Ектор Хіменес-Браво: «Не даю війні глибоко проникнути у мою ДНК»

Ектор Хіменес-Браво, український шеф-кухар колумбійського походження, ресторатор, суддя «Мастер.

Професіонали»-4 на СТБ, ексклюзивно для читачів Viva! розповів, як змінилося його життя за останній рік, чому продовжує працювати над новими проєктами попри війну, як підтримує тіло в ідеальній формі, чим глядачів дивуватиме новий сезон «Мастер.

Професіонали», про документальне реаліті та про те, що першим зробить після нашої перемоги.

— Екторе, нещодавно ви відсвяткували 51-й день народження.

Які цілі ставите собі на рік?.

Для мене вік – це лише цифра.

Іноді навіть забуваю, що мені вже 51.

Щороку ставлю перед собою нові цілі, адже це те, що робить мене живим, дійсно сповнює енергією та змушує прокидатися щоранку.

Це нові проєкти: ресторанні, бізнес-проєкти, мої особисті проєкти, волонтерські.

Перша мета цього року – найголовніша – перемогти у війні.

Допомогти Україні зробити це якнайшвидше всіма способами, якими можу.

Зборами донатів, сплатою податків з мого бізнесу, новими телевізійними проєктами.

Раніше ніколи над цим не замислювався, але телевізійні реаліті, як «Мастер.

Шеф», допомагають підіймати дух українському народу.

Щодня у нас в голові новини, трагедії та багато болю, а такі програми нагадують про те, що повноцінне життя повернеться.

Тому моєю головною метою є перемога України та її відновлення.

Хочу, щоб вона була найкрутішою країною у світі.

— Взагалі писати цілі, підбивати підсумки року – це про вас?.

Так, я підбиваю підсумки року і роблю це не тільки під час свого дня народження чи Нового року.

Ставлю цілі та підсумовую їх щодня.

І через те, що я перфекціоніст, до того ж з ідеальною пам’яттю, не записую нічого в щоденник, не веду блокнотів.

У мене є програми в телефоні для зберігання якихось цифрових обчислень, паролів, тому що на це у мене пам'яті не вистачає.

А ось щодо моїх справ – це лише в голові.

Іноді навіть складно заснути, тому що починаю перебирати всі речі, які зробив або не зробив, і ставити навпроти них віртуальні галочки в голові.

— Здається, з 24 лютого кожен українець прожив ціле життя.

На який вік зараз себе відчуваєте?.

Я точно не почуваюся на свій вік.

Почуваюся молодшим.

Не даю війні глибоко проникнути під мою шкіру, в мою ДНК, у кров та в психіку, інакше можна збожеволіти.

Я розумію, що відбувається, і дуже тверезо оцінюю ситуацію.

Всупереч цьому продовжую жити своє життя, працювати ще більше, ніж раніше.

Я живу і почуваюся молодим, займаюся спортом, правильно харчуюсь, намагаюся не піддаватися депресіям та відчаю, тому що хочу бути прикладом для багатьох людей, у тому числі для моїх співробітників, для знайомих, друзів, для сім'ї.

Війна на мене дуже вплинула, як і на всіх українців, але я не планую піддаватись розпачу.

Роблю все, аби бути локомотивом руху до перемоги, руху людей до нормалізації життя, це допомагає мені почуватися молодим.

І, звичайно ж, коли ти постійно перебуваєш у вирі подій, коли постійно щось відбувається, не залишається навіть часу для смутку.

Хоча я сумую та плачу, особливо після перегляду відео та новин про те, що відбувається, не дозволяю собі опускати руки.

Можу на 5 хвилин піти у меланхолічну ноту, але відразу повертаюся до того, що я роблю, бо знаю, наскільки це важливо.

— Що змінилося у вашому світогляді за час повномасштабного вторгнення?.

Змінилося те, наскільки я вражений Україною та українцями.

Я завжди любив українців, завжди поважав.

Зустрічав різних українців, звичайно, але настільки, наскільки вдалося нації згуртуватися і показати свою силу, незламність характеру, одну мету та єдність, – це мене вразило найбільше.

В моєму світогляді українці – найкрутіша нація у світі.

Найдемократичніша, найсильніша.

І я дуже пишаюся, що можу себе зарахувати до неї, адже вже багато років відчуваю себе українцем.

Ще щодо змін, за цей час я почав розуміти, хто є хто з оточення.

Є люди, які до війни, здавалося, були дуже добрими, навіть улесливими, намагалися бути в моєму житті, але після початку війни абсолютно зникли, не запитали жодного разу навіть в SMS, як я, що зі мною, чи в порядку мій дім, який був під окупацією, чи живий та здоровий.

А ті люди, з якими я тільки познайомився під час війни, в ході волонтерства та у численних поїздках, виявилися настільки душевними та відкритими людьми, з якими хочеться дружити все життя.

Ось це відчуття – зміни у сприйнятті людини та її особистості – сильно змінилося.

Змінився світогляд в плані розуміння світового порядку.

Він насправді дуже тендітний.

І ті країни, які, здавалося б, повинні бути дуже сильними, протистояти цій жахливій силі, росії, виявилися дуже слабкими та не готовими до такого.

Завдяки тому, що Україна показала себе дуже сильною, у нас є світова підтримка.

Україна змінила світовий порядок.

Ця війна стане найголовнішою подією цього століття.

Але ще важливіше те, що буде після війни, коли Україна посяде перше місце в Європі.

— Ви лише збільшуєте робочий темп, попри небезпеку та ризики відкриваєте нові заклади в Україні, працюєте над новими проєктами.

Чому для вас це важливо?.

Я вірю в Україну.

Жодного дня не сумнівався, що це країна, в якій я хочу жити завжди.

І зараз, як під час будь-якої кризи, а ця криза найскладніша, час для того, щоб рухалася економіка.

Час платити податки, давати робочі місця, показати іншим та собі, що ми маємо бути тут.

Ми повинні ходити у ресторани тут, сплачувати податки тут, тут відпочивати, тут працювати, тут воювати.

Маємо робити все в Україні.

Я завжди мріяв про ресторан у Львові, і так склалося, що ця мрія здійснилася саме зараз, під час війни.

Це стало хорошим каталізатором для всієї команди, для мене в тому числі.

Тому що це надихає, дає енергію.

Чому ні? Чому не будувати бізнес? Чому не продовжувати те, що ти робив раніше? Всупереч усьому.

Що чекає росія від нас? Вони чекають, що ми зламаємося, впадемо в паніку, закриємо бізнеси, втечемо або сховаємося, здамося.

Потрібно робити навпаки.

Це просте правило.

Замість того, щоб ховатися – бути на видноті, замість того, щоб закривати бізнес – відкривати, не закривати свої будинки, а відкривати, жити в них.

Потрібно плювати їм в обличчя або, точніше, в пику.

Жити повноцінним життям далі, це найправильніше, що ми можемо зробити.

Це їх виводить з себе, робить слабшими, те, що в результаті, разом з нашими крутими військовими, лікарями та волонтерами, приведе до перемоги.

Читайте також.

Наталія Холоденко пояснила, що вказує на наркозалежність Оксани Марченко і Віктора Медведчука.

Лілія Ребрик прокоментувала своє ставлення до Тетяни Денисової, яка отримала російський паспорт.

— На СТБ вийшов новий сезон «Мастер.

Як вдавалося знімати у війну? Як змінився проєкт?.

Ми брали участь в одній конференції у Німеччині, і коли місцеві продакшени дізналися, що українці знімають «Мастер.

Шеф» під час війни, ракетних обстрілів та за відсутності світла, були неймовірно вражені.

Тому що для Західної Європи, для Північної Америки будь-які стресові ситуації, не кажучи вже про війну, катаклізми чи політичні проблеми є стоп-сигналом для всього.

Життя припиняється.

Коли ми почали спілкуватися з генеральною директоркою СТБ Людмилою Семчук з приводу нового сезону Мастер.

Шефа, я був дуже радий.

Тому що людям дуже складно бути постійно в новинному полі, розуміти, що навколо нічого не відбувається, крім постійного потоку трагедій, немає радості життя навіть у звичних дрібницях, або розуміння того, що нормальне життя повернеться.

Те що СТБ не припиняє виробництво навіть в умовах повномасштабної війни – це чіткий сигнал, що все повернеться.

Все те, що ми так любили до війни.

Звісно, «Мастер.

Шеф» дуже змінився.

Було багато викликів, які стояли перед нами у знімальному процесі.

Команда, перш за все, подбала про безпеку, тому під час повітряних тривог зйомка припинялася, всі йшли в укриття, потім процеси відновлювалися.

Плюс через комендантську годину ми не могли знімати допізна.

Все змінювалося щосекунди.

Ми наче жили на вулкані, який постійно міг вибухнути.

Не знали, чи зможемо дозняти цей сезон, чи не прилетить ракета в знімальний павільйон, чи будуть якісь інші перешкоди.

Це з одного боку важко.

Важко було зібратися та зібрати всіх учасників, запустити процес.

З іншого боку – це величезна мотивація, яка змушувала усіх працювати на 100%, викладатися і розуміти, наскільки важливий цей проєкт саме зараз.

Наскільки важлива культурна складова в житті українців, коли майже нічого не знімається, коли багато театрів закриті тощо.

Дуже важливо зараз дати українцям частинку нормального життя.

Учасники «Мастер.

Професіонали» теж дуже незвичайні.

Це буде цікаво побачити усім.

Настільки круті люди у нас є, котрих ви раніше не знали.

Ми успішно все відзняли.

Це буде особливий сезон, котрий можна внести в військову історію України.

Команда була дуже натхненна, всі працювали на одному диханні, як один організм, і хотіли зробити найкрутіший сезон.

— Чи здивували учасники досвідченого шефа?.

Так, дуже здивували.

Вони прийшли підготовленими.

Попри те, що у кожного є проблеми через цю війну, креатив тільки посилився! Стрес та нерви стали каталізатором креативу та таланту, учасники ще більше старалися, відкривали в собі нові сторони професійного шеф-кухаря, показували дуже круті результати, незважаючи ні на що.

— Минулого року ви взяли участь у документальному фільмі «Україна: кулінарний фронт» з командою з Великобританії та СТБ.

Розкажіть про новий досвід.

Кіно про їжу під час війни глядачі побачать вже у суботу.

Чим герої проєкту вразили вас та вразять їх?.

Це особливий проєкт.

Один із найулюбленіших за все моє життя.

Він розкрив справжню суть українського героїзму.

Коли бабуся, у якої повністю зруйнований дім і працює лише пічка, пекла хліб для всіх, хто потребував цього в окупованій Бучі.

Коли пекарі, які були в окупації, молоді хлопці, пекли хліб і вночі, і вдень, самовіддано займалися своєю справою, розуміючи, що є люди, які голодують.

Це люди-рятувальники життя, це люди, які показали свій героїзм та характер через те, що вони вміють робити.

Є люди різні.

Є ті, хто бере до рук зброю та йде на війну.

Є люди, які лікують.

А ці люди через свій талант показали, що вони можуть допомагати у будь-який спосіб.

Це герої, які заслуговують на визнання не тільки в Україні, а й в усьому світі.

Я сподіваюся, що цей проєкт буде вартий уваги й в інших країнах.

Він стане ще одним вкладом у світову історію та розуміння того, що таке українська культура, нація, народ, що ми найкрутіші, і вже весь світ на нас рівняється.

Я впевнений, що завдяки таким людям Україна зможе відбудуватися і бути найсильнішою, принаймні в Європі, тому що ці герої заслуговують на те, щоб жити в демократичній, розвинутій та вільній країні.

— Ви задіяні в багатьох проєктах, а також продовжуєте активно волонтерити.

Як плануєте свій день? Чи завжди живете за певним розпорядком?.

Завжди важливо прокидатися рано.

Я прокидаюся зазвичай о 6-й ранку, іноді раніше, і це дає мені багато часу для того, щоб виконати все, що я хочу.

Для мене важлива мобільність, яка дуже розвинулася за цей рік.

Я завжди готовий з дорожньою сумкою для поїздки.

У мене є одна сумка для фронту, одна сумка для поїздок Україною по роботі і ще одна – для пересування між Ірпенем та Києвом.

Також важливий хороший сніданок, який даватиме сили на весь день.

Третє – це спорт, наприклад, у вигляді бігу.

Я почав бігати вже більш марафонні дистанції, 10 км та навіть 20.

Також це може бути спортзал.

Він дає заряд енергії та забирає втому.

Поїздки втомлюють, особливо на фронт, вони дуже довгі та з поганими дорогами.

В іншому нічого не змінилося.

Я завжди планував свій день по годинах, іноді навіть по хвилинах.

Графік завжди однаковий: ранній підйом, 5:30 – 6, сніданок, спорт, робота, волонтерські та інші зустрічі.

Може бути поїздка до шпиталю, зустріч з іншими волонтерами, благодійні івенти.

Декілька таких івентів проводили в моїх ресторанах – BAO та BAO casual, планую новий івент в ресторані NAM.

Ці заходи спрямовані на збір коштів для протезів нашим героям.

Ввечері не їм важку їжу, як це робив багато років.

Зазвичай для шеф-кухаря вечеря – головний прийом їжі, в ресторані часто куштуєш нові страви, спілкуєшся з гостями, можеш випити келих вина.

Зараз я так не роблю.

Моя вечеря – салат та стакан води з лимоном або чай.

Це теж допомагає добре почуватися.

Намагаюся лягати спати близько 22 – 22:30, щоб відпочити та набратися сил.

— Що першим зробите після нашої перемоги?.

Насамперед після перемоги я хочу обійняти довгими теплими обіймами всіх, хто був поруч, хто пережив зі мною цей жахливий час.

Я дуже хочу, щоб всі, хто поїхав, жінки з дітьми, всі мої знайомі та друзі, щоб усі українці повернулися.

Всі мають розуміти, що без них все, що має статися, а воно обов’язково станеться, буде відбуватися довше та складніше.

Всі мають згуртуватися та допомогти Україні стати на ноги після війни.

Звичайно ж, після довгих обіймів, хочу просто пожити звичайним життям.

Хочу відчути спокій та безпеку, яких так не вистачає.

Ніякого особливого святкування не планую, чекаю лише теплих бесід, обідів зі своїми друзями та близькими й, при цьому, в повному відчутті безпеки.

Читайте також.

Сирники у духовці за рецептом Ектора Хіменеса-Браво.

Таких ви точно не куштували!.

Десерт, від якого можна схуднути: рецепт-знахідка від Ектора Хіменеса-Браво.