Ракета обрізала ногу, як гілку. Азовець Руслан Сербов про політ на гелікоптері до оточеного Маріуполя та полон

Руслан Давид Сербов потрапив в оточений Маріуполь 5 квітня 2022 року. Він – професійний військовий. Був морпіхом. З 2017-го служив у полку Азов, та за 2 роки до широкомасштабного наступу звільнився. Через інтернет познайомився із майбутньою дружиною – Любов’ю, і почав жити майже звичайним життям, аж до початку широкомасштабного наступу.

Із Фактами ICTV Руслан зустрівся у Музеї історії України. Тут демонструють виставку, присвячену азовцям. Розповів про те, як потрапив у оточений Маріуполь на гелікоптері, як втратив ногу, і пояснив, чому не боїться померти за Україну.

Власне, вже зараз він живе у постійних спогадах про товаришів, які померли, як герої.

Маус, Індєєць, Твікс – позивні, які за мирних часів нагадували би про американські мультики й ласощі, нині стають синонімами самопожертви та кривавої боротьби за волю.

– В дитинстві я завжди дивився мультфільм Геркулес. Я завжди хотів бути таким сильним. У мене гантельки такі були, я завжди качався. Ще із 5 років, – згадує Руслан.

Він сам із Миколаєва, учився у Харкові на юриста, та все ж його покликанням стала війна за незалежність України.

– Мені ніколи не була цікава служба у радянському розумінні: ходити й віддавати честь. Ось воювати – це цікаво. Знищувати ворога – це цікаво, а ходити просто у частині відслужувати – то не моє.

У класичному війську такого немає, щоби солдат міг із командиром за руку привітатися і піти каву попити. В армії є устав, там є субординація. Ти не можеш підійти до командира. Така система. А Азов – то добровольче формування. Люди є ідейні, вмотивовані, люди йшли не через зарплату, це були не заробітчани. Це люди, які прагнули захищати своє рідне і були готові вмирати за це.

Всі ми розуміли, що рано чи пізно щось станеться таке масштабне. Варто було послухати лише інтерв’ю Путіна, тому я почав готуватися, – каже він.

У 2017 році від долучився до полку Азов, а 2022-го у перший день став на захист Київщини.

– Якщо не ми, то хто тоді? Наших жінок заберуть, дітей зроблять рабами, а нас усіх вб’ють. Я не хотів бути рабом, – каже він.

Та оборона Київщини, каже, стала дитячою забавкою, у порівнянні із тим, що побачив у Маріуполі. Туди потрапив у межах операції Головного управління розвідки, яке гелікоптерами доставляло до оточеного росіянами Маріуполя техніку (тепловізори, протитанкові засоби), живу силу й медикаменти, так само “вертушками” доправляли на контрольовані Україною території поранених. Долетіли й туди, і назад далеко не всі.

– До мене товариш підійшов: Є варіант полетіти на вертушки. Він каже: 2 години є у тебе подумати. Я кажу, та що там думати. Я тільки за. Я радий буду. Операція готувалося спільно із ГУР, з підрозділом із деблокади. Летіли на мінімальній висоті, над водою, над землею, дуже досвідчені пілоти.

Навіть долетіти туди – це було 50 на 50, тому що збивали ці вертушки. Я вже, коли летів я думав, це буде так тупо, якщо я не долечу. Але 5 квітня я долетів.У мене було все своє. І зброя, й оснащення, каски, тому мені нічого навіть видавати не треба було.

Це був квиток в один кінець. Тобто, десь 80%, що я не повернуся. Але для мене було це честю. Це було справою честі. Я не міг сидіти вдома, коли мої брати, знайомі, друзі гинуть, як герої, а я буду у безпеці, – говорить чоловік.

На питання, як відпустили рідні, віджартовується:

– У мене батьки рано загинули, але якби вони були – ну, що? Якщо кожна людина буде у своїх рідних, батьків, жінок питати, чи можна мені поїхати, звичайно, вони скажуть, не треба. А хто тоді воювати буде?

Дівчина – Любов Кондратенко – тим часом чекала, адже інформація про політ, про Маріуполь, звучала так: “Так хочеться”. У неї була дилема, як саме відреагувати.

– Бо скажи: “Ні” – він поїде назло, а скажи: “Так” – то сама себе питатиму, як я його могла відпустити. Маріуполь – то був мій найбільший страх з 24 лютого. Я не писала першою смс. Я не дзвонила першою, адже знала, що можу стати причиною його поранення. І будь-яке повідомлення треба було продумувати на кілька ходів уперед. Що ти пишеш, щоб не рознервувати. Коли він був у Маріуполі, у мене телефон був у руках. Я відповідала навіть вночі. За 2 секунди до того, як він напише смску, я відкривала очі, й хоп – отримувала від нього повідомлення.

Я відстежувала усі сторінки хлопців, які були із ним у Маріуполі. Від нього 2-3 тижні у мене не було жодної інформації. Мене рятували тільки злість і городи, які я обробляла у батьків.

Тоді були думки, що якщо єдиний вихід звідти вийти живим – зазнати поранення, то краще зазнати поранення. Я вірила, звісно, що він стовідсотково повернеться, але потрапити у російський полон – то гірше, мабуть, ніж воювати у Маріуполі, – згадує дівчина.

Руслан розповідає, що тим часом у місті тривали вуличні бої. Росіяни перевищували за кількістю чи не у 20 разів.

– Хто каже, що Росія слабкий ворог – це неправда. Вони воюють давно, після розвалу Радянського Союзу, завжди якісь конфлікти у них. Є хороші підрозділи, бойові підрозділи, бойові офіцери, бойова піхота. Але ті хлопці, які були зі мною, знищували будь-якого противника, не зважаючи на його знання, озброєння. І багато вояків загинуло зі зброєю в руках, хтось дістав важкі поранення. У нас на той час було на озброєнні лише пару танків і БТРів. У них є авіація, гвинтокрили, бомбардувальники. Вони почуваються впевнено, через те, що перевищують нас кількісно, хтось каже, що у 10-кратному розмірі, хтось говорить, що у 20-кратному. Я вірю тим, хто каже, що у 20-кратному, – розповідає хлопець.

– А правда, що вони прикривалися цивільним населенням?

– Росіяни знищували житлові квартали, житлові будинки. Вони не дивилися, є там люди чи ні. Я навіть бачив, як дім отак складається 9-ти поверховий, як картковий. Піднімається величезний стовп пилюки, а у тому будинку по 100, 200, а то і 300 цивільних.

– А  щодо драмтеатру, на який росіяни скинули бомбу. Вони стверджували, що там переховувалися українські військові.

– Я не здивувався, що там переховувалося багато людей, адже серед цивільних у Маріуполі ходили чутки, що буде евакуація саме із цього муздрамтеатру, тому так багато людей поряд трималися. А росіяни туди вдарили. Там не було військових взагалі. Це взагалі не наш район. Я не кажу, що вони приходили і людей розстрілювали. Так, щоби впритул, хоча одного разу я це бачив, як вони поклали людей із білими пов’язками…

Їм дають квадрат – і вони його розстрілюють. Так, наприклад, знищили проспект Міотиди.

– А ви як дістали поранення?

– То було вже на околицях Азовсталі. Вони нас туди відтиснули, забравши місто. І увесь той квадрат, який вони раніше бомбили, сфокусувався саме на території Азовсталі. Якщо розглядати ситуацію у масштабі заводу, він великий. Якщо ж розглядати у масштабі війни і такої сукупності сил – це нічого. Туди летіло усе, що тільки можна уявити.

Я виносив із хлопцями пораненого. Ми його донесли до лікарні. Там у підвалі були медики, хірурги. Вони також прилетіли на гвинтокрилі, щоб надавати допомогу бійцям.

Пораненого із позивним Рижий ми трохи підлатали і почали нести під обстрілами. І щоразу таке казино. Якщо прилетить, то вже нічого не зробиш. Ми його занесли у лікарню. Він ще декілька хвилин живий був, але дуже багато крові втратив. Пожив ще кілька хвилин на столі. І помер. На зворотньому шляху, ми забрали із собою БК, а біля великої ділянки неподалік залізниці почався бій – дуже щільний.

Біжу-біжу і чую свист такий, на частку секунди повертаюся – і бачу, як протитанкова ракета мені ногу обрізає, як гілку. Як ковбасу ножиком, вжух – і ноги немає. Я впав, турнікети полетіли десь. Я кричав: “Застрельте мене, застрельте!”. І розумію, що шторка закривається, як у кіно. Та раптом з’являється друг і каже: “Не зараз”, натягає мені свій турнікет, говорить “Чіпляйся за мене!”.

Дуже багато таких хлопців було, які, щоби у полон не здаватися, то з машини випадали, самі в себе стріляли. Дехто у таке може й не повірити. А ще, коли я кажу, що 2 літри крові втратив, з’являються якісь знавці, які кажуть, що так не може бути. На це у мене одна відповідь: “Ну, вам видніше, мабуть, зі свого вікна, хто скільки втратив”.

Оперували наживо. Знеболювальних препаратів та антибіотиків на заводі майже не лишалося. Перев’язки тоді робили раз на 8 днів. За словами Руслана, люди гнили. І у декого в ранах заводилися опариші. Не було ані їжі, ані води.

Руслан зазнав поранення якраз перед 16 травня. Саме цього дня командир Азову Денис Прокопенко заявив, що полк виконав завдання вищого військового командування для збереження життів особового складу. Із Маріуполя виїхали автобуси з українськими військовими, які 82 дні кривавою ціною відтягували на себе сили ворога.

Про те, що відбувалося у полоні, азовці не розповідають, аби не нашкодити тим, кого досі утримують росіяни. Однак, не секрет, що навіть важко хворих продовжували допитувати і майже не годували. Руслан потрапив у перший обмін, який відбувся 29 червня. Фактично, каже, що його віддали, як непотрібного і дуже важко хворого. Проте сказали, що ведуть на розстріл.

– Нам казали, що ведуть на розстріли. Ну, думаю, розстріл так розстріл, що ж уже поробиш? Та мені й байдуже було. А потім їдемо – їдемо, їдемо. Херсонську область проїжджаємо, Бердянськ, я реально уже почав вірити, що нас міняють, – говорить Руслан.

Лікували Руслана у Києві. Та біонічний протез поставили у Норвегії. Його досі турбують так звані фантомні болі. Коли починає боліти нога, якої уже нема багато місяців. Психолог порадила йому писати книгу, аби полегшити свій стан. Так з’явилася документальна розповідь Маріуполь. Книга хоробрих.

– Люди, котрі дійсно заслуговують уваги, про них часто ніхто не знає. І дуже часто буває так, що справжніми героями вважають не тих. Тому у цій книзі я розповідаю про справжнійх героїв. Про бої, про побут, бо інфорамації про Маріуполь насправді дуже мало, – каже він.

Себе Руслан героєм не вважає, банально, тому що вижив. Герої усі мертві, переконує він. Причому своєю місією вважає розповідати саме про  тих, хто був справжнім.

– За хлопцями, які загинули, я ніколи не плачу. Я ними пишаюсь, поважаю. Як кажуть, герої живуть допоки живе пам’ять про них. А я роблю усе, щоби родичі полеглих розуміли, яка у них була хоробра людина, син, батько, брат, чоловік, – говорить чоловік.