Як росіяни провалили свій бліцкриг. «Зупинити Голіафа» — фільм про переоцінку ворога і трішки про зраду

Колонку Андрія Кокотюхи про фільм «Зупинити Голіафа» читайте тут.

На початку повномасштабного вторгнення Росії в нашому інформаційному просторі ставлення до цензури та самоцензури кілька разів змінювалося. Спочатку більшість людей, так чи інакше причетних до виробництва контенту, налаштувалися на чітку позицію: «ми всі в одному човні». Тому критику влади відклали навіть найбільші скептики, зокрема і щодо президента.

Але згодом це почало змінюватися. «Єдиний марафон» усе більше перетворювався на рекламний майданчик окремих осіб, а часом і на знаряддя політичної боротьби.

• Читайте також: Диво, що затягнулося. Телемарафон «Єдині новини» у 2022 році

Разом із тим питання до влади накопичувалися, тому самоцензура потроху скасовувалася — аж до появи жорсткої критики та скандалів, які знову породжували дискусії про свободу слова під час війни.

• Читайте також: Наталія Лигачова про героїзм редакцій, критику влади та важливість плюралізму навіть під час війни

Здається, значно більше згоди є в тому, що ми маємо видавати «на експорт». І це стосується культурного продукту теж. Хоча й тут не все цілком очевидно: справді хороше мистецтво не мусить бути «прилизаним» і пропагандистським, а має критично оцінювати дійсність. Водночас воно не повинно явно шкодити національним інтересам у певні періоди.

Про пошуки такого балансу ми можемо поговорити на прикладі стрічки Артема Литвиненка «Зупинити Голіафа» (англійська назва Against All Odds), яку нещодавно показали на німецькому телеканалі n-tv та на українському ICTV2. І йдеться в ній про те, чому провалився російський бліцкриг. Ця тема, без сумніву, ідеальна для «експорту», бо через свою кінематографічність неймовірно «продається», даруйте за цинізм. Початок великого вторгнення обов‘язково мають переосмислити в мистецтві якнайсерйозніше, з урахуванням ставлення керівництва та жителів країни до попереджень про напад.

Але до цього, вочевидь, ще далеко. Нині ж ми говоримо про документальний фільм, який почали готувати ще навесні та який явно знятий передусім для іноземців. Як на мене, балансу між героїчним образом країни та її непідготовленістю до нападу автори дотрималися. Принаймні, як на теперішній час і з огляду на цільову аудиторію. Хоча зі мною може не погодитися багато людей, яким хотілося б більшого наголосу на провалах керівництва.

Однак ми можемо порівняти стрічку «Зупинити Голіафа» із серіалом «Рік» Дмитра Комарова, градус пропаганди в якому неспівмірно вищий. Або з першими відгуками на стрічку Шона Пенна «Суперсила», яку показали на «Берлінале». Схоже, думки глядачів і преси — полярні, й режисерові вже закидають занадто компліментарне ставлення не лише до Володимира Зеленського, але й до голови його офісу Андрія Єрмака.

• Читайте також: «Рік» Дмитра Комарова: від лінії фронту до гардероба президента

Про ідеологію — згодом, а зараз — про художню складову. «Зупинити Голіафа» — це хороший приклад масової документалістики, якої впродовж років війни нам сильно бракувало. З 2014 року в Україні почався сплеск цього жанру, адже автори спочатку активно фільмували Революцію гідності, а згодом почали працювати на війні. Як результат маємо безліч фільмів, які переважно були фестивальними та мали успіх на відповідних майданчиках, зокрема і на престижних світових. А от серед українців великого розголосу не викликали. Отже був певний дисбаланс.

Артем Литвиненко — зовсім не з тусовки документалістів. Його найвідоміший проєкт — серіал «Нюхач», який став проривом на нашому телебаченні, хоч і виробляли його насамперед для російського ринку. Тож режисер порушує одразу два поширених правила української «серйозної» документалістики: використовує закадровий голос та інтерв’ю у форматі головомовців. Серед них ексміністр оборони України Андрій Загороднюк, колишній командувач сухопутних військ США в Європі Бен Годжес, колишній посол США в Україні Вільям Тейлор і польський генерал-майор Анджей Фальковський. Вони сидять на тлі декорації, яку підсвічують різними кольорами під кожного спікера, і це робить кадри впізнаваними. Також є багато інтерв’ю «з полів» — ситуацію згадують як бійці, так і міністр оборони Олексій Резніков. Що ж до закадрового голосу, то в англомовній версії ця роль відведена акторові Ліву Шрайберу, він же — виконавчий продюсер стрічки.

Хоч режисер і працював у серіальному, телевізійному форматі, але йому таки вдалося від нього відійти в «Зупинити Голіафа» — фільм усе ж має більш кіношну «картинку». Але я би звернула увагу на закадровий текст, точніше на начитку — нашим авторам далеко не завжди вдається зробити її природною, особливо коли йдеться про якісь героїчні чи масштабні події. Навіть якщо до роботи беруться справді талановиті актори, то щось їх постійно змушує вдатися до пафосу і штучності. Тут це також є. Як зворотний приклад можу навести стрічку «Ukraine: Life Under Attack: Dispatches», продюсеркою і голосом за кадром якої була Кейт Бланшетт. Глядачам просто і спокійно розповідають історію, без надриву, але й не без емоцій. Загалом, як на мене, в нас на телебачені все ще є з цим проблеми, які варто вже пропрацювати до кінця.

• Читайте також: Харків, який говорив із Кейт Бланшетт англійською

Головною перевагою фільму варто назвати зрозумілість для іноземної аудиторії. Ще раз повернуся до Революції гідності. На цю тему в нас документалістики явно не бракує — кількадесят стрічок можна буде назвати без особливих проблем. Але майже всі вони були розраховані на те, що глядач в курсі всього і контекст йому пояснювати не потрібно. Це часто ставало перешкодою навіть на фестивалях, коли аудиторія дуже поверхово розуміла, а чому ж ці люди виходили на Майдан і чого хотіли. Одним із винятків була робота «Зима у вогні» від Netflix, у якій направду все розжовано — до певного часу нам потрібно постійно пам’ятати, що Україна так довго була позбавлена власного голосу, що «експортні» варіанти контенту повинні обов’язково враховувати незнання людьми навіть очевидних для нас моментів.

• Читайте також: Продюсери стрічки «Зима у вогні»: «Піна зійде, а картина залишиться»

У «Зупинити Голіафа» ми бачимо дуже багато графіки, якісно й оригінально зробленої. Її навіть можна назвати злегка «няшною», що неочікувано для воєнної тематики. Та насамперед вона детально показує події першого місяця вторгнення: де базувалася російська армія, звідки вона заходила, якими були напрямки та як вони змінювалися, скільки саме території росіянам вдалося захопити. У стрічках про війну це набуває колосального значення, адже логістика — це один із ключових моментів таких подій.

Що ж до самої історії, то її подача, з одного боку, очевидна, але з іншого — дуже вирізняється на тлі решти документалістики про повномасштабне вторгнення. Ще з трейлера було зрозуміло, що це буде претензія на такий собі блокбастер із неочікуваними поворотами: США попереджають Україну про напад росіян, немає жодних сумнівів, що країна впаде за кілька днів, і у світових новинах фактично констатують її загибель. Але щось пішло не так, всі шоковані. Чому українська армія раптово виявилася спроможною захищатися від такої потужної та нашумілої російської? Що не так із цією реальністю? Карколомний сюжет, як він є.

• Читайте також: Рік, що нас змінив

Усі відповіді на питання дають експерти, які пояснюють, що російську армію надто переоцінювали. Бен Годжес не раз говорив, що сам недооцінив рівень корупції в Росії. Тому й він, і його колеги спиралися на математичні показники, як-от кількість техніки, солдат, але не врахували численних проблем, зокрема у плануванні та логістиці. А також керівництво країни-агресорки сподівалося, що в різних країн є власні проблеми і вони якщо й підтримуватимуть Україну, то хіба формально. Нині ж у стрічці Годжес стверджує, що в першу добу великої війни в нього з’явилося відчуття, що Росія облажається — усе тому, що дії військових йому здалися вкрай нелогічними та непрофесійними.

А що з українською армією? І головне — з підготовкою до вторгнення? Нам показують аеропорт Гостомеля, знищену «Мрію» — і принаймні в мене одразу виникла думка: чи згадають у фільмі про те, чому цей літак узагалі там був? Чому його не вивезли з огляду на чіткі попередження, що росіяни точно збираються захоплювати аеропорт? Такої згадки не було, і я вже змирилася, що не буде й решти неприємних фактів. Утім, вони були. Зокрема, і про швидке захоплення Півдня, і про те, як росіяни пройшли замінованим перешийком із Криму, і про ймовірну зраду. Усе це подається як згадка, як констатація проблеми (принаймні, її частини), яку розв’язувати ми будемо після перемоги. Олексій Резніков каже, що не коментуватиме всього цього — хай розбираються спеціалісти. І взагалі: чи можна було до такого підготуватися? Авжеж ні.

Схожий висновок, до речі, пропонує ще один фільм — «Розвідка. В голові у диктатора» журналістки «1+1» Ольги Кошеленко. Вона досліджує іншу тему: як саме американська розвідка отримала інформацію про напад Росії. Але торкається й решти питань: чому провал бліцкригу став таким несподіваним, чому російську армію настільки переоцінювали та недооцінювали українську, а також як Путіну вдалося створити собі образ мудрого стратега й тактика, визначного шпигуна, якщо він таким геть не є. На що всі повелися?

Глядачі, налаштовані на отримання відповідей, обома стрічками точно задоволені не будуть. До речі, їх справді можна порівняти за посилом, хіба на «Плюсах» критики українського керівництва немає зовсім, зате наголошено, що Зеленський навідріз відмовлявся евакуюватися. Але якщо говорити про іноземних глядачів, на яких великою мірою розрахований «Зупинити Голіафа», то велике питання, чи варто було саме там і саме зараз влаштовувати розбір польотів по-справжньому. Хоча робити це точно доведеться, тим паче, що президент яскраво демонструє, що воліє ігнорувати неприємні запитання та явно перебуває в затишній бульбашці свого героїчного образу.

• Читайте також: Пресконференція президента показала: жартувати Зеленський все ще вміє

Але нам потрібна зброя. І у стрічці про це по-різному зауважено. Той же Годжес жалкує, що США не давали Україні техніку, боячись реакції Путіна. Зараз, каже він, це звучить смішно. Як і фраза «ніколи знову» — якщо ми не хочемо провокувати диктатора, то ми просто розширюємо його можливості. Були й традиційні згадки про Ічкерію, Грузію, Сирію та початок війни в Україні — Росія не дістала покарання за всі ці злочини, й тому зараз триває ця жахлива війна. Це дуже правильний висновок, який потрібно постійно повторювати.

Пишатися перемогами, відчувати гордість за країну, сміятися з недолугості ворога — усе це нам, безумовно, потрібно. Як і усвідомлення своєї відповідальності за те, що відбувається. Загалом за два місяці до повномасштабного вторгнення у нас на телебаченні з успіхом ішов останній (маю надію) сезон «Сватів», у якому була суцільна російська дійсність із матрьошками, балалайками, законом «про пропаганду гомосексуалізму» та актором Федором Добронравовим, який відкрито схвалював окупацію Криму.

• Читайте також: Пора знімати «Свати 2.0». Так, саме зараз