Туманне майбутнє кінодипломатії

«Він (Путін. — Ред.) бачив, як Україна невблаганно рухається на Захід, до НАТО і геть від Росії», — так пояснює рішення російського президента напасти на Україну директорка Національної розвідки США Евріл Хейнс, яку цитує Politico в нещодавній статті «"Something was badly wrong": when Washington realized Russia was actually invading Ukraine».

Україна справді багато років поспіль рухалася в західному напрямку. Зокрема завдяки відродженню національного кінематографа, який на початок 2022 року нарешті набрав певної ваги. Зокрема, зростив плеяду впізнаваних облич і спродукував низку проєктів, які переосмислювали історію нашої країни, серед іншого — і її співіснування з Росією. Ці фільми — те пальне культурної дипломатії, яке Україна використовувала протягом усього минулого року на закордонних майданчиках. І його ще вистачить на деякий час. А потім настане така собі кінематографічна яма: нових кінофільмів буде мало, бо з початку війни їх майже не знімали, а ті, що будуть з’являтися, говоритимуть із глядачами дуже спрощеною кіномовою.

• Читайте також: «Мавка. Лісова пісня». Як українці раптом з’ясували, що наша кіноіндустрія — це зрада

До річниці великого вторгнення Росії в Україну у Вільнюсі на поважних майданчиках за великого інтересу аудиторії показали два фільми про Україну. Один із них — художня стрічка «Будинок “Слово”. Нескінчений роман» Тараса Томенка. Це історія про репресивні стосунки радянської влади з українськими письменниками доби Розстріляного відродження в Харкові. Його показали в Сеймі Литви за участі найвищих посадових осіб литовського парламенту.

«Будинок “Слово”» показали в історичному залі Сейму, де 11 березня 1990 року було проголошено відновлення незалежності Литви після 50 років окупації

«Торік командування одного з добровольчих підрозділів, який щойно закінчив бої під Києвом і готувався до відправлення на схід під Ізюм, попросило мене показати їм якийсь фільм. Я сказав, що в мене є стрічка про мистецтво, але я не знаю, чи це доречно. Я дуже хвилювався перед тим показом. Перед переглядом я розказав, про що це кіно: що це історія митців, культурної еліти, які були зібрані радянською владою в будинку під назвою “Слово”. В основному це були письменники, і навіть форма будинку була у вигляді літери “С”. Радянська влада обіцяла цим митцям рай, комуністичний ідеал, як би мали жити й творити митці. Буквально за кілька років цей рай перетворився на пекло.

Після перегляду один із бійців сказав: “Дуже дякую, що ви показали нам саме цей фільм, бо він дає відповідь, за що ми сьогодні воюємо: щоб в Україні більше ніколи не повторилася така історія. Поки ми матимемо свою державу, цього не станеться. Якщо ж ми її втратимо, то втратимо власну культуру й національну ідентичність, бо саме це є однією з основних цілей російської імперії, як би вона не називалася в різні історичні періоди”», — розповів перед початком показу один із продюсерів фільму Пилип Іллєнко.

 Аудиторія аплодує присутнім українським військовим

«Прем’єра цього фільму відбулася у жовтні 2021 року у Варшаві на фестивалі категорії А. Після цього він подорожував багатьма фестивалями в США, Британії, Німеччині, Чехії тощо. В Україні він був на кінофестивалі “Молодість”. Також один раз ми показали його в кінці червня в Харкові — в культурному центрі під землею. У цей момент Харків ще дуже сильно обстрілювали, і Салтівку кожен день накривали “градами”.

Ми планували прокат на листопад 2022 року, тому що в 1937 році саме на початку листопада на честь 20-річчя "Великої радянської соціалістичної революції" в урочищі Сандармох у Карелії одна людина, капітан НКВС Матвєєв, протягом трьох днів особисто розстріляв із нагана 1111 найбільших діячів культури України. Деяким в’язням зв’язували голови та стріляли однією кулею. Більша частина персонажів “Будинку “Слово” загинули в Сандармосі, і про це стало відомо лише після розпаду Радянського Союзу.

Ми повинні були оголосити про дату прем’єри на Зимовому кіноринку в Києві 25 лютого. Але зранку я отримав sms, що захід скасовується. Зараз ми працюємо над тим, щоб фільм вийшов у прокат уже в травні цього року», — додав іще один продюсер фільму Олег Щербина.

«Перед тим, як презентувати цей фільм, ми мали годинну екскурсію Сеймом, занурення у зовсім недавню литовську історію. Ми не просто хочемо поділитися з вами цим фільмом у першу річницю повномасштабної інвазії Росії. Ми прагнемо нагадати, наскільки широкі в нас перспективи творити спільне кіно, спільні культурні цінності. І як би банально це не звучало, ми пам’ятаємо, що таке Велике князівство литовське. У нас у Печерській лаврі нарешті відновлений після окупації барельєф Костянтина Острозького зусиллями і литовської держави. Наше право, за яким судився український народ, називається Литовським статутом. І XX століття знов принесло багатий матеріал, щоб утілювати його саме в культурний продукт», — підсумував третій продюсер «Будинку “Слово”» Ростислав Мартинюк.

  Фотовиставка в кулуарах Сейму

• Читайте також: Культура поза політикою. Докази, які вам не сподобаються

Інший фільм, який показали у Вільнюсі до річниці повномасштабного вторгнення, — документальна стрічка «Свобода у вогні: боротьба України за свободу» Євгена Афінеєвського. Кіно розповідає про повномасштабну війну Росії в Україні очима журналістів, які знімали бомбардування житлових будинків, наслідки окупації звільнених населених пунктів, загибель українських військових. Показ організували посольства США та України в Литві.

  «Свободу у вогні» презентували посол США в Литві Роберт Гілкріст і посол України в Литві Петро Бешта

«У 2013–2014 роках я був свідком дивовижних подій на Майдані (попередній фільм Афінеєвського про Україну був присвячений Революції гідності. — Ред.). Я побачив, як українська нація об’єдналася, щоби боротися за свою свободу, гідність, демократичне майбутнє своєї країни. Я побачив, як український народ довів свою відданість Європейському Союзу, буквально віддаючи свої життя, щоб бути частиною демократичного світу. Звісно, це мало наслідки, які спровокували Росію почати цю війну у 2014 році. На жаль, з 2014 року світ певним чином тримав дистанцію від України, що дозволило Росії бути непокараною за її воєнні злочини та почати повномасштабне вторгнення минулого року. Але тоді ми також побачили, як Україна без жодної допомоги довела, що буде продовжувати боротися за свою гідність, за майбутнє, право бути частиною Європейського Союзу, бути вільною та демократичною країною. І українці зробили це голими руками, без жодної допомоги в перші місяці цієї війни», — режисер після показу не втримався від шпильки на адресу західних партнерів України.

• Читайте також: Чи зможе наша документалістика про війну потрапити на Netflix?

Іноземна публіка відповіла йому певною взаємністю. У кулуарах подекуди можна було почути, як фільм називали пропагандистським, а також перевантаженим подіями, через що його складно дивитися (українцям теж було нелегко його дивитися, але через спогади). І це природно, що більшість фільмів, які ми зараз знімемо про цю війну, будуть саме такими. Поки не закінчиться війна та не почнеться відновлення країни, Україна муситиме постійно нагадувати про себе обивателям і за сумісництвом виборцям із країн-партнерів, щоб вони не втратили до нас інтерес. Крім того, це природа будь-якого мистецтва про великі національні трагедії: напівтонів воно може набувати лише з часом, коли рани дійових осіб хоч трохи загояться. Якщо проводити аналогії з кіно про Другу світову, то умовного «Англійського пацієнта» з його дилемою, чи зрадити Батьківщину заради порятунку коханої людини, українські кінематографісти можуть зняти не раніше, ніж через декілька десятиліть.

Фото: «Детектор медіа»