Не впевнені, що захочуть повернутися в Маріуполь: історії людей, які пережили пекло і вибралися з міста

Торік 3 березня росіяни, оточивши Маріуполь, почали стирати місто до фундаменту, завдавати найстрашніших та наймасовіших обстрілів. Окупанти скидали на житлові будинки та цивільну інфраструктуру потужні авіабомби, стріляли з танків по багатоповерхівках, з артилерії гатили по житлових кварталах, район за районом.

У наступні 10 днів березня місто здригалося від вибухів кожні пів години, лікарі не справлялися з кількістю поранених. Росіяни вдарили по пологому та Драмтеатру і зрештою перетворили місто на суцільну руїну. Факти ICTV зібрали історії маріупольців, які пережили березневе пекло і вибралися з міста.

Євген Сосновський – фотограф та актор

– Ми жили в центрі міста, неподалік Драмтеатру, а десь за 1,5 км від нас була Азовсталь. Вже 3 березня ми опинилися в епіцентрі бойових дій – за 50 м від нашого будинку було влучання снаряда, загинули люди. Ми з дружиною якраз були у квартирі, коли почули цей свист.

Потім страшні вибухи, поруч посипались вікна – і в нашому будинку, і в сусідніх. Дуже було страшне відчуття, що наступний снаряд може прилетіти в нашу квартиру. Але все одно в перші дні я чомусь був впевнений, що все це має скоро закінчитися: повинна прийти допомога, Європа відреагує, Америка відреагує, не можуть вони допустити, щоб Путін почав просто нищити українців. На жаль, так сталося.

Те, що це фактично геноцид, я вже відчував на початку березня. Біля наших будинків, які вони обстріляли, не було жодного військового, не було ніякої української техніки, ніяких стратегічних об’єктів, це були просто житлові будинки. Біля нас була школа, на яку 12 березня просто скинули авіабомбу.

Снаряди не розбирають, якою мовою ти розмовляєш. У Маріуполі справді були люди, які чекали приходу Росії. Але коли летить ракета, вона не питає, за кого ти. Найнеприємніше те, що навіть бачачи це все, деякі люди все одно підтримували Росію.

15 березня я сам потрапив під обстріл, снаряд розірвався біля мене, мене контузило. Спочатку прилетіло до сусіда, я забіг до хати тещі, в той момент в одну з кімнат прилетів ще один снаряд, за 1,5 м від мене. Від тієї частини будинку нічого не залишилося, а я залишився. Одразу після вибуху ти нічого не чуєш і нічого не бачиш.

Перші думки, що, можливо, це все, далі нічого не буде. Я трохи недочуваю, але живий – це найголовніше.

20 березня нас вигнали з нашої квартири кадирівці, ми перейшли жити до підвалу в сусідній будинок. Далеко піти не могли, разом з нами була племінниця Олена з двома дітьми. Їх поранило під час обстрілу будинку, вони прийшли до нас. Одного ранку мені треба було йти шукати якусь їжу для дітей. Тож я вийшов на один з центральних проспектів Маріуполя – проспект Металургів.

Коли я підійшов до свого будинку, де прожив понад 30 років, побачив обгорілі трупи, просто перед входом до під’їзду, вигорілий будинок. Це як фільми про апокаліпсис, просто знівечене місто. Багатоповерхівки до першого поверху просто провалені після пожеж, диміло щось, попереду був підбитий танк.

Далі було виживання, ці два тижні ми намагалися вижити у підвалі, квартиру нашу знищили з усім що було. Нам навіть не дали з собою нічого взяти, ні їжу, нічого. Дні проходили так: треба було знайти води, щось поїсти дітям, нагодувати, самим щось поїсти.

Одного разу я знайшов пів пачки масла вершкового. Це було щастя. А на вулиці назбирав горішків волоських, були розкидані. У підвалі дітям цих горіхів набив, і це був наш сніданок – горіхи з вершковим маслом. Потім знайшов пів банки тушонки – це взагалі було свято. Син племінниці, коли тушонки наївся, писав у своєму щоденнику: дядю Женю, я вас обожнюю.

Діти все розуміли, вони таке пройшли, були поранені. Якщо ви читали щоденник Єгора – так дитина все і бачила. Він сам вирішив описати, як все відбувалося, йому було дуже боляче, коли він був поранений. Шмат м’яса у дитини був вирваний, до лікарів не було можливості дістатися, а рани страшні. Він ночами прокидався, плакав, але мужньо все переносив. Ми їх самотужки лікували.

Ховали брата моєї дружини, який потрапив під обстріл і через 8 днів, на жаль, помер. В той же день навіть не могли його поховати – був страшний обстріл. Наступного дня, коли все трохи стихло, пішли поховали його просто у дворі, на городі.

Я не впевнений, що зможу повернутися в Маріуполь. Місто відбудують, воно буде красивим і сучасним. Все одно для мене Маріуполь залишиться містом, яке буде побудоване на крові та кістках.

Олександр Мартинцов – дитячий хірург

– 24 лютого мені зателефонувала дочка з Києва і сказала, що почалася війна. Розумієте, Маріуполь був захищений, якби російські війська не підійшли з Криму і не оточили місто з того боку. Зі східного боку були гарні укріплення, там з 2014 року стояв полк Азов. 24 лютого я розумів, що почалася повномасштабна війна, але ніяких вказівок не було.

У Маріуполі було тихо, звичайний робочий день. Я зібрався, пішов на роботу. На роботі адміністрація лікарні видала наказ, що воєнний час, хворих, кого можна, треба віддати батькам, підготувати запаси медикаментів, води, обладнати сховище. Ми це зробили, і, коли були бойові дії, нам це допомогло. Тихо було до 3 березня, обстріли були, але поодинокі.

А ось 3 число запам’яталося мені дуже. Я йшов на роботу о 7:00, був сонячний день. Газу вже не було, світла, опалення, води. Сусіди вийшли на вулицю, на подвір’ї біля багатоповерхівки розпалили багаття, їсти треба було готувати. Настрій у людей був нормальний, наші люди звикли вже до всього.

Я пішов на роботу, а на центральній вулиці було повно чоловіків, всі йшли з пляшками за водою. Підійшов до лікарні, біля нашого приймального відділення багато швидких, такого не було ніколи. Наші операційні всі працюють, оперують поранених. Ми з 7:00 3 березня стали військовими хірургами.

Мій перший поранений був чоловік, який пішов за водою, поруч вибухнула міна. Я ще його бачив, коли йшов на роботу. Минуло декілька годин, і вже поранених дівати було нікуди. Швидка привезла дуже багато поранених, каже, не встигаємо, приймайте. І вони складували на підлогу та їхали за наступними. І вже підлога була вся закладена цими пораненими.

Стріляли по всьому центральному району нашому. І тільки по людях. Ми ж питали, звідки везуть поранених, одночасно був обстріл усього району. І так було три доби з 3 до 6 березня. Люди ще не розуміли, не вірили, що Росія могла таке витворити.

Там не було жодного солдата, там просто вбивали мирне населення. Серед них і я був. Те, що мене не вбили, мені пощастило. Я можу нарахувати 10 випадків, коли я міг би загинути. Наша лікарня потім була на лінії фронту. Нас цілодобово обстрілювали, і нікуди не можна було вийти.

Я не все можу розповісти, що відбувалося, розумієте, непідготовленій людині буде важко слухати про все, що ми пережили. Уявіть картину: біля операційної купа одягу закривавленого, підлога в коридорі, в операційній – вся в крові. Одна санітарка в нас, і води немає, а операції одна за однією йдуть.

У нас тільки на стелі не було крові, стіни, підлога – все в крові було. І так ми не зупинялися цілодобово. У нас так гатили, такі обстріли були, так холодно було – це неможливо.

Ми не знали, що таке хліб, два місяці ми хліб взагалі не їли. Його брати не було де, от тарілка вівсяної каші і  все. І то не повна. Я щодня ходив до жінки, провідував, вона хвора, не могла виходити. І я бачив, вулиці всіяні трупами, люди лежали на землі, їх ніхто не збирав, тому що був обстріл.

20 березня у мене загинула дружина. У наш будинок 10 ракет влучили, найімовірніше, Град. Я підійшов, весь будинок горів – всі квартири з першого до дев’ятого поверхів. У нас шість сусідів загинуло, всі перебували вдома, дитина одна. Коли я прийшов, біля під’їзду лежав мертвий хлопчик, одяг був обгорілий. Сусід сказав, що його тесть теж був вдома, все так вигоріло, що навіть останків його не знайшли.

Лікарі виїжджали весь час, я їх не звинувачую. У мене так склалося, загинула дружина, згоріла квартира, я жив у лікарні, мені нікуди було їхати. У мене все зруйнували, всіх вбили.

У мене залишилися поранені лежачі, вони мені кажуть: лікарю, немає куди йти, немає дому, в наш дім влучив Град, єдина надія на вашу лікарню і на вас. І я їх уже не чіпав.

Євгену та Олександру вдалося вирватися з маріупольського пекла у квітні. Нині вони живуть у Києві і чекають на звільнення рідного міста.