«Діти бомбосховищ» — фільм, який варто показувати полоненим росіянам

Фільм режисера Юліана Улибіна «Діти бомбосховищ» вийшов минулого місяця. Він складається з 10 епізодів тривалістю до 30 хвилин. Кожна серія присвячена окремій історії, що трапилася на Чернігівщині, в Ірпені, Харкові, Маріуполі, Миколаєві, Гуляйполі та Запоріжжі. Найчастіше героями фільму є члени однієї родини — діти та їхні рідні, що були поруч із ними після повномасштабного вторгнення. Фільм побудований на монологах дітей і дорослих, що перериваються уривками з мирного домашнього відео, записів, що були зроблені після початку великої війни, та зйомками команди проєкту, які показують наслідки російської агресії. Кожна серія має англійські субтитри.

• Читайте також: Річниця повномасштабного вторгнення: сухі цифри та емоційні голоси дітей

Прем’єра відбулася на фейсбук-сторінці проєкту з кінодокументалістики I am Ukrainian, що декілька років тому започаткував автор. Станом на середину березня фільм набрав уже понад 5 мільйонів переглядів. Також «Діти бомбосховищ» виклали на ютюб-канал I am Ukrainian.

Режисер Юліан Улибін

Наприкінці лютого фільм показав канал «Суспільне Культура». Як розповів «Детектору медіа» Юліан Улибін, команда I am Ukrainian докладала багатьох зусиль, щоб «Діти бомбосховищ» за допомогою Суспільного показали і в Єдиному марафоні, але цього не сталося. Взагалі вийти на українську телеавдиторію, за словами режисера, виявилося набагато складніше, ніж він очікував. І це попри те, що стрічку поширюють без жодних умов і, окрім оригінальної десятисерійної версії, вона має скорочену повнометражну та, навпаки, подрібнену на 10-хвилинні епізоди. Цей «твіттерний» формат зараз з успіхом транслює офіційний твіттер-акаунт Міноборони. Однак національної прем’єри досі не відбулося. Прикро, адже, на мою думку, «Діти бомбосховищ» — один із найважливіших документальних проєктів про російсько-українську війну, і залишиться таким, скільки б ще не було знято. Він розповідає, як війна вплинула на дітей, які раптово опинилися в іншій жахливій реальності.

Діти — найголовніша тема для будь-якого суспільства, навіть хворого російського. Недарма вони стали одним з інструментів російської пропаганди. Діти — найдорожче, що є у людини, нації, держави. Ми завжди окремо повідомляємо кількість загиблих і поранених дітей у будь-яких катастрофах, адже немає дітей — немає майбутнього. Навіть якщо відкинути всі емоції, діти — носії генофонду та майбутні платники податків, творці законів, охоронці правопорядку, викладачі, лікарі, науковці — «цеглинки», без яких не може бути ані нації, ані держави. Прямо зараз Росія знищує наше майбутнє, не лише вбиваючи, калічачи та викрадаючи дітей, а й незворотно травмуючи їхню психіку. Саме про це насамперед розповідає фільм «Діти бомбосховищ».

• Читайте також: Документальний фільм про викрадених Росією дітей показали у Києві

Хоча про смерті автори не могли не згадати. Станом на 11 березня 2023 року, за даними Офісу Генерального прокурора, в Україні загинули 464 дитини, 367 зникли, 934 отримали поранення і 16 226 дітей депортовані. Це лише ті випадки, які Україна змогла встановити та підтвердити. Що відбувалося та відбувається зараз в Маріуполі та в інших окупованих містах, ми не знаємо. Так само не знаємо, чи всі поховання знайдено на деокупованих територіях.

«Це так швидко сталося... Я опускаю очі та бачу, що Вероніка лежить біля машини і в неї немає голови. У мене на руках Варя, я не кричу, не плачу. Я бачу, як із шиї пульсує кров», — розповідає жителька Чернігова Вікторія у другій серії фільму під назвою «Біль». Її родина на початку вторгнення намагалася евакуюватися, але потрапила під обстріл. Загинув чоловік і старша 12-річна донька. Наче загибелі рідних було мало: відразу після обстрілу Вікторія з молодшою дитиною потрапили у полон. І не просто у полон, а опинилися серед заручників у підвалі школи в селі Ягідне Чернігівської області. Історія ягіднівців стала основою першої серії «Заручники».

Випадок, коли росіяни впродовж місяця тримали в невеликому шкільному підвалі понад 350 людей, уже висвітлювали декілька проєктів. Наприклад, «Детектор медіа» писав про розслідування Суспільного «Щоденник вцілілої». Ми знаємо, що заручники страждали від задухи, хвороб і відсутності ліків, нестачі їжі та води, приниження через необхідність ходити в туалет на відро посеред забитого людьми приміщення і, звісно, лютого страху, адже росіяни здавалися здатними на все. Понад десять людей померло прямо посеред підвалу, і їхні тіла лежали поруч із живими. Юліан Улибін показав історію крізь погляд 74 дітей, віком від 1,5 місяця до 18 років, що їх утримували у ягіднівському підвалі.

«Мама моєї хресної померла, вона сиділа біля мене. А у моєї мами була задуха, їй стало дуже погано. Думала, що вона режисер якогось жахливого фільму. Вона виламувала двері з підвалу та казала, що якийсь поїзд нас забере та відвезе  додому», — спокійним голосом говорить хлопчик Женя, на вигляд років семи. Що відбулося після цього із психікою дитини, я не знаю. І яку психічну травму отримали дівчата-підлітки, які ледь не стали жертвою зґвалтування, теж. Дорослі герої серії розповідають, що п’яні російські солдати обирали собі дівчат для розваги, а їх врятувала жінка, яка погодилася піти з військовими та відвела загрозу від дітей. Наприкінці серії на питання автора про найприємніші спогади після звільнення одна з дівчат відповідає: «Коли я вперше за місяць чистила зуби та дивилася, як горить російський "Урал"».

Випадок у Ягідному — поки що єдина відома історія із заручниками в Україні. Та для того, щоб морально скалічити дитину, не обов’язково її ув’язнювати. Достатньо самого  вторгнення. 24 лютого мільйони батьків почули: «Мамо, тато, що відбувається? Чому вони хочуть нас вбити?» Мільйони дітей витягли з теплого ліжка та понесли у сирі холодні плісняві підвали та бомбосховища. Для багатьох, як, наприклад, для героя десятої серії «Дитя», однорічного Вані з Харкова, бомбосховище на заводі стало домом, адже він занадто маленький, щоб пам’ятати мирне життя. Саме остання серія дала назву всьому проєкту. Якоїсь миті бабуся хлопця, розповідаючи, як важко доглядати дитину без нормальних прогулянок, світла, дитячих майданчиків і сміху, вимовила: «Дитя бомбосховища».

Історії у героїв різні, але в усіх — понівечене війною життя. Герої третьої серії під назвою «Мрія» встигли втекти з Ірпеня до його захоплення, але опинилися в окупації в домі батьків у селі Липівка Київської області. З оточення родина з малим хлопчиком тікала полем, яке окупанти ще не встигли замінувати. У цій історії постраждалим є не лише рідний син героїв, але й декілька десятків вихованців його мами Оксани. Вона тримала в Ірпені затишний сучасний дитячий садок, який росіяни розбомбили. Дітей у садку не було, але місце, де вони були щасливі, зруйноване. До речі, Оксана — донька бортінженера легендарного літака «Мрія», що згорів у Гостомелі під час висадки російського десанту.

«Садочок був моєю мрією. Це світ, де дітей сприймають такими, які вони є. Батько літав на "Мрії" останні десять років, його теж позбавили його мрії. Нічого, політає на "Руслані". А я віддам борги та спробую ще», — не втрачає стійкості Оксана.

• Читайте також: Туманне майбутнє кінодипломатії

Батьки у фільмі — супергерої. Вони буденним тоном розповідають, як заспокоювали дітей попри свій страх («Він кілька разів питав, чи ми помремо? Ми впевнено казали, що ні, але відверто брехали, тому що не знали», — говорить Оксана у третій серії під назвою «Мрія»), вигадували під обстрілами розваги («Вивчили багато українських пісень, адже вирішили, що з російською естрадою покінчено», — згадує Ірина з Чернігова у четвертій серії «В оточенні»), шукали з ризиком для життя їжу («Пішла за молоком на базар і ледь не наступила на снаряд, що не розірвався. Якби ще крок, дитина залишилася б сиротою», — ділиться Альона у шостій серії «Гуляйполе») і молилися разом із дітьми («Ми падали на підлогу, закривали вуха та відкривали рот. Лежали на підлозі та молилися», — розповідає Уляна з Маріуполя у п’ятій серії «Без дому»).

Часом, як от у Маріуполі, на Київщині чи Черкащині, родини з дітьми довго не могли евакуюватися, але зробили це за першої нагоди. Проте є героїні, наприклад, з Миколаєва (сьома серія, «Мова має значення») чи з Харкова (восьма серія, «Родина»), які мали змогу покинути небезпечне місто, але залишилися. Режисер ставить їм питання: «Чому?». Одна героїня каже, що вважала евакуацію під обстрілами небезпечнішою за перебування вдома, друга — що влаштуватися в іншому місці без роботи та грошей неможливо. Та й ті, хто все ж полишив домівку, теж недалеко від’їхали — наприклад, перебралися з Гуляйполя до сусіднього Запоріжжя. Вони всі розповідають, як важко виявилося залишити рідні місця.

«Ти їдеш своєю землею з білим прапором. З білою порваною футболкою…», — згадує Алла з Маріуполя у п’ятому епізоді. Вона єдина, хто не мав вибору — її місто просто стерли з лиця землі. Можливо ті, хто цей вибір мав, свідомо чи підсвідомо вважають, що рідний дім вилікує всі рани. Якщо насправді так, то це стане порятунком для наших дітей.

І наостанок. Окрім мрії показати «Діти бомбосховищ» усім українцям, Юліан Улибін хоче, щоб його фільм побачив кожен полонений росіянин. Особисто я в каяття росіян не вірю — але так вони принаймні зрозуміють, що прощення їм не буде. Жоден із батьків, хто зазирнув у найстрашніші моменти в дитячі очі, ніколи не пробачить цього відчуття: бачити страх дитини — та не мати змоги її захистити.