Формується національний архів перемог, а в нас — лише відео з тіктока. Журналісти про обмеження роботи на війні

Фундація «Суспільність» за сприяння «Детектора медіа», «Інтерньюз-Україна», Незалежної медійної ради та проєкту National Press Club Ukraine провела експертне онлайн-обговорення «Як змінилася робота медіа після року  повномасштабної війни».

Участь в обговоренні взяли журналіст-фрилансер Богдан Кутєпов, експертка Інституту масової інформації Катерина Дячук, військовий журналіст Владислав Волошин, журналістка «1+1» Наталія Нагорна, журналіст і ведучий Сергій Суханов, голова ГО «Детектор медіа» та шеф-редакторка порталу detector.media Наталія Лигачова, директорка «Вільного радіо» (Бахмут) Анастасія Шибіко, журналістка censor.net Марина Данилюк-Єрмолаєва, головна редакторка сайту 0629.com.ua (Маріуполь) Анна Мурликіна. Модерували розмову журналіст NV Дмитро Тузов і президент Фундації «Суспільність» Тарас Петрів.

Богдан Кутєпов, фрилансер, якому надали слово першим, відповідаючи на питання про свою поїздку до Бахмута, розповів, як спотворюється інформація, якщо спиратися лише на особисті враження журналіста:

— Часто у журналістів виникає ілюзія того, що вони все знають, все бачили, бо вони щойно звідти. Але насправді це необ’єктивна картина реальності, оскільки інформація зібрана з однієї чи двох точок, і може не відповідати ситуації на всьому фронті. Тому, на мою думку, правильно, що обмежують журналістів в озвучуванні такої інформації. І добре, що існує система узгодження з військовими. Журналісти — це теж звичайні люди, вони здатні помилятися. Навіть поки ти їхав звідти, щось уже могло змінитися. Можна розповідати про ваш досвід, як історії, що там відбувається, але узагальнювати це та претендувати на об’єктивізм — не варто.

За його словами, у журналістів виникають складнощі з роботою близько до лінії фронту.

— На жаль, як і раніше, журналісту доводиться бути трохи партизаном. Якщо йти офіційними сходинками, то можна й не дочекатися дозволу їхати. Іноді журналістам доводиться йти на домовленості з військовими, яких знаєш. Вони тебе беруть із собою, а згодом ти показуєш їм готові матеріали. І це іноді простіше, ніж подавати запит офіційно на оперативне командування. Проте не можна в зону бойових дій пробиратися. Ти ж не можеш приїхати інкогніто й просто так почати знімати. Однак на рівні керівництва журналістам усе ще важко.

Також він наголосив на викликові для медійників не стати рупором дезінформації або не нашкодити Збройним силам України.

— Журналісти мають бути свідомі того, щоб не стати рупорами якоїсь контрпропаганди чи не розголосити важливі деталі. Треба пам'ятати про свою відповідальність не говорити певних речей, не ставити геотеги, не озвучувати всю інформацію, адже це зашкодить роботі всієї медійної сфери, і тоді вже всім журналістам буде важко потрапляти на передову.

Катерина Дячук, експертка Інституту масової інформації, розповіла про нещодавні зміни до правил отримання акредитації під час війни та те, яким чином їх прийняли.

— Громадські організації, які до того брали участь у зустрічах, не були про ці зміни повідомлені, дізналися про них постфактум. Але Офіс президента відреагував, і ці зустрічі, можливо, таки відбудуться (наступного дня така зустріч відбулася — «ДМ»). Однак цей приклад показав, що наші пропозиції для полегшення роботи журналістів, не були враховані. Сам наказ про зміни був спершу поширений Національною спілкою журналістів України, і лише потім Міноборони надало офіційну інформацію. Виглядає як «зливання» інформації за допомогою НСЖУ.

• Читайте також: В Україні змінюють правила отримання журналістами акредитації під час воєнного стану

За її словами, НСЖУ не може представляти всіх журналістів через те, що існують й інші медійні об’єднання та організації. Через це Катерина Дячук підтримує ідею аудиту членів НСЖУ, щоб дізнатися, хто може мати посвідчення журналістів, але ними не є.

— Є люди, які лише працюють під виглядом журналістів. Наприклад, репортери «Страни», які перефарбувалися, відповідальності не понесли, однак легко потрапляють у Херсон під виглядом журналістів іншого медіа. Виникає питання, хто надав їм можливість туди потрапити. Ми дізналися, що представники телеграм-каналу «Труха» також отримали акредитацію в зону бойових дій. Однак для цього ти маєш представляти або редакцію ЗМІ, або громадську організацію, або ж мати прескарту НСЖУ. Я сподіваюся на охайність у видачі акредитацій.

Владислав Волошин, полковник ЗСУ за допомогою подяки розповів, на що очікує від медійної спільноти: 

— Дякую всім медійникам за те, що кожен почав думати й усвідомлювати, як він висвітлює бойові дії, з’явилася самоцензура, розуміння, що можна говорити, а що — ні. Тепер професійні журналісти працюють уже не так хаотично, як на початку великого вторгнення, розуміють наслідки своїх слів, використовують джерела, що є компетентними в питаннях бойових дій. Рівень журналістки значно зріс. Однак досі в багатьох медіа є гріх запрошувати експертів, які експертами не є та говорять повні нісенітниці.

• Читайте також: «Журналісти звикли, що їм усе дозволено розповідати. На війні ж важливо усвідомлювати відповідальність за кожне слово» — дискусія про війну та медіа

Далі слово надали Наталії Нагорній, журналістці «1+1», яка спершу прокоментувала зміни правил отримання акредитацій для роботи на війні. Нагадаємо, автори нововведень запровадили зонування територій, де можуть чи не можуть працювати медійники. «Зелена» зона — можна працювати без супроводу пресофіцера, «жовта» — можна працювати у супроводі пресофіцера, «червона» — працювати медійникам не можна. Також постановили видавати прескарти терміном на пів року.

— Мені здається, це винятково номінальні нововведення. Ми насправді так і працюємо. Для зйомки, приміром, у Краматорську мені не потрібен супровід, у зоні бойових дій я працюю з пресофіцером, а в «червону» зону я потрапити не можу. Просто зараз це прописується офіційно. І видача прескарт на пів року — теж постійна практика, просто раніше ми її продовжували автоматично, подавши заявку. Командуванню ж це дає дає розуміння, скільки зараз журналістів може працювати на фронті. Торік було акредитовано близько 15 тисяч медійників, але ми прекрасно розуміємо, що стільки людей на фронті зараз не працює. Тому раз на пів року потрібно перевіряти, хто дійсно в роботі. У цих нововведеннях (чи «старовведеннях») я нічого крамольного не бачу. А з переваг — у нас є пресофіцери, вони мають бути і в новостворених бригадах. Часто це наші колеги-журналісти, які знають, що потрібно медійникам. До таких знімальні групи валять натовпами.

• Читайте також: Медійники про зміни правил отримання акредитації від ЗСУ: Уявіть, що тисячі журналістів кинуться поновлювати прескарти, — система може просто колапсувати

Також Наталія Нагорна розповіла, як, на її думку, змінилася робота під час повномасштабного вторгнення — і зауважила, що існує «провисання» у темах.

— Сім років ми знімали приблизно таке: ходимо по окопах, кажемо, що перебуваємо на передовій, до ворога — стільки-то метрів. Зараз ми переважно знімаємо роботу артилерії, адже вона стоїть на умовно безпечній території. Потрапити в окопи на передову практично неможливо з безпекових причин. І тому є велике провисання у темах. За останні пів року в місті Вугледар було всього кілька журналістів. Хто скаже, що відбувається в Авдіївці, якщо не користуватися відео з сумнівних телеграм-каналів? Тому важлива співпраця з військовими кореспондентами, там, куди не можна дістатися цивільним медійникам. Майже весь рік у нас «провисає» медична тема. От зараз Богдану (Богдан Кутєпов — «ДМ».) вдалося познімати у стабілізаційному пункті, але це виняток. Зараз нам пообіцяли, що ми нарешті зможемо працювати у шпиталях та лікарнях, знімати, як надають допомогу пораненим. Цю тему дуже мало висвітлюють.

Також Наталія Нагорна порушила тему фіксування перемог на фронті для історії та формування своєрідного національного архіву.

— У нас є проблема висвітлення наших перемог.  Наприклад, визволення Херсона. Туди заходило 10-15 бригад. На 15 бригад точно є 20 пресофіцерів і пару старлінків. Можна було б допустити туди журналістів. І їхні відео  залучити для  архіву, для історії. Але нам відмовили.

Бо зараз формується майбутній національний архів. І він у нас виглядає дуже дивно: відео з тіктока, інстаграма, телеграма — поганої якості, зняте вертикально, телефонами. Це не той архів, який ми хотіли б отримати.

• Читайте також: Як українські воєнкори проживають велику війну

За її словами, якби допуск журналістів був більш організованим, то не було б і спроб «нелегально» потрапити в заборонені місця.

— Якби в момент, коли наші заходили в Херсон, було б відзняте якісне відео, оперативно «перегнане» телеканалам — то і порушень правил роботи в зоні бойових дій не було б. Погодьтеся, що це неправильно, коли журналісти намагаються кудись прорватися. Те саме стосується і харківської кампанії, коли всіх попросили не знімати, а деяким іноземним ЗМІ дозволили. Або коли їм же забезпечили доступ на острів Зміїний, а нам багато разів відмовили.

Також вона розповіла про практичне втілення стандартів у воєнний час: як вони трансформуються під час війни та з міркувань безпеки, а також як вона особисто підходить до зйомок.

— У деякі дні ми відпрацьовували по дві зйомки на день з різними бригадами, завдяки довірі з боку пресофіцерів і бажанню військових зафіксувати їхню роботу, їхній подвиг. Щоб їх побачили вдома — бо це теж зараз дуже важливо. Повністю показувати ситуацію ми не можемо. Тому працюємо переважно у форматі репортажів і нарисів. Звісно, що точність подачі інформації та оперативність страждають. Наприклад, у телемарафоні у нас є ефіри. За два дні я можу зняти чотири сюжети, а покажуть — один. Тому маємо працювати так, щоб ми могли показати це завтра, післязавтра... Повинні знімати так, щоб це був сюжет, який живе довше, ніж декілька годин. Тому підхід до оперативності змінюється. Так само і точність. Під час одного виїзду на Півдні нам поставили категоричну умову — не називати населений пункт, де ми знімали роботу військових. Тому, самі того не бажаючи, ми втрачаємо у стандартах. Або ж титри до сюжетів про військових — можемо підписати одне тільки ім’я, або позивний, або ті позивні, які не звучали в ефірі військових. Бувають позиції, де є люди з однаковими іменами — і в сюжеті з’являються п’ять Сергіїв. Ми робимо це з усвідомленням того, що безпека наших військових — це і наша безпека також.

• Читайте також: «Все просто — потрібно з’ясувати, чи наближає матеріал перемогу, чи гальмує». Розмова про висвітлення війни на «Редколегії 2.0»

Продовжив тему Сергій Суханов, він говорив зі студії.

— Війна висуває до нас нові виклики, і потрібно набувати нових знань. Про особливості спілкування з військовими, психологічні засади роботи з цивільними, щоб не травмувати їх, але й отримувати інформацію. Не кожен інтерв’юер може адекватно працювати з цим. Для цього потрібно проходити додаткові тренінги. Ми стикаємося з фейками, дезінформацією, маємо дотримуватися самоцензури. Це теж дилема. Під час війни ти не будеш порушувати ті теми, які порушував у мирний час, бо це може підважувати стійкість держави.

Наталія Лигачова, голова ГО «Детектор медіа» та шеф-редакторка порталу detector.media, зазначила, що зараз не існує чіткої відповіді, чи можна під час війни повертатися до викривальної функції журналістики, зокрема, антикорупційних розслідувань.

— Я не вважаю, що можна прописати в якомусь законі, чи можна робити під час війни антикорупційні розслідування, чи ні. Немає зараз відповіді на питання, де ще межа, а де вже «червоні лінії». Кожен вирішує для себе сам. З 2014 року я вважала, що не можна під час війни з зовнішнім ворогом «мочити» проукраїнську владу. І за будь-якого проукраїньского президента ця моя позиція не зміниться: треба критикувати — але не «мочити». Водночас я поважаю право інших колег вважити та діяти інакше. Головне, щоб у своїй критиці ми були не стільки єдині в розумінні її прийнятних меж в умовах війни, скільки в відповідальності за наше кожне слово. На жаль, ми бачили, що в недавніх резонансних розслідуваннях не завжди було відповідальне ставлення журналістів. Згадаймо, що відбувалося на відомому ресурсі з приводу [нібито російського паспорта — «ДМ»] Лієва. Я жодним чином не захищаю чиновника, але таких помилок та неоковирного їх виправляння в журналістиці не має бути.

• Читайте також: «Українська правда» вибачилася за новину про нібито російський паспорт Олександра Лієва. Інформацію спростували

Також Наталія Лигачова наголосила на потребі ширшої дискусії серед медійників у питаннях, які виникають під час війни.

— Я б говорила про потребу ширшої дискусії з усіх питань, які хвилюють колег.  Наприклад, про наказ щодо акредитації: Наталя про нього нормально відгукується — а в Медіарусі від колег є критичні зауваження. Була проблема з роботою в Херсоні. Медіарух порушив питання, ми звернулися до Офісу президента, Генштабу, виробили пропозиції — а в наказі їх не врахували… Потрібен постійний діалог медівників, влади, збройних сил, громадянського суспільства. Треба чесно та прозоро говорити про відносини журналістів із владою,  про саморегуляцію в медійній спільноті, хто  репрезентує останню, а хто — ні.

Є проблема марафону «Єдині новини»: з одного боку, він був позитивним на початку війни. Але зараз до нього багато питань, Наталя казала про обмеження, які він диктує. Думка експертного середовища — треба від нього відходити. Думка влади — від цього не відходити, навіть спрямували телеканалам бюджетні кошти. Однак усе одно ті запускають паралельні телеканали.

• Читайте також: Диво, що затягнулося. Телемарафон «Єдині новини» у 2022 році

Але ми ж бачимо: люди від одноманітності шукають інші джерела — і натрапляють на телеграм-канали, ту ж «Труху», де про стандарти взагалі не йдеться. У марафоні, який «Детектор медіа» жорстко критикує за порушення стандартів, все одно багатьох стандартів намагаються дотримуватися, все ж таки багато журналістів в ньому більш-менш відповідально працюють, на відміну від анонімних телеграм-каналів, у яких немає  взагалі жодної відповідальності.  І це теж ще одна дискусія — пошук «червоних ліній» щодо стандартів, пошук відповіді на питання, чому наша влада легітимізує російську соціальну мережу Телеграм, постійно користуючись нею...

Читайте також: Майже половина українців вважають, що Telegram-канали публікують лише перевірену інформацію, — опитування КМІС

Потрібно розмовляти і про розслідувальну журналістику. Я вважаю, що розслідування на другому році війни мають бути. Є пряма залежність між нашими успіхами у війні та боротьбою з  корупцією. Але постає питання: чи ми чіпаємо  під час війни велику корупцію, чи працюємо з корупцією на середньому та дрібному рівні?  Ми не маємо вичерпних відповідей на це. А тому потрібно розширювати коло залучених до дискусій і виходити на загальнодержавну розмову.

• Читайте також: КЖЕ: Воєнний стан не повинен призводити до відмови від журналістських розслідувань

Наталія Лигачова розповіла про зміни, які привнесла війна у медійний ландшафт, а також спрогнозувала його найближче майбутнє.

— Бачимо, що запускаються медіа навіть на деокупованих територіях. Ми моніторимо регіональні телеканали — і в нашому списку їх уже близько 70. Це ті, які безумовно мовлять і мають свої ютуб-канали. Ситуація важка, впали надходження від реклами, але все ж таки вони виживають, і західні донори теж націлені на підтримку регіональних ЗМІ. Ми розуміємо, що єдиний телемарафон буде, але бачимо прагнення телеканалів запускати паралельні проєкти. Починається серіальне виробництво, є багато документальних проєктів.

• Читайте також: Весна на телевізійному фронті

Поступово, якщо не буде апокаліптичних подій, які неможливо спрогнозувати, ринок буде пристосовуватися до воєнної ситуації. Поновлюватиметься виробництво контенту — зовсім не такого, як до війни. Цікаво, що дістають із шухляд навіть те, що було знято до війни. Відновлення ринку вже починається, і я прогнозую, що так і йтиме. Час думати, як медіа допомагатимуть відновлювати Україну. У регіони спрямовуватимуть великі гроші, і західні партнери зацікавлені, щоб медіа допомагали їх контролювати та стежили за ефективним витрачанням.

• Читайте також: Перші серіали великої війни. Які проєкти готують медіагрупи і продакшени

Також Наталія Лигачова підтримала тезу про те, що під час роботи медійників на фронті слід зважати на потребу зафіксувати для історії те, що там відбувається

— Ми маємо працювати на архів. Якщо ми зможемо розповісти про війну лише словами, а не відео — це буде велика помилка. Держава могла б розробити програму з архівування відео. Безумовно, канали зберігають його, але чи є  державна програма  зберігання відзнятого матеріалу?

Далі слово мала Анастасія Шибіко, директорка «Вільного радіо» з Бахмута. Її редакція працює не в місті, тим більше, що офіс радіо зруйнований. Однак — працює.

— Ми працювали і після зруйнування офісу. Наш останній журналіст виїхав із Бахмута в кінці травня, відтоді ми туди лише приїжджаємо, не живемо і не сидимо там. Востаннє були наприкінці 2022 року. Використовуємо всі свої знання, вміння та контакти, щоб продовжувати працювати. Поважаємо те, що роблять іноземні медіа, але вони не знають контексту, тому, наприклад можуть спитати в мера міста про пункти незламності, до яких він взагалі не має відношення. Ми жартуємо, що «Вільне радіо» — це єдине медіа, яке не записало інтерв’ю з мером Бахмута про те, як він бореться і допомагає. Ми намагаємося продовжувати контролювати владу, ставимо питання про недолуге використання бюджетних коштів, яке не припинилося. І розуміємо, що національні та іноземні медіа фокусуються на іншому. Остання історія — про те, як у Лимані «героїчно» за чотири дні поремонтували дахи. Виявилося, що просто накрили плівкою — і відзвітували про ремонт. Журналіст умовного CNN не буде це висвітлювати, тому ми один одного доповнюємо.

• Читайте також: «Люди побігли до нас — сподіваюся, ми зможемо бути з ними і відповідати на їхні запитання». Як виживають медіа під час війни

Анастасія Шибіко розповіла про те, на чому зараз концентрується редакція, порушивши тему відповідності офіційної інформації реальній та навівши приклад, як можливі розбіжності можуть впливати на людей.

— Ми відстежуємо безпекову ситуацію — тобто робимо те, що робили і до 24 лютого. Окрема тема — евакуація, де вже побачили закономірність. Спершу  благаємо людей виїжджати на неокуповану частини України, вони не виїжджають. А ми потім вже шукаємо способи, як їх вивезти з якоїсь Якутії і заявляємо вже про депортацію. Досліджуємо Z-пабліки, списки «евакуйованих» Росією, відстежуємо, як сунеться лінія фронту. Часто закриваємо собі рота, коли щось дізнаємося, але коли всі навколо кажуть, що певна місцевість окупована — то вже даємо людям інформацію. Однак не кажемо, що росіяни окупували село, а повідомляємо, що в мережі з’явилися фото з тих локацій, ми їх перевірили і підтвердили, що вони справді були зроблені там-то. І люди вже самі повинні робити висновки — їхати їм туди чи не їхати. Не кажемо, що якась місцевість окупована, поки про це не скаже Генштаб.

У нас є історія про те, що люди потрапили в полон, бо не знали, що територія вже окупована. Ми це висвітлювали, шукали, хто викрав, куди вивозив. При тому вся інформація від Генштабу — що ми відбиваємо атаки. Людям цього замало. Ми маємо показувати те, що може врятувати їм життя. Знаємо багато інсайдів, але намагаємося не нашкодити ЗСУ. Це, звісно, не той трафік і хайп, але це потрібно робити.

• Читайте також: Різниця між «Вільним радіо» й іноземними ЗМІ в тому, що для нас головне — документування, а не постановка — Шибіко

Коли окупували Світлодарськ, то ця інформація вийшла від нас. Нам цим дорікали. А ми відповідали, що є така історія, коли людина взяла і приїхала у Світлодарськ, коли він вже був окупованим. Там просто немає блокпоста. Що ми зробили не так? Якщо зашкодили військовим — скажіть, чим конкретно. Не поширювати інформацію, поки її не оприлюднить Генштаб — не дуже працює, особливо після випадків, коли люди гинули чи потрапляли в полон, бо цієї інформації не мали. Коли ми їздили з волонтерами в одне село роздавати людям гуманітарку — на нас військові дивилися широчезними очима, мовляв, як ви сюди заїхали, тут уже «сіра» зона. А ми кажемо, що для годиться можна було хоча б якусь гілочку кинути на дорогу, щоб було зрозуміло, що сюди не можна їхати.

Лінія фронту дуже динамічна, і користуватися правилами, виробленими ще до 24 лютого, важко. Тут або разом із Генштабом працюємо, або нам доводиться шукати «милиці» й робити самостійно цю роботу. Але не бачимо причин мовчати, що ми вже не контролюємо певні населені пункти.

Разом із цією роботою «Вільне радіо», за словами Шибіко, намагається контролювати місцеву владу.

— Ми знали та контролювали владу давно. Питали мера, чому він сто днів мовчав і не закликав людей евакуюватися, чому була картинка, що в Бахмуті все ідеально, все добре, хоча вже були перші жертви. Міська влада закуповувала сотні тисяч кущів троянд, косила газони... І ми об’єктивно говорили з мером про той пункт незламності, до якого він непричетний, запитували, що конкретно він зробив? Але мені здається, що вже запізно, це треба було на початку робити, коли всі його слухали й довіряли. Зараз вже не довіряють.

На запитання про те, як «Вільне радіо» збирається виживати цього року, Анастасія відповіла таким чином:

— Ми не збираємося «виживати», у нас усе гаразд. Десь із липня 2022 року ми перейшли на довгострокове планування. Тобто не шукаємо фінансування на пів року, знайшли вже перший грант на два роки і наступний теж на 1-2 роки, плюс до нас повернулася частина рекламодавців, із якими ми працювали раніше. Але зараз, на жаль, можемо сподіватися в основному на гранти і, можливо, в майбутньому, розвиватимемо спільноти читачів.

• Читайте також: Як медіа прифронтових областей виживали і розвивалися у рік великої війни

Марина Данилюк-Єрмолаєва, журналістка censor.net, теж наголосила на тому, що намагається працювати за принципом «не нашкодь» і погодилася з тим, що антикорупційні розслідування навіть під час війни потрібні.

— Думаю, варто знімати бан із корупційних історій на мільярди. Ми насамперед журналісти, а не позитивні блогери. Але при цьому обов’язково маємо перевіряти інформацію в кількох джерелах. У нас немає сліпої віри анонімним телеграм-каналам. Ми обов’язково перевіряємо інформацію, навіть якщо хтось каже, що працює в ГУР і має якусь цікаву теку. Маніпуляцій багато, бажань узурпувати інфополе — теж. Бачу, що люди шукають альтернативу марафону. Бракує висвітлення нашого внутрішнього життя — проблем економіки, політики, збереження демократії, тобто тем, які кожного турбують. Від цього залежить, скільки українців повернеться з-за кордону відбудовувати Україну. Тому ми відходимо від слів «не на часі» і «треба показувати позитивне».

• Читайте також: Вір мені, бро. Як часто справджуються інсайди анонімних телеграм-каналів?

Також вона доєдналася до дискусії про те, як же слід висвітлювати перемоги України на фронті.

— Часто без висвітлення залишаються наші реальні перемоги. Мало історій бачила про те, що відбувалося під Павлівкою (бої у Волноваському районі Харківщини в листопаді минулого року — авт.), як ми там перемелювали рашистів. Це і через невміння пресофіцерів подавати інформацію, і через неможливість відправити туди знімальну групу — не тому, що ми боягузи, а через те, що це справді неможливо. Погано, що наші значущі перемоги — у тому ж Херсоні,  яка надихнула багатьох людей повернутися з-за кордону — зафіксовані лише на телефонах, зняті вертикально. У нас не буде крутого відео, як 80-та бригада заходила в Херсон, і люди там танцювали навколо багаття.

Анна Мурликіна, головна редакторка маріупольського сайту 0629.com.ua відповіла на питання, чи достатньо інформації з окупованих регіонів і як її подають у національних ЗМІ.

— Цікаво вибудувана комунікація регіональних ЗМІ з тим же марафоном, коли просять включатися та щось прокоментувати про Маріуполь. Як правило, це виглядає так: ведучий у студії цитує радника мера Петра Андрющенка — а я маю сидіти по той бік екрана та коментувати, чи правду він сказав. Але ж у радників пропагандистська задача, йому потрібно, щоб його інформацію підхоплювали, щоб місто не випадало з інфополя. Якось росіяни загнали в Маріуполь пересувний банкомат — й Андрющенко пише, що, мовляв, у місто стали завозити готівку автобусами, бо тепер тільки так працює система. У мене в марафоні питають: що, правда автобуси з грошима? Ну, це ж нісенітниця: вони завезли пересувний банкомат, бо в них усе ще є проблема з електрикою. Тому часом маємо спотворену картину того, що ж відбувається на окупованих територіях. І без цього важко працювати: ми маємо джерела серед рідних, близьких — але й вони можуть казати різне. Ми намагаємося перевіряти, але втрачаємо оперативність, бо для підтвердження тепер треба більше часу, ніж раніше.

На запитання, чи слухає особисто Анна офіційні повідомлення про війну, журналістка відповіла, що ні, вона їх вимикає, бо вони дуже розходяться з реаліями.

Також Анна Мурликіна порушила тему, яка прямо не стосується медіа, але точно стосується майбутнього окупованих територій і того, як медіа слід говорити з їхніми жителями.

— Є проблема, як спілкуватися з аудиторією на окупованих територіях. Як ставитися до колаборантів-учителів у Маріуполі? А в Донецьку? Ми з цим зіткнемося, якщо ці міста деокупують. А ще в Маріуполі ми побачили те, чого не було в окупованому Донецьку, Луганську, навіть у Херсоні. Це мародерство. Добре розповідати у ЗМІ, як росіяни тягнуть наші пральні машинки. А що робити, коли дехто один в одного вигрібав усе майно, золото, одяг, торгував тим на вулицях — і люди навіть знають прізвища тих, хто їх пограбував. Якщо ж ми порушуємо цю проблему, то нам кажуть, що це сегментація суспільства і цим не має займатися журналіст. Але я бачу, що саме це хвилює аудиторію, на яку я працюю зараз. На ці питання разом треба шукати відповіді, бо в мене їх, на жаль, немає.

На закінчення розмови Анастасія Шибіко з «Вільного радіо» розповіла власну історію — теж про окуповані території та мовлення в межах єдиного телемарафону в той час.

— В окупації у Київській області ми з першого дня вмикали генератор на годину-дві на день — і спершу [дивитися марафон — «ДМ»] було цікаво. Але потім виявилося, що з телемарафону ти не отримуєш жодної важливої інформації, а чуєш лише думки експертів і журналістів. Коли це поламалося? Марафон перетворив телебачення на радіо. Дивитися можна відсотків десять, решта — це цілі години, коли ти бачиш тільки журналіста й експерта. Це є на радіо, де картинка не грає ролі. Я люблю телебачення і мені шкода, що марафон опустив його до такого стану. А дивляться його, бо більше нічого.

Додала до цього свою думку Марина Данилюк-Єрмолаєва з censor.net:

— І на що тоді ми витрачаємо 2 млрд податків із бюджету?! Мені неприємно бачити в марафонах обличчя людей, які розповідали, що Росія — це добре. Гидко бачити тих, хто працював на медведчуківських каналах. Особиста реклама Трухіна чи Тищенка — це не те, що я б хотіла дивитися. Натомість мало інструкцій, як, наприклад, знайти полоненого солдата. До мене особисто зверталися люди, які не могли в марафоні почути таку інформацію, хоч і потребували її. До того ж марафони породили купу псевдоекспертів. А скільки росіян у той же FreeДом притягли — того ж Фейгіна чи якихось дідусів із Брайтон-Біч! І чи не станеться так, що настане день перемоги, а в головах людей — один Жданов?

Фото: most.ks.ua