Медійники про зміни правил отримання акредитації від ЗСУ: Уявіть, що тисячі журналістів кинуться поновлювати прескарти, — система може просто колапсувати

Міноборони повідомило про внесені змінидо наказу Головнокомандувача ЗСУ №73 «Про організацію взаємодії між Збройними Силами України, іншими складовими сил оборони та представниками засобів масової інформації на час дії правового режиму воєнного стану». Зокрема, змінюються правила отримання журналістами акредитації під час воєнного стану та впроваджуються спеціальні зони для перебування представників медіа.

Зміни внесено згідно з наказом №49 від 27.02.2023 року. У повідомленні МО йшлося, що були враховані рекомендації Національної спілки журналістів України, профільних медійних організацій.

Однак представники Медіаруху заявили: попри те, що після скандалу через позбавлення акредитації багатьох іноземних і вітчизняних медіа за роботу в деокупованому Херсоні відбулося дві робочих групи за участі журналістів, профільних ГО та представників ЗСУ, Генштабу, Міноборони, Офісу президента, більшість їхніх пропозицій не врахували.

«Детектор медіа» розпитав про плюси й мінуси нових правил акредитації секретаря НСЖУ Ліну Кущ, фіксера та радіоведучого Юрія Шивалу, фрилансера Стаса Козлюка, речницю батальйону «Сармат» Ірину Шевченко, спецкореспондентку «ТСН» Наталію Нагорну, керівницю інформаційної служби ICTV, телеведучу Олену Фроляк.

Ліна Кущ, секретар Національної спілки журналістів України, членкиня Комісії з журналістської етики:

— Наразі в оновленому наказі головнокомандувача ЗСУ враховані дві пропозиції НСЖУ. Перша з них передбачає відсутність додаткових акредитацій для журналістів, які мають акредитацію ЗСУ. Друга — це розподіл на «зони», межі яких стають відомими журналістам. Важливим є те, що для роботи в «зеленій» зоні не потрібен супровід від військових. Це особливо актуально для журналістів, які працюють на деокупованих територіях, особливо для журналістів місцевих ЗМІ, які постійно живуть там.

Ми переконані, що часто результат роботи медійників залежить не від наказу, а від конкретних виконавців. І з огляду на це НСЖУ провела в лютому вебінар із десятьма пресофіцерами та пресофіцерками ЗСУ й Державної прикордонної служби. На ньому ми обговорювали взаємодію військових і журналістів.

Ліна Кущ

Розуміємо, що в остаточній версії наказу враховані не всі пропозиції журналістської спільноти. Неминучим є те, що в умовах воєнного стану існують певні обмеження для медіа. Тому продовжуємо комунікацію із ЗСУ з цих питань. І з боку управління зв’язків із громадськістю ЗСУ, і з боку пресофіцерів і пресофіцерок ми бачимо готовність до такого діалогу.

Юрій Шивала, фіксер, радіоведучий:

— Я не до кінця розумію зміст цих новацій, бо:

1) в будь-якому разі в зоні бойових дій є локації, де можна працювати самостійно, де можна працювати в супроводі пресофіцера і де не можна працювати взагалі. По суті, нічого не змінилося, просто ці місця отримали визначення відповідними кольорами;

2) повторна подача акредитацій створить неймовірне навантаження на структури, які перевіряють заявників на отримання акредитацій. Останні пів року процес розгляду заявок на отримання акредитацій займав до місяця, а іноді й довше. Зараз видано близько 13 тисяч акредитацій ЗСУ. Термін дії старих акредитацій — до 1 травня, відповідно протягом наступних двох місяців надійде надзвичайно велика кількість заявок з огляду на анонсований весняний контрнаступ ЗСУ. Боюся, що це може спричинити колапс у процедурі розгляду й видачі акредитацій. Багато журналістів не зможуть стати до роботи, і це створюватиме додаткову напруженість у комунікації між пресою та органами влади та ЗСУ;

Юрій Шивала

3) не розумію доцільності переподання документів, адже всі заявники були перевірені СБУ та іншими органами під час першого подання, до того ж додаткові перевірки та додаткові акредитації відбуваються постійно при висвітленні специфічних тем і при проведенні інтерв'ю з вищими посадовими особами. Ті журналісти, які порушували правила роботи, були позбавлені акредитацій. У чому доцільність повторного бюрократичного навантаження на орган, який займається видачею акредитацій? Роз'яснень та аргументації таких кроків я не побачив.

Стас Козлюк, фрилансер:

— Впали в око кілька речей, які мене трохи непокоять. Перше — постійне поновлення акредитацій у 6-місячний термін. Це вже було під час існування зони АТО, а потім зони ООС, здається, у 2015 році. Ніби і зрозуміло, для чого воно робиться: військове керівництво хоче порахувати журналістів, розуміти, скільки їх, куди вони їдуть — одним словом, знати, де працюють групи, та знати, де їх шукати. Хочеться сподіватися, що за нас переживають. Ці посвідчення хотіли робити навіть з електронними чипами, але від цієї ідеї відмовилися. Тож історія ця не нова. Плюс багато людей отримували акредитації, і незрозуміло, чи за рік-два вони працюватимуть журналістами. Але. Зона АТО / ООС була значно меншою за протяжністю лінії фронту, і там працювало набагато менше журналістів. Протягом цього року одномоментно в Україні могли працювати тисячі журналістів, не лише з наших, але й зі світових медіа. У деяких навіть по декілька груп одночасно працює, наприклад, «Нью-Йорк Таймс» постійно їздять уздовж фронту. І уявіть, що за два-три місяці всі ці тисячі журналістів кинуться поновлювати свої акредитації. Я сумніваюся, що система з цим упорається.

Другий момент. Не секрет, що деякі колеги чекали по два-три місяці на свою акредитацію. Я влітку почав працювати з іншим медіа, хотів поновити посвідчення, подав документи, здається, в липні — і досі його не отримав. Їжджу зі старою акредитацією. Як усі ці кілька тисяч журналістів зможуть отримати акредитацію швидко? Також ці акредитації отримують не лише журналісти, а й водії, охоронці, перекладачі, фіксери, адже на блокпостах від тебе вимагають акредитацію Міноборони, і ти маєш подбати про це. Якщо у твого водія, перекладача чи фіксера її не буде — його банально не пропустять. Це ще сотні акредитацій.

Стас Козлюк

Ще один момент — незрозуміле зонування: «зелена» зона, де вільно можна працювати, «жовта», де працювати можна з пресофіцером, і «червона», куди тебе не пустять. Ми не зовсім розуміємо, за яким принципом це зонування відбувалося. За класифікацією військових, «червона» зона — це там, де тривають бойові зіткнення. Тобто частина Бахмута, Вугледара, окопи — це «червона» зона, там ведеться активний бій, стріляють танки, прилітають міни. Виходить, журналісти туди поїхати не можуть? Наскільки я розумію, відповідальним за «колір» зони буде командувач на окремому напрямку. Страшно уявити, які «бої» точитимуться між журналістами за роботу там. Ми ж пам'ятаємо, що працює кілька тисяч медійників. І частина з них матеріали пише з місця подій, їдучи туди, де все відбувається, щоби поговорити з людьми, побачити все на власні очі, описати.

Я хвилююся, що деокуповані території потраплять у «жовті» зони, де можна працювати лише з пресофіцером. Маючи певний досвід співпраці з ОК «Південь», боюся, що до «жовтих» зон потраплять і території, деокуповані кілька місяців тому. І от уявіть, що деокупували частину якоїсь області — і туди їдуть журналісти. Ми ж уже бачили, як ці престури величезними автобусами відбувалися. За таких умов робота — це жах, тому що не можуть кількадесят чи кількасот журналістів робити однаковий матеріал. Вони поїдуть в одне й те ж місце, говоритимуть із тими самими героями про одне й те саме, адже часу  обмаль, десять камер пишуть одномоментно... Для новинних сюжетів, можливо, це підходить. А я працюю з журналістами, які пишуть тексти. Я й сам пишу тексти. Матеріал, який вийде в результаті такого престуру, буде поганий, бо в тебе мало часу, ти обмежений у пересуванні, не маєш можливості пошукати героїв, просто походити й поговорити з людьми, до того ж великий кагал впливає на місцевих людей і на те, що вони говоритимуть. Це не про журналістику. Вона так не працює і працювати не має.

Був у мене негативний досвід. Ми в жовтні чи листопаді працювали на Херсонщині, в деокупованих місяць-два тому селах. І з'ясували: щоби працювати в цих селах, нам потрібен дозвіл і супровід пресофіцера. Ми не могли зрозуміти навіщо, бо території деокуповані давно, ними вільно пересуваються місцеві, волонтери, працівники міжнародних організацій, родичі-знайомі — всі, окрім журналістів. Це було дивно. Ми таки знайшли на одному блокпості пресофіцера, але він чекав на якусь знімальну групу. Тож ми вимушені були їхати з ними, наші плани поламалися. І поки та знімальна група чекала на героя для свого інтерв'ю, ми з колегами ходили околицями та знімали те, що бачили.

А тепер уявіть, що таких груп журналістів — кілька десятків. І всім цим групам в один день (адже кожен день хтось кудись їздить) треба їхати в різні місця. Була ще історія, коли ми з колегою мали їхати знімати артилеристів. Нам теж потрібен був супровід пресофіцерки, однак вона нам сказала, що за жодних умов ми не зможемо поїхати. Мовляв, із військовими працювати заборонено, потрібен супровід, а в неї немає часу, адже ще є кілька знімальних груп, із якими треба їздити. Ми якимось дивом вмовили її, але це була гора нервів, створення додаткових проблем у роботі.

І останній приклад. Є в мене знайомий фермер, про якого я хочу зробити історію, — у квітні, бо саме тоді він почне обробляти поля. Частково поля заміновані. Ці фермери самі вчаться знаходити снаряди, у них є мінні детектори, металошукачі, вони акуратно обстежують землю, щоби знайти безпечні ділянки, на яких зможуть працювати. Я хочу цю історію показати. Живе цей фермер у місті недалеко від лінії фронту. Воно потрапляє в «жовту» зону чи ні? У момент, коли фермер запросить мене приїхати, де я буду шукати пресофіцера?

Через таку велику кількість незрозумілих моментів я не можу уявити, як наша подальша робота буде виглядати. Це вже не кажучи про те, що за допомогою такого підходу можна відсіювати частину медіа і возити тільки лояльних. Це, може, конспірологія, але оголосять якусь зону «червоною» — і туди ніхто потрапити не зможе. Дай Боже, почнеться контрнаступ, почнуть звільняти селища — а журналісти не можуть зафіксувати перші години деокупації, не зможуть зняти оці кадри, як люди вітають військових, оговтуються після окупації. Як із Херсоном було, куди заїжджати можна було всім, окрім журналістів. Там треба було битися головою об стіну, писати купу запитів, щоб отримати дозвіл на дозвіл зробити свою роботу. Репортери — не офісні щури, вони не мають з ранку до ночі сидіти й писати запити. Через це ти втрачаєш робочі години та можливість зробити історію. Мене лякає, що така практика стане нормою через це зонування.

Ірина Шевченко, речниця батальйону «Сармат», раніше — журналістка 5 каналу:

— Коли вийшов новий наказ, я сподівалася побачити там додаткову умову для отримання акредитації.

Коли ще у 2017 році запровадили акредитацію для журналістів для роботи в зоні АТО / ООС, то для того, щоб її отримати, журналісти повинні були пройти триденні курси Міноборони. Я тоді, працюючи цивільним журналістом, потрапила в одну з перших партій таких «курсантів». Там два дні викладали теорію, надавали інформацію про ситуацію в зоні бойових дій, про те, що можна знімати, а що — ні. І на третій день була практика на полігоні, яка містила протимінну безпеку, навчання, як пересуватися в зоні, яка може бути замінована, тактичну медицину. І тільки після того, як ти пройшов ці триденні курси, тебе перевіряли та видавали картку акредитації.

І якщо чесно, я сподівалася в оновлених правилах акредитації побачити норму про обов’язковість проходження такого навчання журналістами. Адже нині більшість журналістів абсолютно не підготовлені для роботи в зоні бойових дій. Вони губляться, не знають елементарних правил поведінки в зоні. А як тільки ти починаєш їм це все пояснювати, коли вони вже до тебе доїхали, лунають вибухи — і журналісти впадають у паніку та вже не сприймають інформацію. Це дуже небезпечно насамперед для них.

Ірина Шевченко

Тому базова підготовка просто обов’язкова для людини, яка хоче працювати в зоні бойових дій.

Серед іноземних журналістів трапляються групи професіоналів, які працювали до цього в гарячих точках. З ними проблем немає: вони уважно вислуховують, швидко засвоюють, що можна і чого не можна, правильно на все реагують. Водночас дуже багато іноземних журналістів, які зеленого поняття не мають, що таке працювати на війні, їдуть величезними групами і тягнуть за собою прямо на позиції продюсерів. Тому іноземні групи потрібно детальніше інструктувати до того, як вони отримають картку акредитації.

Друга проблема — недотримання журналістами правил безпеки з точки зору того, що зі знятого можна викладати в широкий доступ. Отримавши негативний досвід подібного роду, командування частини просто «закривається», не бажаючи більше мати справу з медіа.

Узагалі, в усіх цих питаннях велика роль людського фактора: є військові, які готові працювати з журналістами, і є ті, хто не готовий. І на це неможливо вплинути жодними наказами. Я навіть не впевнена, що всі моменти, пов’язані з роботою журналістів на передовій, можна упорядкувати на законодавчому рівні. Адже багато чого будується на довірі.

Наприклад, коли я, працюючи цивільним журналістом, їздила в зону бойових дій, я сама просила пресофіцера переглянути відео, яке збиралась оприлюднювати. Мені було важливо не нашкодити військовим, не видати позиції, не показати чогось зайвого. Я сама була в цьому зацікавлена, тому що їхня безпека — це і моя безпека, бо вони захищають мене. Але я розумію, яке обурення викликали би подібні обмеження, якби їх упровадили на законодавчому рівні. Як викликала обурення навіть вимога пройти ті курси, про які я розповідала та які були умовою отримання акредитації в зону АТО / ООС ще у 2017 році.

Щоб менше було негативних реакцій на будь-які зміни у правилах, треба просто відповідальніше ставитися до роботи, яку ти робиш. І пам’ятати, що твоє завдання як журналіста не лише в тому, щоби показати якусь красиву картинку, а ще й у тому, щоб не надати ворогу зайвої інформації. Це твоя зона відповідальності як бійця інформаційного фронту.     

Наталя Нагорна, спецкореспондентка «ТСН»:

—  Ми з колегами обговорювали новації у видачі прескарт, у нас є спеціальні групи, де понад 20 кореспондентів, які працюють на війні. Це не військові, переважно цивільні кореспонденти, пресофіцери. Особливих дискусій у нас через ці правила не виникло, єдиний нюанс — що прескарти потрібно переоформлювати раз на пів року, але я розумію, чому це необхідно. 

До повномасштабного вторгнення акредитація в зоні ООС давалася на пів року.  Раз на пів року ми їхали у штаб ООС і отримували від керівника пресслужби картку. Або її можна було отримати ще в Міноборони. Єдина проблема — інколи ламався принтер і не завжди можна було її одразу через це отримати. 

Як це зробили рік тому: видали нові акредитації, наскільки я знаю, їх більш ніж 15 тисяч. Через рік зрозуміти, хто з журналістів реально працює за цими акредитаціями, складно. Чи змінилася риторика цих журналістів і чи не перейшли вони на бік ворога — це теж треба перевірити. 

Деякі журналісти кажуть, що пів року не можуть отримати акредитацію, але в нас усі, кому вона була потрібна, отримали її. Журналісти, водії та оператори мають такі акредитації. Проблем з отриманням не було, в нас цим займається спеціальна людина — інформаційний продюсер. Тому на роботу журналістів це жодним чином не впливало.

Наталя Нагорна

Що стосується зонування. У наказі написані правила, які вже сформовані й без цього тексту — тобто ми так і працюємо зараз. Є «зелена» зона, це поняття дуже умовне: навіть якщо «прилітає» в Костянтинівку або у Краматорськ, я можу там працювати без супроводу. Є територія, яка наближена до зони бойових дій, — це «жовта» зона, місце, де журналіст працює з пресофіцером за попередньою домовленістю. Але ми й так працюємо з ним у цій «жовтій» зоні. І є «червона» зона — це місце, куди доступ журналістам заборонений, найчастіше задля безпеки самого журналіста та знімальної групи. Тобто, якщо раніше, в попередні сім років, у нас була змога прийти «на нуль» і зайти в окоп, то зараз це фізично зробити складно. І коли цього вимагають від пресофіцера, тоді йому доводиться пояснювати, чому це з міркувань безпеки неможливо.  

Я не можу сказати, що мене щось бентежить зараз у наказі. Залежить від реалізації, щоб, наприклад, не оголосили все «червоною» зоною та не заборонили доступ. Але зараз ми йдемо до того, що завдяки пресофіцерам робота на фронті переважно робиться. 

Ніхто не заважає податися на акредитацію сьогодні — і наступні пів року бути спокійним. Тим більше, що час є до травня. До того діє зелена акредитація, яку я, наприклад, отримала в березні 2022 року. Її великий плюс у тому, що вона просто в тебе в телефоні. Її можна надрукувати на папері або на пластику.

Олена Фроляк, керівниця інформаційної служби ICTV:

― Я б не поспішала робити якісь висновки до тих пір, поки ми не побачимо, як нові правила працюватимуть на практиці. Те, що в питаннях акредитації журналістів потрібні корективи, — сумнівів не викликає. Приміром, одну зі знімальних груп «Фактів», які роками їздять до зони бойових дій, уже шість місяців не пускають до Вугледара. У той час як іншим журналістам і блогерам акредитації туди видають.

Як це раніше працювало? Ще у 2017 році наші воєнкори пройшли курси від Міноборони й отримали малинові картки, які давали їм право їздити на передову. Хто не пройшов — мали доступ тільки у прифронтові населені пункти та військових знімати не могли.

Олена Фроляк

Усе це нормально працювало, але з початком пандемії курси закрили, а картки акредитації почали роздавати хаотично. Ну, а з початком повномасштабного вторгнення на них виник шалений попит — наразі видано понад 15 тисяч акредитацій. Тож хотілося б більшої системності та впорядкованості в цьому питанні.

Наскільки мені відомо, журналісти-воєнкори хотіли запровадження градації прескарт. А Міноборони натомість зробило поділ на зони. Тому поки незрозуміло — а що буде з «червоною» зоною? Туди буде заборонений доступ для журналістів? І як часто ці кольори будуть змінюватися? Чи вони будуть фіксовані? Щоб це зрозуміти, потрібно попрацювати в нових умовах, за новими правилами.