«Рашизм і фашизм — це просто гра слів. Сутність та ж сама»

Наприкінці лютого на каналі харківського режисера та журналіста Ігоря Піддубного «Robinzon.TV» та ютюб-каналі 5 каналу відбулася прем’єра фільму-розслідування «Звичайний рашизм». За тиждень проєкт набрав понад пів мільйона переглядів і тисячі коментарів. Фільм побудований переважно на архівних кадрах і розповідає, як і чому Росія перетворилася на фашистську державу та чому це саме фашизм, а не щось інше.

«Детектор медіа» спитав у автора, навіщо він процитував у назві радянського режисера Михайла Ромма, чим відрізняються рашизм і фашизм, чи варто відповідати росіянам на коментарі та чи існують усе ж таки «хороші росіяни».

— Ігорю Миколайовичу, назва вашого фільму — прямий натяк на фільм Михайла Ромма «Звичайний фашизм». Чому так?

— «Звичайний фашизм», у якому Ромм дослідив історію виникнення та розквіту фашизму, вийшов у кінотеатрах у 1965 році. Але за два дні його зняли з прокату. Секретар з ідеології КПРС Суслов побачив у фільмі недвозначні паралелі між німецьким і радянським режимами та на 30 років поклав його «на полицю». Моє відсилання до Ромма — це насамперед нагадування про те, що, порівнявши «двох драконів», режисер мав рацію, а сьогодні історія повторилася. Але, як і Радянський Союз, Росія не хоче помічати своєї сутності та називає «фашистами» інших, насамперед українців.

— У чому різниця між фашизмом і рашизмом?

— Та немає особливої різниці. Рашизм і фашизм — це просто гра слів. Фашизм, як я кажу у фільмі, різний. Італійський фашизм, німецький… У 30-ті роки минулого століття майже всі європейські країни були захоплені фашизмом, у них він був свій. Але ж ми знаємо, що фашисти — то німці. Нас так навчили, ця думка досі існує в пострадянському суспільстві. Отже щоб не було зайвих асоціацій, ми кличемо це рашизмом. Але сутність та ж сама.

— На початку фільму ви кажете, що це перша серія, яка має назву «Гойда». Коли вийде друга та про що вона розповідатиме?

— Друга серія, напевно, буде мати назву «Гаага». Або «Голод», адже хтозна, до чого вони свою країну доведуть. Коли цей епізод знімемо, неясно. Проте він обов’язково буде, адже «русский мір» продовжує існувати, й важко сказати, чим усе скінчиться. Життя триває, отже і продовження буде.

Є ще одна цікава тема, яка мене сильно зачепила й обов’язково відобразиться у продовженні проєкту. Йдеться про вчителів з окупованих територій. Я збираюся поїхати до Херсона та на інші деокуповані території та розпитати місцевих педагогів, які завдання перед ними ставили російські чиновники з Міносвіти під час окупації. Яку роботу з ними проводили, як вимагали змінити шкільну програму. Школа — це дуже важливо. Звідти народжується «русский мір», усі ці жовтенята, загони Матросова тощо. Ми з дружиною вирішили назвати цей фільм «Як гартувалася сталь».

— Окрім дружини Світлани Піддубної, хто ще у вашій команді?

— Постійного складу немає. Є кістяк, який «хворіє» на історичні розслідування. Ми разом уже понад два десятки фільмів зробили. Я вдячний, що до створення «Звичайного рашизму» долучився письменник, доктор фізико-математичних наук, професор Ігор Гарін. Він народився у 1937 році, об’їздив 150 країн, має величезний досвід, понад 500 виданих робіт, серед яких багато присвячено дослідженню рашизму. Мені пощастило, що така людина живе в Харкові і з ним можна обговорити долю «славетного» російського народу.

  Кадр із фільму, Харків без світла, грудень 2022-го. Світлана Піддубна

— Цикл ваших документальних фільмів-розслідувань, у рамках якого вийшов «Звичайний рашизм», має назву «Незручна історія». Що мається на увазі, чому вона незручна?

— Історію тлумачать по-різному. Вона така незручна та містить такі проблеми, що одного погляду, напевно, і бути не може. Українська історія — це історія не перемог, а поразок. Назвіть хоч одну перемогу України до оголошення незалежності, якою ми пишаємося. Щось, із чим можна виховувати людей на перемозі…

• Читайте також: Не тільки історія пояснює сьогодення, а й через сьогодення можна зрозуміти історію

— Ми зараз бачимо, до чого призводить виховування «на перемозі». Усім світом вгамувати не можемо…

— Проте перемоги так чи інакше потрібні. Запорізька Січ була знищена, незалежність у 1918 році не змогли відстояти, герої Крут вступили в нерівний бій, але загинули… Хотілося б, щоб наша історія була історією перемог. Але поки що це незручна історія, якою «старший брат» скористався, щоби принизити українців, розповісти, що ми ні на що не здатні. Зверніть увагу на образ українця в радянському та російському кіно. У кращому випадку це малоосвічений веселий «хохол» із салом, як, наприклад, Іван Пасюк у фільмі «Місці зустрічі змінити не можна». В гіршому — підступний зрадник, як-от українець-охоронець із серіалу «Загон Кочубея», який гірше за злочинців, що відбувають покарання. Росія нас такими бачить.

Ігор Піддубний. Джерело: фейсбук автора

— Скільки часу ви витратили на виробництво?

— Пів року ми думали, який фільм зняти, і пів року його робили. Було дуже багато тем, вони й зараз існують. Ми шукали щось найактуальніше, й коли побачили, що багато людей за кордоном не розуміють, що таке «русский мір», не знають, як себе убезпечити, як ставитися до руських туристів, ми спробували надати їм відповідь.

• Читайте також: Туманне майбутнє кінодипломатії

Ми безплатно передали права на демонстрацію фільму всім медіа, телевізійним каналам та іншим засобам масової комунікації. Наша мета — не заробити, а охопити якомога більшу авдиторію. Треба щось змінювати в суспільстві, насамперед у Європі, яка стискається з «русским міром» та повинна бути до цього готовою.

Фільм зроблено винятково за допомогою донатів, які я збирав у фейсбуку.

— У Європі прем’єра вже відбулася?

— Так, «Звичайний фашизм» уже показали в декількох містах Нідерландів та у Стокгольмі у Швеції. На черзі Австрія (Відень), декілька міст Португалії та Іспанії, Німеччина. Зараз ми шукаємо тут майданчик, де фільм може бути продемонстровано. На жаль, поки що фільм не перекладено німецькою, є лише субтитри. Але ми вже маємо озвучку вісьмома мовами. Поширювати фільм нам активно допомагає українська діаспора за кордоном.

— Серед цих восьми мов є й російська. Росіяни дивляться фільм у мережі?

— За моїми відчуттями, перша хвиля глядачів складалася з українців, а тепер пішла хвиля росіян. Хороше питання, звідки вони взялися. Але, судячи з коментарів у ютюбі, сумнівів немає. Взагалі після прем’єри в перший тиждень з’явилося понад 2,5 тисячі коментарів, із яких я прочитав десь тисячу. Якщо узагальнити, то українські та російські коментатори складають десь 50 на 50. Якщо розглядати лише висловлювання росіян, то там теж є ділення. Половина коментарів у дусі «ви покидьки, слава Росії», а половина кричить, що не хоче повертатися до Радянського Союзу — «я це вже бачив, я там був, я не хочу в минуле. Рятуйте мене, я не хочу».

• Читайте також: «Здолати Голіафа»: як розповісти Заходу про український спротив і українські перемоги

— Ви на коментарі росіянам відповідаєте?

— Десь на сотню відповів. Зрозуміло, що коли мені пишуть, що це все маячня, сенсу відповідати немає. Але коли коментар має якісь аргументи, факти, то відповідаю. Наприклад, у фільмі я перераховую війни та «спецоперації», де Росія була агресоркою, у відповідь на відому тезу росіян, що вони буцімто ніколи ні на кого не нападали. Але в  переліку — майже 50 пунктів.

У коментарях мені дорікнули, що я не згадав анексію Туви. Відповідаю, що анексія Туви не була воєнною операцією. А от голощокінський голодомор у Казахстані справді пропустив. (Голод 1930–33 років, унаслідок якого казахи стали меншістю в Казахській АСРР. Термін «голощокінський» використовують для позначення Філіпа Голощокіна, тодішнього першого секретаря Комуністичної партії КазАСРР. — Ред.). Шість мільйонів життів казахів цей геноцид забрав. Є й значно менш обґрунтовані претензії, які містять російські пропагандистські штампи. Я не знаю, може, одразу посилати, не відповідати? Але якщо я не відповідаю на питання, то навіщо все це? Навіщо я знімаю фільми та розміщую їх у відкритому доступі?

— Що найважче для вас у спілкуванні з російськими глядачами?

— Дуже важко розмовляти з людьми, які не знають своєї історії та не хочуть її знати. Наприклад, у відповідь на згаданий перелік агресивних війн Росії прилітає мені коментар: «Ви звинувачуєте Росію. Чому ви замовчуєте, що шведи прийшли до нас із війною з України? Ви забули про Полтавську битву!»

Мене це до сказу бісить! Думаю: «Вони серйозно?!». Починаю розповідати про початок Північної війни, яку Росія оголосила Швеції у 1700 році. А вони мені у відповідь все одно повторюють, що «швед ішов із Полтави в 1709-му». А куди роки, що були між двома подіями, поділися?

Вони не знають, коли почалася Друга світова війна. Спитай зараз про це росіянина — він розповість тобі про 22 червня 1941 року. А що було до того та на чиєму боці насправді був СРСР до початку війни, нікого не цікавить.

• Читайте також: Нацисти вивозили український чорнозем і підірвали Хрещатик: радянські міфи про Другу світову

Але найбільше я втомився відповідати на питання: «Де ви були вісім років, коли на Донбасі…». Існує безліч варіантів відповіді. Мені особисто хочеться в таких випадках нагадати про Грозний наприкінці 1990-х та спитати, чи не знає хтось із росіян, хто розбомбив столицю Ічкерії?

У людей, яких ми вважали, взагалі-то, зрозумілими, виявилося зовсім інше ставлення до миру та війни, ніж у нас. Це не просто різночитання — це повністю перевернута свідомість. У нас тут в Україні, виявляється, нацисти якісь, голуби заражені літають, хлопчика розпинають — і це цілком серйозно. А цей «храм війни», що побудували під Москвою, з кітелем та кашкетом Гітлера, мозаїкою з Путіним, Шойгу, Гіві та Моторолою… Є речі, які не те що важкі для розуміння, а викликають відвертий шок.

— Зрозуміло, що Росія завжди ставилася до нас зверхньо, але ж такого божевілля не було. Коли все почалося, у 2014-му?

— У 2004-2005 роках я часто їздив до Москви в робочих справах. Там я собі купував аудіодиски з програмою «Хочу все знати». У нас подібного не було. Це альманах різних пізнавальних лекцій, зокрема з історії. Серед інших натрапив на диск з українською історією, де Степана Бандеру було з повагою названо лідером українського національного руху. Також, пам’ятаю, багато уваги було приділено каяттю його вбивці Богдана Сташинського та втечі того за кордон.

Програма, нагадаю, була записана в Москві. Зараз послухаєш — не повіриш, у якій країні це зроблено. Свідомість росіян почала поступово змінюватися після переобрання Путіна на другий термін у 2004 році. У демократичному суспільстві він мав стати останнім, але Путін виявися неготовим розлучитися із владою. І ось до чого це призвело. Це як хвороба, що провокує весь організм на нездорові реакції.

• Читайте також: Плутанина, розбрат, маніпуляції. Як дезінформація впливає на війну в Україні та на інші регіони

— Там усі 140 мільйонів захворіли чи «хороші росіяни» все ж залишилися?

— Мені один добрий знайомий із Росії — у фільмі він разом із дружиною виконує пісню Бориса Гребенщикова «Цей поїзд у вогні» — надіслав мені фото листів, що надійшли в підтримку Лії Ахеджакової. Її звільнили з театру через засудження російської агресії в Україні. Там декілька томів таких листів. І він мені написав: «Там є і мій лист».

Безумовно, в Росії залишилися люди, які проти війни. Але їх небагато проти решти, й вони дуже бояться. Адже що отримаєш після свого протесту? Лідера в них немає, подати поодинокий голос — це зіпсувати життя і собі, й дітям. Тому треба сидіти тихо. Вони пам’ятають, як у минулому столітті розповідали анекдоти про Брежнєва на кухнях — і зараз так живуть. Але я не можу їх засуджувати, адже в моїй родині теж свого часу розказували анекдоти про Брежнєва на кухні.

— Але сидіти тихо — теж сумнівний вихід хоча би з огляду на перспективи колективної відповідальності, що маячить перед росіянами. Чи ви вважаєте, що весь народ не повинен нести покарання?

— Ну, відповідальність настане обов’язково. Бажаю я їм цього чи ні. Цим фільмом я закликаю росіян прокинутися, подивитися на ту вигрібну яму, де вони опинилися, повернутися до своїх глибинних міст типу Костроми, де половина дерев’яних будинків наскрізь прогнила. Я це бачив на власні очі. Більшість росіян ніколи нікуди не виїжджала, вони не розуміють, як живуть інші.

• Читайте також: Олександра Матвійчук: «Росія інструментувала біль»

Коли я був студентом, році у 84-му, здається, — до нас на післядипломну практику приїхали двоє італійських студентів. Ми пішли пити пиво. Вони нам кажуть: ви, росіяни — а для них ми всі тоді були росіянами — щасливі люди. Ми так зраділи, подумали, що вони зрозуміли, усвідомили! А потім хтось вирішив уточнити, а чому ж вони так думають. І отримали відповідь: «Ви щасливі, бо ви не знаєте, як бідно ви живете».