Леся Ганжа: «Ця війна не тільки за території, вона — за цінності, за здоровий глузд, за право називати речі своїми іменами»

До річниці початку великої війни «Детектор медіа» публікує цикл розмов із медійниками, які вирішили служити в армії й боронять Україну зі зброєю в руках. Героїня цього інтерв’ю  — журналістка Леся Ганжа. Раніше ми опублікували інтерв’ю з Павлом Казаріним, Віктором Ожогіним, Сергієм Костинським  та іншими колегами. 

Леся Ганжа в журналістиці з 1997 року. Вона була в одному з перших складів команди «Телекритики», працювала культурною оглядачкою, прессекретаркою Форуму видавців, керувала сайтом про жіноче лідерство «Жінки — це 50% успіху України»; з 2015 року керує проєктом «Доступ до правди». Із 2014 року почала їздити на Донбас і писати репортажі про життя у прифронтовій зоні для різних видань. Коли почалась велика війна, Леся зголосилась до 130-го батальйону територіальної оборони. Згодом отримала звання старшого солдата і спеціальність операторки дронів. Зараз вона вчиться працювати з новим безпілотником і чекає на переведення в підрозділ аеророзвідки.

— Я живу на північній околиці Києва, — розповідає Леся. — З мого вікна видно Вишгород — якраз напрямок, із якого сунули на Київ росіяни. В мене був простий вибір: як я зустріну окупантів — зі зброєю в руках чи без? Я обрала зустрічати їх зі зброєю. Але з’ясувалося, що отримати зброю не так і легко.

У перший день війни я, моя доросла донька і подруга домовилися зустрітися біля військкомату. Як виявилося, ми не знали, де наш районний військкомат. Він ще до війни помінявся приміщеннями з прокуратурою. Тому спочатку ми прийшли в прокуратуру — і не єдині, до речі, хто прийшов за старою адресою. Потім усі гуртом пішли у військкомат. А це доволі далеко. У мене в баку машини було трохи бензину, але я вирішила чомусь, що його потрібно економити. Транспорт не працював, ліфт теж, тому ми всюди ходили пішки.

Врешті-решт нас відправили в тероборону: ми прийшли, стали в чергу до горизонту, де була купа знайомих людей, і ми всі селфилися. О п’ятій вийшов якийсь чоловік і повідомив, що всіх уже набрали; сказав іти додому й приходити завтра. Ми знову прийшли зранку, і до нас уже ніхто не виходив. Ми самі запропонували залишити власні координати, записали їх на якихось паперах.. Звісно, ніякої відповіді ми не дочекалися, тому почали з донькою волонтерити: їздили на найближчий блокпост, дізнавалися потреби військових, намагалися зробити щось корисне. Потім я розвозила продукти для літніх і самотніх людей, а донька опікувалася нашим блокпостом уже сама.

Я випадково дізналася, що оголосили додатковий набір у Солом’янську тероборону. Поїхала туди, простояла п’ять годин у черзі. Це було на паркінгу Солом’янської райадміністрації; було холодно, багато людей, кадровичка переписувала всі наші дані в зошит ручкою. І ще покрикувала: «Не вздумайте мне врать! Я сразу это пойму!». Врешті мені дали папірець — скерування до психолога та лікаря-терапевта. Психолог має поставити тобі плюсики у випадку, якщо він вважає, що тобі можна служити. Мені поставили три плюси — тобто, на її думку, я підхожу для армії. Я була переконлива.

Прийняття присяги теж виглядало не так урочисто, як у моїх мріях: нам роздали папірці з текстом присяги і наказали читати вголос. Це все звучало незлагодженим хором.

Служба спочатку полягала в тому, що ти живеш у дивних місцях — на тому ж паркінгу або в басейні, — й охороняєш сама себе. І тоді мені здавалося, що це назавжди. А потім був Ірпінь...

— Що в армії було найбільш неочікуваним і найважчим?

— Втрата свободи. Я зрозуміла, що проміняла свою свободу на автомат. І коли ти довго цей автомат не застосовуєш за прямим призначенням, то починаєш думати: що ти зробила зі своїм життям?

Армія — це дуже важкий побут. Ніби ти пішла в турпохід, який ніколи не закінчується. Ми жили в підвалах, під’їздах, розбитих будинках, і піонертаборі, де останній заїзд був перед тим у 1998 році. Жили на станції харківського метро, де ніколи не вимикалося світло, і заклеювали витяжки пакетами, бо з них страшенно дуло. Я думаю, що багато хто з мирних жителів встиг поспати в метро та в підвалах, тому я цим нікого не здивую, просто в нас це тривало довго.

Коли нас вивели після Білогорівки, ми приїхали в Харків — і ти заходиш у метро, там поїзди їздять, а ти тут спала, а на тій платформі спала перша рота...

Я також думаю, що ніхто з нас на початку війни не був готовий до того, аби спати в кімнаті з десятьма незнайомими людьми. Або до постійних нічних чергувань. Я особисто, наприклад, не була готова весь час пильнувати свій автомат. Мені достатньо довго довелося привчати себе  до того, що це продовження мене, що свою зброю треба любити, що з нею потрібно спати, аби вона тебе не підвела в бою. Я ж прийшла абсолютно цивільною людиною.

— Як ви давали цьому всьому раду?

— Давайте чесно: коли сидиш під обстрілами, то це точно не найстрашніше. По-друге, з листопада нам дозволили винаймати житло, і ми певний час винаймали будинок на відділення. Тоді ти вже спиш на ліжку, є душ із гарячою водою — майже як у мирному житті. Тобто побут важкий, але не можна сказати, що неочікуваний. А от до втрати свободи не готова жодна людина. До того, що ти не розпоряджаєшся своїм часом взагалі. Що на все повинна попросити дозволу. Це такий трохи дитинний стан: оскільки в тебе немає права вибору, то немає і відповідальності. Ти маєш подбати лише про себе: купити найкраще спорядження і багато тренуватися. Решта — не твоя справа. 

Також я була зовсім не готовою до неефективності армії і до того, що найскладніше у війську буде придумати, чим себе зайняти. Мені здається, що саме через це люди в армії починають курити. По суті, в тебе немає вільного часу, яким би ти могла розпоряджатися, але в тебе є вільні хвилини, які потрібно чимось заповнити, — і тут треба проявляти фантазію. Скачувати багато файлів, які ти можеш послухати, наприклад, лекції з історії України Тімоті Снайдера, лекції Валерія Маркуса чи розмови про Китай Артура Харитонова і Агії Загребельської. У спільноті Victory drones, яку організувала Марія Берлінська, багато цікавих лекцій для аеророзвідки. Читати важко, а слухати можна.

— Війна триває вже рік, і, напевно, складно не втратити уявлення про себе цивільного, себе до війни. Як ви тримаєтеся, що вам допомагає залишатися самою собою?

— Я постійно навчаюся. У школі я була відмінницею, мені все давалося легко. В армії мені все легко не дається — в армії я двієчниця, будьмо відверті. Але я вперта двієчниця, тобто в мене не виходить, але я продовжую добиватися результату мільйонами повторів. Враховуючи середній вік мого підрозділу — десь близько тридцяти, — мені важче дається все: мені і років трохи більше, і я не настільки фізично підготовлена, як чоловік тридцяти років. Якщо чесно, мене моя невправність дратує. Колись мені все давалося легко і просто, я була Пеппі Довгапанчоха, найсильніша дівчинка в світі, і могла підняти коня. Але тепер, на жаль, я не Пеппі і коня не підніму, хоч скільки робитиму зарядку. А ось стріляти, на диво, мені виявилося легко, хоча я ніколи до армії не могла розчохлити, як суміщати цілик і мушку, складно було зрозуміти, як саме все це працює. Тепер усе гаразд. Але є інші речі, які даються важко, — наприклад, я не розрізняю марок навіть цивільних машин, не кажучи вже про військову техніку. І з захопленням дивлюся на людей, які побачили один раз якусь нову зброю і вже все про неї знають, а я така: «О боже, я ж про неї читала, але чи гладкоствольна, чи нарізна — фіг згадаю».

— Чи змінила вас війна? Ваше ставлення до життя, країни…?

— Я не раз намагалася відповісти на запитання, чи змінилося щось у мені, — і зараз мені здається, що ні, я залишилася тією ж, якою була. Принаймні, з 2014 року, коли для мене почалася війна і я їздила як журналістка на лінію фронту писати репортажі. Так само не можу сказати, що повномасштабне вторгнення змінило моє ставлення до життя чи до країни. Але точно змінило моє ставлення до армії. Тому що я думала, що в ній усе ж таки менше п****ця. Я підозрювала, що його багато, але не думала, що все аж так погано. Всередині цієї системи перебувати неможливо — вона дуже екстенсивна, вона зовсім не враховує таке поняття, як ефективність. Точніше, в неї якась інша ефективність, яка мені поки що не зрозуміла. З точки зору менеджера це виглядає просто обурливо. На кожну дурницю або нісенітницю, яка відбувається навколо, тобі відповідають: «Ну, це ж армія!» Тому, на моє переконання, армійська бюрократія — це те, що має бути знищено, в процесі цієї війни зокрема. Я бачу, що армія переживає складні часи: система масштабувалася,  до неї прийшло багато цивільних, таких як я, частина з них малопридатна до служби. Але з великою мотивацією — і система почала з того, що почала вбивати цю мотивацію, тобто найцінніше, що в нас є. Армія не думає, що зробити з тобою, як тебе використати, вона думає, як тебе заїбати.

— Щось уже змінюється в кращий бік? Що і хто може почати такі зміни?

— Я можу відповісти на це питання лише загально: навіть рік в армії мені не дуже допоміг зрозуміти, як організована армійська система. Для цього потрібно приділити їй багато уваги, дослідити, вивчити її. Я простий солдат, система від мене настільки далека, як інша зоряна система від землі. Але з точки зору простого солдата я можу констатувати тільки те, що бачу: вона неефективна і складна. Наприклад, я зараз чекаю переведення в інший підрозділ, і мені здається, що строки підписання по всьому армійському ланцюжку одного рапорту є невмотивовано довгими, особливо під час війни. Якби його підписували швидше, я б уже могла їхати на фронт у свою нову частину — але ні, я в Києві, чекаю. Іноді доводиться чекати місяць, навіть кілька місяців. Я придумала, чим займатися: вчуся керувати новим для мене типом дрона. Але це не армія мені завдання придумала, а я сама.

— Чи знадобився вам в армії журналістський досвід?

— Так, знадобився. Я зараз переводжуся з одного підрозділу до іншого, і я прошу про допомогу людей, з якими я була знайома саме завдяки журналістиці. Це народні депутати, точніше, народні депутатки. Ці зв’язки поки що не спрацювали, але мені, принаймні, є до кого звернутися. Тому що звичайний солдат перед системою цілком беззахисний.

— Якби ви знали, що армія виглядає зсередини так, ви б однаково пішли служити?

— Це для мене складне запитання. З одного боку, мені не годиться відповідати на нього «звичайно, я б нікуди не пішла, якби знала наперед, як це все відбувається в армії». З іншого боку, мені здається, що я була б набагато ефективнішою на свободі. Але все ж таки я вже пройшла певний шлях і не втрачаю надії принести користь у війську. Мені весь час хочуть запропоновувати посаду діловода чи працювати в пресслужбі, але я стійко відмовляюся. Тому що я прийшла у військо не тому, що шукала роботу, — вона в мене є на волі, і вона в армії мені не потрібна. Я прийшла воювати з ворогом. І в мене є плани щодо того, як я хочу зробити свій внесок у цю боротьбу. Попри те, що мене не хочуть брати в бій, я все одно бачу себе на фронті і мрію вивчити-таки цей злоїбучий дрон так, щоб від мене була користь.

— Чи вважаєте ви, що в подальшому Україні потрібна буде така система, як в Ізраїлі чи Швейцарії,  де є загальний військовий обов’язок?

— Ми в двох кроках від ізраїльської моделі. По-перше, я вважаю, що в армію мають право ходити і жінки, і чоловіки. Зараз велика частина проблем жінок-військових пов’язана з тим, що в нашій країні жінки не проходять строкову службу. Бо жінки в армії зараз — це екзотичні птахи: командири не знають здебільшого, як їх навантажувати, і не ставляться до них, як до інших солдат. Умовно кажучи, ящики з боєкомплектом бувають різні, і жінка може нести легкий, а чоловік — важкий, і з цього буде більше користі, ніж не навантажувати жінок взагалі. Якби жінки проходили строкову службу, то командири б автоматично сортували завдання. І так само всюди: жінки формально служать в армії багато років, але в бойових підрозділах їх дуже мало — на мою думку, через те, що командирам не зрозуміло, що з ними робити. І, за моїми спостереженнями, ситуація мало змінилася навіть під час війни. Бо розумних командирів дуже мало.

— Як, на вашу думку, війна змінила українську журналістику?

— Мені здається важливим зберігати в професії тяглість, постійний сталий розвиток. І для мене дуже важливим є те, що продовжують робити Юрій Ніколов, Михайло Ткач, інші розслідувачі. Це свідчить, що професія виживе. Мені здається, що саме зараз, під час війни, планку знижувати не можна. За злочини відповідає не той, хто про них розповів, а той, хто їх вчинив. Це градус здорового глузду в суспільстві, він знижуватися не повинен. Тому, хто розповів, потрібно тиснути руку, а того, хто вчинив злочин, треба посадити. І якщо суспільство буде зміщувати ці акценти, то воювати немає сенсу. Правда. Адже ця війна не тільки за території, не тільки за цінності, вона ще й за здоровий глузд. За те, щоби речі називати своїми іменами: війну — війною, фашистів — фашистами, окупацію — окупацією, а не «их там нет» і так далі. Проти всієї цієї облуди, путінізму в головах.

— Ви плануєте повернутися в журналістику після війни?

— Я точно не збираюся кидати проєкт «Доступ до правди». Громадська організація «Платформа прав людини», яка зараз підтримує «Доступ», уже розконсервувала один із проєктів, пов’язаний із доступом до публічної інформації. До наших юристів багато звернень, які стосуються доступу до публічної інформації під час війни й особливості цього доступу. Ми повинні розуміти, що доступ — це теж демократична цінність, яку не можна втратити під гаслами захисту національних інтересів. Тому що наші національні інтереси — це передусім наші демократичні цінності. Тому я точно повернусь до «Доступу», і мені здається, що на нас знову чекає важка боротьба за доступ до публічної інформації, наведення ладу в головах чиновників і всіх тих, хто є розпорядником інформації. Так само, як і в головах громадян. Мені здається, що одна з великих змін, які відбулися в країні, — що в нас багато громадян, як виявилося, хоче виконувати поліційні функції. Сорі, люди, ми воюємо за демократію, основний принцип якої — «дозволено все, що не заборонено». Не треба придумувати додаткові обмеження для людей, які діють. Це нівелює всю ту боротьбу, яка ведеться і на фронті зокрема.

— Як ви бачите перемогу?

— Звільнення території України до кордонів 1991 року — і ні кроку далі. Я вірю, що ми можемо звільнити всю нашу територію, але я з тих людей, які вважають, що далі кордону ми не повинні йти. Я не хочу звільняти інші країни, бо для України це дуже велика ціна; інші країни повинні подбати про себе самі. Я не знаю, як буде виглядати в майбутньому наш захист східних територій, але точно це не похід на Москву. Це — щодо першого плану перемоги. А другий — це  розвиток освіти і просвіти. Мені здається, що ми просіли в освітньому плані. Я тут згодна з Юлією Мостовою, яку я безмежно поважаю і яка сказала, що корупція — це проблема номер два в Україні. А проблема номер один — це деградація. Можемо сперечатися, що є першою, а що другою, тому що ці дві проблеми пов’язані між собою, але мені здається, що одна з тих великих реформ, які починалися, але не здійснилися, — це реформа освіти. І вона повинна бути доведена до кінця. Тому що країна повинна вміти не тільки воювати за майбутнє, але також його формувати.