Той перший ефір був найстрашнішим у моєму житті. Ведучі ICTV згадали ранок 24 лютого 2022

Рік тому Україна прокинулася не від звичних будильників та побажань доброго ранку, а від вибухів та слів, в реальність яких не хотілося вірити – почалася війна. Когось вона застала підготовленим із тривожною валізкою в коридорі, а когось – зненацька в теплій постелі.

Та, безперечно, цей ранок став найстрашнішим в житті кожного українця, адже до війни неможливо бути готовим. В річницю початку повномасштабної війни Росії проти України, ведучі ICTV пригадали в деталях, як дізнались про неї та що відчували в той момент.

Оксана Соколова каже, в ніч на 24-то лютого довго не спала. Дивилась виступ Путіна, але врешті задрімала. Раптом крізь сон почула дзвінок мобільного.

– В цей момент, просто уві сні, я вже зрозуміла: почалась війна. Відкрила очі, підняла слухавку просто, щоб переконатись. І почула голос свого колеги, який саме поїхав у відрядження до Маріуполя: – Куди мені їхати? Де я потрібен зараз? Далі почався нескінченно довгий день… Дні… Без ознак часу, без відчуття це ранок чи ніч? – пригадує Оксана.

24 лютого відпрацювала ефір, а 25-го поїхала до мами під Київ Олена Фроляк. Там вони родиною зібралися на раду і вирішили, що її брат відвезе дітей на Прикарпаття, чоловік буде у теробороні, а жінки залишаються.

– В суботу я планувала піти на роботу. Вранці, а ми саме недалеко від Василькова, почалися сильні вибухи. Я, як була в куртці свого сина, отак сіла в машину з мамою, подругою, собакою і поїхала на Івано-Франківщину. Але пройшло кілька днів, ми відійшли від дороги, яка тривала 36 годин, і я почала себе картати: – Лєнко, яка ти дурна, що поїхала з Києва, – згадує Фроляк.

Рівно за місяць вона повернулася в столицю. Не боялася і навіть чоловікові не сказала, що їде.

Не здогадувався, що може початися війна Андрій Ковальський. Зранку проснувся о 4:20, ніяких новин не читав і поїхав на роботу, де вже біля офісу дізнався, що почалося.

– Почав дзвонити дружині, яка, звісно, спала. Перші мої слова: – Збирай дітей і йди в укриття. Почалася війна. Втім, я довго не міг повірити, що це – реальність. Довго – це до години 7 ранку. Бо на каналі було уже гаряче. Багато інформації від регіональних кореспондентів про вибухи і вбивства, важкі відео… Тоді саме ми, журналісти, виступили отим фільтром-бар’єром, що етично показувати, а що – ні. Ті кадри в мене досі перед очима, – згадує він.

Анастасія Мазур живе в Бучі, тож о 4:30 прокинулася від звука винищувача. О 6:00 вона вже була на роботі.

– Ніч із 24 на 25 ми вирішили провести в Києві у бомбосховищі. Зранку 25 лютого чоловік відвіз нас до батьків на Хмельниччину, – каже Анастасія.

Почув одразу вибухи Вадим Карп’як, оскільки живе недалеко від гостомельського аеропорту. Разом з дружиною зібрав речі, розбудив дітей.

– Моя дружина виїхала з дітьми, а я вернувся на роботу, де відтоді й живу. Вдома, в Бучі, залишився тесть. Він сам із Херсона й 25 лютого мав намір їхати назад. Але в цей день із міста вже не можна було виїхати — він залишився в окупації. Витягти його вдалося лише 11 березня через гуманітарний коридор, – згадує Карп’як.

Юлія Сеник каже, вже 23 лютого почала відверто панікувати, але її заспокоював чоловік. Каже 24 прокинулася о 3:30, щоб збиратися на ранковий ефір, почитала звернення Путіна, жахнулася, але ще нічого не усвідомила і поїхала на роботу.

Вже коли доїжджала з Одеської траси до вул. Васильківської, почалися потужні вибухи, зарево в небі на лівому березі. Згадує, як почала дзвонити родичам та всіх будити.

– Подзвонив чоловік за кілька хвилин, що в них теж поряд потужний вибух, ми живемо біля Василькова. Я плачучи кажу: – Одягайтеся та йдіть бігом в підвал, а я відведу ефір і повернуся. В 5 ранку я вже була на каналі. О 6-й перший екстрений ефір. Новини писалися, створювалися в процесі випуску, зі студії я чула вибухи. За рік всі ми звикли. Але той перший ефір 24-го був найстрашнішим ефіром мого життя, – поділилася Сеник.

Сергій Лиховида теж 24-го їхав на ранковий ефір. Пам’ятає, які всі були розгублені і сумні у студії, хоча зазвичай зранку усі привітні і веселі.

– Згадую ефір, коли ми з Павлом Казаріним, звертаючись до мільйонної аудиторії, починали програму зі слів: – Почалася війна, – каже він.

За кілька днів до трагічної дати було відчуття, що відбувається щось невідворотнє і страшне у Константина Стогнія. За декілька днів це матеріалізувалося у вибухах і зареві у небі, яке він побачив о 4 ранку – почали бомбити військовий аеродром у Василькові.

Каже, за кілька хвилин після перших бомбардувань йому зателефонував його хороший товариш, мер міста Українка, Олександр Туренко. Вони домовилися зустрітися.

– Коли я приїхав на зустріч, то побачив Олександра впевненим у собі, навіть усміхненим і це мене одразу так отрезвило та повернуло до нормального відчуття життя, що повністю зникло відчуття розгубленості. Тому ця зустріч підтримала мене в перші дні війни і я думаю, що багато українців також згуртувалися тоді, – розповідає Константин.

Досі пам’ятає той страх Юлія Зорій. Згадує, як її чоловік, міністр оборони України Олексій Резніков сказав, що Путін почав війну.

– Я була абсолютно розгублена і не дуже розуміла взагалі, що робити. Мені здавалося, що все якось швидко вирішиться: бомби перестануть вибухати, ці звуки, від яких здригалися вікна і стіни, зникнуть, – згадує вона.

Як і мільйони українців прокинувся під акомпанемент вибухів Сергій Кудімов. Каже, спросоння наївно подумав, що можливо це звук несправної вихлопної системи у автомобіля.

– Коли все повторилося, взяв до рук телефона, відкрив новинну стрічку… Розбудив дружину, сказав, що почалося. Тим часом наш будинок прокидався. Деякі сусіди вже квапилися до авто з речами. Ми вирішили, що поки що залишаємося. Дружина почала готувати млинці, їсти взагалі не хотілося, просто треба було чимось зайняти руки і голову. Було дуже моторошно, – ділиться Сергій.