпочити, щоби його хтось замінив. Проте він сказав: «Я залишаюсь». От він і залишився там навіки. Його просто засипало землею після прямого попадання снаряду в бліндаж. Після цього ми розбирали завали, щоби викопати його тіло.

А другому бійцю перебило ноги і зламало хребет. Коли ми його знайшли, то його обличчя було страшно викривлене. Це був жах… Він дуже мучився перед смертю і з таким виразом обличчя помер.

Це була вже друга ніч без сну і нормальної їжі. Люди дуже втомилися і почали робити грубі помилки. А підкріплення не підходило. Нас просто не було ким замінити. Проте нам удалося винести тіла побратимів.

Після того, як я повернувся з позицій, то єдине, що я хотів – це лежати, нічого не чути, нічого не говорити і взагалі не рухатися. Проте повноцінно виспатися не вийшло. Попереду було дуже багато роботи.