«Оскар – 2023»: Я нікому нічого не винен

Після повномасштабного вторгнення у багатьох людей з’явився принцип: якщо сваришся із кимось у соцмережах — сварись, але за це задонать на армію. Хороший принцип: гарантує регулярні перерахування. З «Оскарами» можна влаштувати щось схоже: обурюєтеся рішенням американських кіноакадеміків — підіть у кінотеатр і подивіться «Будинок зі скалок». Стрічка вийшла у прокат 9 березня й аншлагів я не бачила. Будьмо відвертими, фільм масово почали обговорювати лише після оскарівської «зради» — до цього почути якийсь розголос було складно. Чого ми тоді вимагаємо від американців?

Ситуація із цьогорічною оскарівською церемонією є певним тестом: як для західного суспільства, так і для українського. Як на мене, цей тест великою мірою провалено. І складність у тому, що робота над помилками може бути дуже болючою, тому не всі згодяться її починати.  

Спочатку два слова про іноземців. Стрічка «Навальний» Деніела Роера отримала свою статуетку цілком прогнозовано. Фактор симпатії до «хороших росіян» і бажання побачити серед суцільного зла когось благородного, безумовно, існує, і тому герої фільму викликають такий захват. Людьми взагалі легко маніпулювати за допомогою професійної роботи з емоціями та історіями. Роера справді можна за це похвалити: його фільм надзвичайно ефектний, хоч і зроблений за давно виробленими стандартами. Але кому важливі творчі пошуки, якщо є інструменти, які працюють? Є таке правило хітової мелодрами: красивий чоловік, красива жінка у красивих обставинах — але вони не можуть бути разом. Працює безвідмовно, якщо вміти користуватися.

А тут інше правило — екстраординарний чоловік в екстраординарних обставинах, який бореться зі злом, постійно підвищуючи ставки. Та це перетворюється на справжній трилер! Ще й не вигаданий, а реальний. Є сміливий, харизматичний «опозиціонер», який роками бореться проти сил зла, а вони постійно хочуть його вбити. Одного разу це їм майже вдається. Весь світ захоплено стежить за історією з його отруєнням, за відчайдушними та сміливими спробами його дружини та колег забрати Навального до Німеччини, радіє видужанню та згодом ще більше вражається приголомшливим рішенням повернутися на батьківщину.

Інтрига: чи справді його запроторять до в’язниці у той час, як мільйони людей спостерігають за цією історією в режимі онлайн? Цього не може бути! Аж ні — його забирають просто з летовища, проводять суд, і наш головний герой таки потрапляє у в’язницю. А його віддана сім’я та команда не складають рук і продовжують боротися за нього та за його цінності. Це ж просто карколомна історія! Усе, що було потрібно від режисера, — створити достойну для неї форму. І він це зробив.

«Навальний» — це фактично дуже грамотно зроблений рекламний ролик. Виконавча продюсерка — Марія Пєвчіх, одна з керівниць Фонду боротьби з корупцією (організація Навального). Режисер дуже обережно показує «темне минуле» героя (виступи на ультраправому мітингу), але лише для того, аби надати йому трохи неоднозначності. Аудиторія не любить ідеальних, «прилизаних» персонажів. І тут потрібно знати міру, бо якби у стрічці вивалили всю правду про те, як Навальний радів нападу Росії на Грузію, називав грузинів «гризунами» та розмірковував про Крим як про бутерброд, симпатія глядачів дещо зменшилася б.

А якби додати ще й думку опозиціонерки Валерії Новодворської, яка вважала Навального практично нацистом, то ніякої номінації на «Оскар», може, взагалі не було б.

Однак американські кінокритики не так глибоко перебувають у контексті біографії Навального, аби про це написати. Українські журналісти не зробили достатньо, аби цей контекст прояснити західній аудиторії. Глядачі ж і поготів не будуть вивчати життєвий шлях персонажа, який їх так вразив.

А робити це, безумовно, варто. Маніпуляції такого рівня до хорошого навряд чи приведуть. Тема впливу росіян на американське кіно поступово переходить із розряду конспірології у щось більш конкретне. Як із торішнім хітом «Топ Ган. Меверік», який нині обговорюють у контексті його тіньового інвестора, російського олігарха Дмітрія Риболовлєва. Йдеться не лише про фінансування стрічки, а й про вплив на її зміст — начебто на прохання Риболовлєва із сюжету викинули лінію з несимпатичними росіянами. На думку видання Los Angeles Times, олігарх міг давати гроші й на наступні частини «Місії нездійсненної». Не одного разу виникали розмови про начебто потужний вплив росіян на Netflix. Але все це, схоже, обговорюють не настільки серйозно, як мали б. Хоча б з огляду на те, що у 2022 році світ уже остаточно мав би переконатися, що російські пазурі — небезпечна штука.

Ну а що ж ми, українці? Прочитавши вранці новини, багато з нас почали активно писати про«оскарівську зраду». Як, мовляв, ці кіноакадеміки можуть бути настільки недалекими? Чи наївними? Або ще гірше — вони продалися росіянам!

Усе це, звісно, може бути правдою. Але є нюанс. У 2020-му на нашому телебаченні були цілі марафони, присвячені отруєнню Навального. Там ведучі та гості переважно були у такому ж захопленні від героїчного «борця» з Путіним, попри всі його попередні заяви. Рейтинги були неабиякі, адже аудиторія теж страшенно переймалася. Що й казати, авторитет і популярність російських знаменитостей, блогерів, митців почали зменшуватися лише після повномасштабного вторгнення. Тому засуджувати й обурюватися «наївністю» американців якось не зовсім справедливо.

Ще складнішим є питання із «Будинком зі скалок». Фільм, повторюся, не став справді резонансним навіть серед українців. Багато хто про нього вперше почув лише сьогодні. Прокат у деяких мережах запланували тільки на тиждень, і він уже закінчується, бо глядачів не так багато. Побачимо, можливо, бурхливі обговорення у соцмережах виллються у щось корисне і люди натовпами підуть дивитися стрічку.

На жаль, «Будинок зі скалок» не просували як слід і під час оскарівських перегонів, а легковажити цим не можна. Промоція — надзвичайно важлива, а у нашого фільму навіть не було американського дистриб’ютора. За «Навальним» же стояли HBO Max i CNN Films.

Напевне, Україна могла б долучитися і спрямувати достойне фінансування на рекламу «Будинку зі скалок». Але у наших профільних органів є інші проблеми. Держкіно бореться з Довженко-центром, а Мінкульт переймається більше інформаційним питанням, ніж культурним. У нас спрямовують скажені суми на фінансування російськомовних телеканалів, які досі мають на меті вкласти щось у мізки росіян. Для різних «оскарів» грошей не лишається.

Іншою «оскарівською» великою зрадою є те, що Володимира Зеленського вже вдруге не запросили виголосити промову на церемонії. Навіть згадки про війну в Україні на цьому заході звелися до мінімуму. Минулого разу, до речі, цього акценту було трохи більше, але Росію як агресорку навіть не згадували, не кажучи вже про засудження. Як на мене, це яскравий показник і тема для роздумів. Та в цій ситуації наш президент мав би згадати власну фразу: «Я нікому нічого не винен!». От і члени американської кіноакадемії нічого не винні ані самому Зеленському, ані українцям. Це їхня країна, їхня церемонія та їхня справа: кого запрошувати та кого нагороджувати.

До того ж у вітчизняній кіногалузі нині є щонайменше кілька серйозних проблем і навіть загроз, тому спільнота із радістю послухала б промову президента на ці теми. Щонайменше, президент міг би записати відео із закликом іти до кінотеатрів і дивитися «Будинок зі скалок». Стрічку «Земляни» він же радив — і це мало ефект. Чому б не зробити це традицією?

Ну, й останнє. Одна з причин, чому глядачі так шалено захопилися героєм фільму «Навальний», — бо він не жертва. Це дуже важливо. Жертві співчувають, але вона не викличе захвату. Для цього треба бути героєм. Харизматичним, схожим на кінозірку, з почуттям іронії. Це один із найпривабливіших образів. І українці з початком масштабної російської агресії почали проявляти такі ж риси: небачена сміливість, неочікуваний опір, який вразив світ, гумор, із яким ми ставимося до ворога. Але такі ситуації, як теперішня з «Оскаром», ставлять нас у позицію жертви. Ще й ображеної, яка сидить і постійно чогось вимагає. Важко вигадати більш невдалий образ: такі люди дратують, їх намагаєшся уникати й навряд чи поважаєш. Навіть якщо співчуваєш.

Безліч українців твердять, що саме «Будинок зі скалок» мав виграти у номінації, бо інші — недостойні. Хоча у списку є талановита робота Лори Пойтрес «Уся краса та кровопролиття», яка отримала «Золотого лева» на Венеційському кінофестивалі. Документальні роботи вкрай рідко отримують таку нагороду. Та й сама історія головної героїні Нен Голдін дуже близька нам. Вона відома фотографиня, яка бореться проти великої фармацевтичної компанії, що випускає знеболювальне із сильним ефектом звикання. І перемагає.

Інший номінант — фільм «Усе, що дихає», надзвичайно гуманістична стрічка про братів, які живуть у Делі та рятують чорних шулік, бо птахи потерпають від екологічного лиха. «Вогонь кохання» розповідає про французьку пару вулканологів Катю та Моріса Краффт, які загинули під час чергової експедиції на початку 90-х. Головні герої — непересічні люди, віддані одне одному та своїй професії. Ці достойні стрічки варті уваги, і скиглити, що нагородити треба було зовсім не їх — украй інфантильно та егоїстично.

Зрештою, варто усвідомити: тим, як культура України представлена у світі, варто перейматися. Але водночас не робити страшної трагедії та «зради» з того, що десь там фільм про Україну не отримав нагороди. Навіть якщо вона — одна з найпрестижніших у світі. Значно дієвіше виробляти та пропонувати те, що будуть хотіти нагороджувати. Що будуть високо оцінювати й цікавитися через те, що це талановито, яскраво та добре прорекламовано. Як ми вже пересвідчилися, лише так можна викликати щире зачарування, а не формальне співчуття.

Фото: Kevin Winter/Getty Images