Від страху і тривожності – до гнучкості та пошуку опори: психологиня Лікарів без кордонів про емоції людей зараз і рік тому

24 лютого 2022 року всі без винятку українці відчули шок, коли прокинулися від вибухів російських ракет.

Дехто оговтався швидко, а декому знадобився час. Люди збирали речі, дітей, виїжджали, або ж залишалися вдома на свій страх і ризик.

І якщо військові, маючи певні завдання, були сконцентровані на їхньому виконанні, то у цивільних почалося розбалансування: що робити, що буде далі.

Деякі регіони України одразу ж потрапили під окупацію ворога. Люди потерпали і від обстрілів, і від дій рашистів, які розпочали безчинства на зайнятих територіях.

Медики і психологи міжнародної організації Лікарі без кордонів, що працює в Україні від 1999 року, мають великий досвід роботи з цивільним населенням в Афганістані, Чечні, Бангладеші, Судані, Ємені. І з початком повномасштабної війни команди із надзвичайних ситуацій розширили свою діяльність і сконцентрувалися там, де це було найнеобхідніше.

Психологиня Юлія Корж, що також від перших днів почала волонтерську діяльність як психолог, розказала, яким був початок війни, та які запити у людей сьогодні.

– Лікарі без кордонів із перших днів повномасштабної війни надають медичну і психологічну допомогу людям, – розповіла Юлія. – Наша організація має багатий досвід, який ми передаємо людям, котрі ніколи не стикалися з наслідками масштабних обстрілів, руйнувань.

У квітні, коли рашистів вигнали з Бучі, Гостомеля, Ірпеня, то українці, а разом із ними і весь світ, здригнулися від злочинів, які вчиняли російські окупанти. Все це вплинуло на психічний стан жителів цих територій.

Лікарі без кордонів заходили у звільнені міста і села, й одразу ж починали діяти. Спершу потрібно було надати медичну допомогу людям, адже вони не мали доступу до медицини під час окупації.

– Ми, психологи, ходили по хатах разом із медиками, – згадує Юлія. – Під час огляду ми спілкувалися з людьми, з’ясовували їхній  стан і повідомляли, що готові надати психологічну допомогу.

У багатьох людей від стресу або ж сидіння в холодних підвалах, погребах загострилися хронічні хвороби, особливо серцеві,  з’явилися набряки.  Дехто був поранений і не мав змоги отримати належну медичну допомогу. Лікарі уважно оглядали всіх і лікували, робили перев’язки.

– Ми ж спочатку виступали в ролі кризових психологів, бо пережите цими людьми не вкладається у рамки нормального розуміння, – сказала психологиня.

Українським психологам дуже допомагали фахівці з інших країн. Вони отримали безцінні знання від колег. Працювали з населенням в групах і індивідуально.

Як ми вже сказали, шок – це була перша реакція на початок війни. Люди втратили опору під ногами. Дехто так і говорив, що відчували, наче вибили ґрунт з-під ніг.

– Це так і є. Нам потрібна опора, щоб відчути впевненість, – пояснила психологиня.

Потім з’явився страх. Страх втратити близьких, загинути самому, страх перед окупантом, який може зробити з тобою, що завгодно.

Одна жінка з Бучанського району, що дала дозвіл на поширення своєї особистої історії, розповіла, як вони намагалися виїхати. Син був за кермом авто, і в нього вистрелив ворожий снайпер. Мати просиділа біля своєї мертвої дитини вісім годин. Вона тримала його за руку й цілувала її. Їй важко повірити у те, що його немає і ніколи вже не буде. Як із цим жити?

– Це не може минути швидко, – говорить Юлія. – Горювання має свої терміни. Потрібно рік-два, щоб звикнути до цього, а жити треба.

Потім людьми опановувала тривожність, коли ти не знаєш, що станеться наступного моменту. Розстріли, катування, ґвалтування. Люди втратили сон і спокій.

Після звільнення поставали питання, чи потрібно виїжджати, адже багатьом не було де жити – через втрату домівки.

Психологи радили їхати, особливо якщо в сім’ї є діти, літні люди. Адже потрібно рятувати своє і їхнє життя, щоб потім повернутися й відбудовувати країну.

Відчай. Це почуття притаманне літнім людям. Вони відчували себе нікому не потрібними, не вірили, що хтось допоможе.

– Допоможуть. Зараз в Україні працює багато міжнародних організацій, є волонтери. Якщо звертатися до  них, вони не залишать поза увагою нікого, – сказала Юлія.

Ті, хто зібрався їхати, мають почуття провини, що будуть далеко від країни, яка стікає кров’ю. Із цим також потрібно працювати.

Ось такий спектр почуттів постав перед психологами під час війни. Людям частіше за все не вдається впоратися самостійно з усіма цими почуттями. Ось чому потрібно звертатися до психологів.

– Ми не вмовляли людей приходити до нас. Ми просто інформували, що ми є, ми працюємо і допомагаємо, – говорить Юлія Корж.

Вона зазначила, що після деокупації Київщини та Херсонщини, жителі звільнених сіл і містечок вразили її своєю силою духу.

– Вони пережили багато страшного у своєму житті: сиділи у підвалах, голодували, не мали змоги помитися, – згадує психологиня. – Та за тиждень після того, як територія повернулася під контроль України, до нас почали приходити жінки, які вимили й пофарбували волосся, були одягнуті в чистий одяг.

Після того, як люди отримали медичну допомогу, найважливіші для життя речі – їжу, ліки, одяг, вони прийшли за психологічною підтримкою. Фахівці радо допомагали їм знайти шлях із кризи, відчути опору й розпочати діяти.

Через рік від початку повномасштабної війни запити дещо змінилися, адже й ми змінилися, і обставини.

– Українці вже здебільшого адаптувалися до війни, стали більш гнучкими, – зауважила Юлія. – Коли почалися відключення світла, вони навчилися планувати й робити все швидко.

Люди, як і на початку повномасштабного вторгнення, допомагають одне одному.

– Ми вчимося самі й навчаємо фахівців із різних галузей. Наприклад, провідників Укрзалізниці, – розповіла Корж.

І це важливо, адже ці люди спілкуються з біженцями від війни, коли ті виїжджають евакопотягами з деокупованих або гарячих територій. Багатьом потрібно просто, щоб вислухали їхню історію, а  досвідчені залізничники можуть ще й порадити, як діяти. Вони можуть підказати, куди звернутися після приїзду в безпечне місце.

Психологічна підтримка потрібна зараз усім: і журналістам, які пишуть про війну, і медикам, які лікують травми, і вчителям, які сидять у бомбосховищах зі своїми учнями. Всі повинні вміти правильно підтримати людину поруч, і надати психологічну допомогу собі, щоб не вигоріти.

Психологи, де б вони не працювали, завжди готові допомогти. А чи вистачить в країні фахівців, щоб охопити всіх, хто потребує психологічної допомоги?

Наразі психологічна служба змінюється завдяки співпраці з іноземними фахівцями.

Різні благодійні та громадські організації відкривають гарячі лінії, де психологи консультують. Волонтерські організації також залучають психологів.

Нині відкривають нові амбулаторії на звільнених від окупантів територіях і відновлюють зруйновані, а в них разом із медиками працюють психологи.

– Не бійтеся звертатися до фахівців, адже нам потрібно багато сил, щоб не тільки вижити, а й відновити країну, щоб вона стала іще кращою, – говорить психологиня.

Не потрібно варитися у своїх проблемах, це може призвести до соматичних і навіть до онкозахворювань. Ідіть до фахівців, щоб повернути собі рівновагу і впевненість, щоб допомогти ближньому.

Фото: