Волонтерство у нічному клубі та пісні в окупації – інтерв’ю з учасником Probass ∆ Hardi

Колектив Probass ∆ Hardi став знаковим для українців у перші дні повномасштабного вторгнення Росії в Україну, бо слова з їх треку Доброго вечора, ми з України лунали звідусіль. Очільнику Миколаївської ОВА Віталію Кіму належить головний приз за їх популяризацію.

Факти ICTV поспілкувалися з учасником гурту Probass Артемом Ткаченком про творчість під час війни, перші дні повномасштабного вторгнення і події, що найбільше запам’яталися.

– Творчість під час війни. Це складніше чи навпаки з’являється додатковий поштовх? 

– Якщо взяти до уваги перші дні повномасштабного вторгнення, то ми взагалі тоді планували відмовитися від музики. Вважали, що не на часі. Хотіли просто працювати, волонтерити. Проте нам постійно писали, зокрема в директ, щодо першої пісні, а потім ми ще виклали Козаки йдуть. Люди казали, що слухають їх, вони їм підіймають настрій. Навіть військові писали, викладали відео під ці пісні. От тоді ми побачили, що відповідальність перед нами стала більшою, ми не можемо не підтримувати у музичному напрямі. І ми вирішили все-таки продовжувати працювати.

Тому тоді ми вже десь о 7 ранку йшли на студію, працювали, а потім вирушали у волонтерських справах.

Музика більше мотивує. Всі ми люди. Прийшовши додому, ти не можеш просто взяти і вимкнутися. Щодня багато чого відбувається, ми хвилюємося. Пережите вдається вкладати в музику.

Ба більше, ми вирішили не писати пісні наперед. Раніше пишеш матеріал, працюєш на студії, а вже потім планується реліз. А зараз ми просто вкладаємо в пісні те, що відчуваємо, й одразу випускаємо. Це заради актуальності, бо музика – це також фронт. Це потрібно. Щонайменше, що мистецтво може зараз робити – це підіймати настрій. Ми до цього серйозно ставимося.

– Згадуючи весь останній рік, який фідбек, зокрема від військових, вам запам’ятався найбільше?

– Дуже багато було, але перше, що спало на думку – це історія звукорежисера Національного академічного оркестру народних інструментів України. Ми з ними робили колаборацію.

Під час роботи над треком до нас підходить звукорежисер і каже: Ми потрапили на два тижні в окупацію, коли зайшли орки. Вони не встигли виїхати. Це було дуже жорстко, бо сиділи постійно у підвалах. Для моєї родини це був шок. Вони були дуже налякані. І коли вдалося виїхати звідти, то цілий тиждень слухали пісні українські, дивились YouTube, щоб просто зрозуміти, що ось ми вижили. Але перше, що захотів поставити своїй дружині – це була пісня Доброго вечора, ми з України, щоб просто підняти настрій.

Для мене це було щось. Адже з усіх пісень, які він міг поставити, обрав саме цю.

– На вашу думку, на якому витку перебуває наша культура, зокрема музична? Спочатку це був совок, потім 2000-ні та максимальне зближення з РФ. У нас банально з ними сформувався один ринок. Проте зараз ми перебудовуємося. 

– Дуже велика ціна цьому всьому, але вже як є. Стало набагато більше артистів. Дехто вже ніколи не стане артистом в Україні, бо вони себе так повели.

Єдине, що я бачу там якісь історії про шароварщину, байрактарщину. Я не дотримуюсь позиції щодо засудження музикантів. Я не хочу комусь казати: ось це не модно, а це неправильно. У країні війна. Ми не можемо виокремити музику від війни. А це й неправильно, бо ми маємо повною мірою знати та відчувати, що відбувається.

Наприклад, 17-річний хлопець чи дівчина хоче робити музику, але не може знати всю українську історію музики, гармонії. У нього немає доступу до всіх українських інструментів та тих, хто на них може заграти заради запису. Це нереально, а у такий спосіб люди лише відрізають бажання робити щось своє. Реп українською – це крута історія, але хочеться мати й автентичну нашу музику, яку вже наслідуватиме весь світ. Я не хочу, щоб це була просто калька з різних стилів українською мовою. Ми маємо робити те, що ніхто ніколи не робив. Я вірю в це.

Це перший крок нашої української музики. Можливо, не все виглядає так, як має бути, але ж це лише перший крок. Потім буде другий, третій.

Знаєте, коли ти вдягаєш кофтину в патріотичних кольорах, а до тебе підходять і кажуть, що це не модно, це шароварщина. А я хочу в такий спосіб просто висловитись, що я українець, я підтримую свою країну. Чому хтось має мене засуджувати, що це не модно. А хто вирішує, що модно? Нині це не потрібно.

У перші місяці війни ось така музика і потрібна була. Було б дивно, що у нас війна, а артисти співають про цицьки та попки. У нас війна, люди вмирають.

– Низка артистів після 2014 року їздила працювати в РФ. Але після 24 лютого 2022 року повністю відреклися від агресора, допомагають Україні. Однак щодо їх щирості суспільна думка досі різниться. Як ви гадаєте, чи варто всім таким діячам виписувати таку собі індульгенцію? 

– Це важке питання. Коли людина розуміє, про що говорить, робить це від щирого серця, і це підкріплено діями, то це добре. Ми ж в дитинстві також впісювались, але виросли і не робимо цього. Люди можуть протягом життя змінюватись. Це нормально. Не варто назавжди ставити клеймо. Коли хтось може чесно змінити своє ставлення до чогось, то це насамперед говорить, що він справді людина.

Я розумію, про кого ви, і вони зробили дуже багато для нашої перемоги. А дехто взагалі нічого не робили чи просто втекли.

Треба дивитися по справах. Все змінюється. Я сам знаю точно, що дехто дуже змінився і робить для України стільки, що ніхто і подумати не міг.

– Ваші пісні, які лунали під час війни, назавжди матимуть асоціацію з війною. З плином часу чи зможете ви їх виконувати на концертах?

– Ми повинні пам’ятати цю історію. Ми не можемо її виключити. Ми повинні розуміти, як це все відбувалося. Нас не зрозуміють загиблі, бо, а навіщо тоді все це відбувалося. Я вважаю, що ми 100% виконуватимемо ці треки, і це буде правильно.

– Яка ситуація за останній рік для вас була найвражаючою?

– Якщо чесно, це були перші дні війни. Це було так швидко, коли росіяни просувалися, заходили в міста. Це було дико. У перші дні ми, як і всі, робили коктейлі Молотова, тягали колеса.

А потім ми всі зібралися, і десь на 10 день ми вже відкрили волонтерський пункт у роздягальні нічного клубу в Кременчуці.

У нашому місті було багато вимушених гостей. Тому ми одразу занурилися в роботу і не думали про те, як буде далі. Нічого не робити – точно не варіант.

Варто досі усвідомлювати дві речі: потрібно допомагати, війна досі триває.