Оригінальні технічні рішення в автомобілях, які суттєво здешевили конструкцію

Так сталося, що популярність автомобіля часто залежать від сміливості його конструкторів. Чиї неординарні рішення допомагають утримати ціну на доступному рівні при високих споживчих якостях моделі. На жаль, бажання інженерів зекономити зовсім нечасто приводить до позитивного результату, але журналісти “Авто 24” підібрали декілька яскравих випадків.

Певно, теза про те, що прогрес рухають диваки, працює і в автомобільному світі. І показані тут п’ять автомобілів – живий приклад цьому. Усі зазначені моделі були свого часу успішні або суперуспішні, і тією чи іншою мірою – саме завдяки елементам свого дивацтва.

Двері спереду. Iso Isetta (1952, Італія)

Два італійських інженери з компанії Iso SpA, в перерві між проектуванням холодильників, моторолерів та міні-вантажівок, створили мікроскопічний автомобіль на двох пасажирів. З двигуном та шасі проблем не було, але колеги застопорилися на проблемі дверей – для них не знаходилося місця, настільки малою виходила машинка. Чи не забагато на двох людей цілих двоє дверей?, - подумали італійці. І зробили один-єдиний вхід, по-чесному однаково доступний для обох осіб – спереду кузова. Щоправда, довелося зробити рухомим кермо з його колонкою, але це були вже дрібниці.

Isetta для британського ринку мала двері на іншу сторону (разом з кермом) і одне колесо ззаду замість двох, поставлених впритул. Трициклам в англійців надаються пільги.

Ідея вийшла настільки вдалою, що машину випускали за ліцензією в семи країнах світу: Іспанії, Бельгії, Франції, Бразилії, Німеччині й Великій Британії. Вона вивезла з післявоєнної кризи до кращого життя сотні тисяч європейців та навіть врятувала від банкрутства компанію BMW. Адже лише баварці випустили понад 160 000 примірників цієї моторизованої бульбашки.

“Мінус перша” передача. ЛуАЗ-969 (1967, СРСР)

Маленький всюдихід, який пізніше отримав народну назву “Волинянка”, мав поєднати у собі дві важкопоєднувані речі: високу прохідність і низьку ціну. Машині зробили ефективну повнопривідну трансмісію, яку, однак, дуже не хотіли ускладнювати роздавальною коробкою. Тому придумали інакше: в корпус штатної коробки (до речі, від “Запорожця”) вбудували ще одну, додаткову передачу. Вона була п’ята, але, так би мовити, “мінус першою“ у тяговому ряду, оскільки мала ще нижче за першу передавальне число. Тому вона замінила знижений ряд у роздатці, на якій вдалося зекономити.

Читайте також: Зайве колесо: п’ять найкращих триколісних автомобілів

Між іншим, ця ідея не забулася навіть після ЛуАЗу: подібне рішення й сьогодні зустрічається на недорогих кросоверах, придатних для руху поганими заміськими шляхами. Наприклад, Renault Duster має першу передачу з дуже великим передавальним числом, явно не потрібним для простого рушання на міському асфальті.

Зазначимо, що одночасно з цивільним ЛуАЗ-969 запускався в серію його армійський побратим – амфібія ТПК ЛуАЗ-967 з такою ж трансмісією.

Лише три колеса. Reliant Regal (1952, Велика Британія)

Свій шлях здешевити автомобіль відразу за кількома параметрами знайшли британські конструктори: справжній бюджетник може мати лише три колеса. Він не лише коштує дешевше через меншу кількість деталей, а й не потребує сплати чималенького щорічного “автомобільного” податку, а ще дозволяє обходитись водійськими правами мотоциклетних категорій.

Протягом півстоліття виробництва трицикли Reliant набули усіх рис справжнього авто. Але четвертого колеса так і не отримали.

Багато у чому це був повноцінний автомобіль, були навіть такі дорослі атрибути як кардан і ведуча задня вісь, не говорячи вже про опалення, аудіосистему, оздоблення салону деревом, багажник з килимом, легкосплавні диски тощо. Останні триколісні автомобілі Reliant – модель Rialto BN – були випущені не так давно, у 2002 р. Між іншим, це ще не останні трицикли, які випускаються у Великій Британії.

Попри нестачу коліс, Reliant був стійким в поворотах. Щоб перекинути його в кадрі, продюсерам одного відомого телешоу довелося завантажити праву сторону передка баластом.

Кватирки вгору. Citroen 2 CV (1949, Франція)

Якщо чесно, то кожен Citroen можна вважати прикладом інженерної сміливості, але лише модель 2CV відверто демонструвала палке бажання зекономити. Такими вже були ті перші повоєнні роки. Але як на нас, найбільш зворушливим елементом екстер’єру “Де шво” стали його кватирки у передніх дверях. Склопідйомники – недешева річ, а зробити відкидні вікна з горизонтальною віссю було набагато простіше.

Citroen 2CV – втілення заощадливих рішень, від компонування кузова до кватирок-метеликів. З ними модель випускалася понад 40 років.

Машина випускалася більш як у десяти країнах світу, і попри безліч рестайлінгів та модернізацій кватирки-метелики залишалися на місці аж 27 липня 1990-го, коли з португальського конвеєра зійшов її фінальний екземпляр.

Гідромуфта замість АКП. Chrysler (1939,США)

Перемикати передачі вручну мешканцям розвинених країн стало ліньки ще у 1930-ті. Різного роду сервоприводи, які замість водія смикали за тяги куліси, нормально не функціонували (погодьтеся, і нинішні коробки-роботи мають неоднозначну репутацію). Справжній гідромеханічний “автомат” з планетаркою, відомий нам і сьогодні, спочатку виявився дорогим і складним для масових машин.

Але на “Крайслері” знайшли спрощений варіант – просту і недорогу гідромуфту, прилаштовану до звичайної “механіки”. Важіль перемикання передач і педаль зчеплення залишилися на своїх місцях, але користуватись ними водій мусив лише в поодиноких випадках. Ціна була настільки невисокою, що на деяких моделях Chrysler гідромуфту можна було замовити без доплати.

Гідромуфта – нескладний і довговічний агрегат, який перетворює звичайну механіку на “напівавтомат”.

Трансмісія Fluid Drive з гідромуфтою замість повноцінної АКП виявилася настільки популярною, що протрималася на конвеєрах Chrysler Corporation аж до 1952 р. – і це в розбещеній комфортними автомобілями Америці! Чесно кажучи, незрозуміло, чому таке рішення не використовується в якості “напівавтомата” сьогодні.