З 2014 знав, що стукати нема до кого: В’ячеслав Довженко про прощання з аудиторією РФ і розчарування

Популярний актор театру і кіно В’ячеслав Довженко розповів в ексклюзивному інтерв’ю Фактам ICTV про прощання з російською аудиторією і зізнався, чи розчарувався в комусь зі свого кола спілкування за час повномасштабної війни.

Також він поділився думками стосовно розвитку українського контенту та розповів про свого героя із серіалу Дільничий з ДВРЗ, третій сезон якого виходить уже 14 березня на телеканалі ICTV2.

– Якими були ваші відчуття, коли ви вперше повернулися до творчості під час повномасштабної війни? Чи було складно знову почати творити?

– Творчість завжди на часі. Скажу більше, такого підняття я не відчував зі студентських років, коли ти щось таке цікаве робиш із товаришами, а потім певний час ходиш під впливом натхнення.

Якраз так і було, коли ми придумали маленькі ролики, поширивши їх у соцмережах. Тоді почали писати люди. Ми всі зідзвонювались, голосно розмовляли, багато курили, безтурботно сміялися та придумували нові теми, про що зніматимемо далі. Це така дуже натхненна історія була, і ми абсолютно точно розуміли, що це зараз на часі й потрібне, бо отримували багато схвальних відгуків.

– 27-28 лютого 2022 року ви записали перші звернення до громадян РФ та своїх колег звідти. Чи сподівалися на те, що вас хтось почує? 

– На зворотній зв’язок я не очікував. Це було прощання. І не просто з колегами, яких у мене не так багато було з Росії, а з усіма росіянами, які багато писали якісь хвалебні листи, пов’язані з творчістю, бо це така серйозна серіальна база була.

Це було моє осмислення. Я прощався з ними назавжди. Це не було звернення до совісті чи до пробудження когось, чогось. Мені ще з 2014 року абсолютно було зрозуміло, що там стукатися нема до кого. Там абсолютно своя правда, своє життя і те, що відбувається поза зоною їхньої сонячної орбіти – стіл, їжа, туалет – просто нічого більше не існує.

– У кому з колег розчарувалися, а хто, навпаки, вразив?

– Знаєте, я не люблю розчаровуватися в людях, я люблю ними зачаровуватися. Неймовірна кількість моїх колег, друзів, якими я точно “очарувався”. Це Володимир Ращук, Олександр Печериця, Володимир Канівець. Зараз когось не згадаю і образяться, не дай Боже.

Я маю на увазі не лише тих, хто пішов зі зброєю в руках, а взагалі всіх, хто одразу швидко почав долучатися і сплітатися одне до одного з проханнями, підтримкою себе в дії, щоби щось зробити.

Мене приємно вразило те коло, яке мене оточує. По-перше, я розумів, що не один і відчув потужне та надійне плече, по-друге, розумів, що є частиною чогось.

Абсолютно точно можу сказати, що я тільки зачарований, розчарувань немає, принаймні в тих, кого особисто знаю.

– Чи було у вас бажання вступити до лав ТрО, ЗСУ?

– Було бажання. Тут якийсь дивний вибір відбувся, оскільки я стукався певний час, але мені одразу сказали хлопці сидіти. Згодом і я охолов, зрозумів, що справді можу бути обузою в цьому плані.

Хтось завчасно готувався до цього, і вони молодці, бо підготувавшись, були при ділі. Я не скажу, що гуманітарка – моя сфера, але так склалося.

Якби я був готовий до того, то не постало б навіть питання – чи воно мені треба. Пам’ятаю той час, коли зброю роздавали, тоді ще був без машини, телефонував комусь і просив відвезти туди, де її роздають, бо пішки не дійду (сміється). Ніхто не підвіз, тому я лишися там, де лишився.

– Ви один із тих людей, які “топили” за українську культуру, контент із 2014 року. Як, на вашу думку, змінилася вона за цей рік і ставлення до неї?

– Топив і топитиму. Скажу тільки, що суспільство ще ближче стало до нашого культурного простору. Поки що дуже несміливо крокуємо вперед до суспільства, треба сміливіше.

І навіть сьогодні все ще чогось побоюємося – нестачі грошей чи того, що прокат не піде. Багато чого списується на воєнний стан. Але під час війни я почав ще більше топити за те, що обов’язково потрібно робити український контент, бо населення цього потребує.

Першим дзвіночком для мене став театр, який з літа почав працювати. Неймовірна кількість людей хлинула в глядацьку залу. І ця віддача! Наразі кожну виставу закінчуємо підтримкою ЗСУ і гаслом:  Слава Україні! Героям Слава! Ви не уявляєте, який, просто до сирот на шкірі, відгук у залі відбувається в цей момент.

Тому чи потрібно наразі робити культурний простір? Просто необхідно!

– Паралельно з грою в театрі, чи знімаєтеся ви зараз у якихось проєктах?

– Зараз поки що нічого не знімається, але з кінця березня запускається нашуміла стрічка Буча. Я вже писав ролики для західних ЗМІ з приводу того, що це справді був непростий вибір.

Але перед тим, як його зробити, то, по-перше, в мене було багато зустрічей з продюсером, сценаристом, режисером цієї стрічки. По-друге, для себе точно необхідно було зрозуміти, нащо воно мені. Коли це було сформовано, а саме меседж, який хочу послати цивілізованому суспільству, то ми домовилися з канстерами цього фільму. Сподіваюся, що все вийде так, як хотілося.

Абсолютно точний меседж і моя мета – довести до всього цивілізованого світу, що нині, у XXI столітті, така ідеологія, як фашизм, недопустима. Вона руйнує все, що її оточує, руйнує зсередини все людське, навіть якщо якась частка його існувала. Це вбивча руйнівна сила. Сьогодні цього не можна допускати.

– Хотіли б ще отримати роль у якомусь військовому фільмі і кого б бажали зіграти? 

– Коли роль, яка до тебе приходить, проходить через певне випробовування, то є сенс. Тоді ти ростеш як творча особистість. Якщо ж ти пливеш за течією і не робиш жодних зусиль над собою, тоді треба спитати себе – чи варто взагалі цим займатися? В цьому випадку у стрічці Буча я буду взагалі в іншій іпостасі – гратиму головного злодія.

Це взагалі виклик для мене.

– Що особисто у вас змінилося за час повномасштабної війни?

– Я став звертати більше уваги на дрібниці. Треба жити сьогоднішнім днем, цінувати тих людей, які тебе оточують, любити своїх близьких, бо кожен день може стати останнім. Ти починаєш цінувати життя трохи інакше і точно змінюєш його цінності.

Те, на що ти раніше не звертав уваги, бо воно існує як годиться, тобто як даність, на сьогодні сприймається як подарунок долі.

До дітей намагаєшся ставитися з більшою повагою, до людей навколо, до професії, якою займаєшся.

– Чи підтримуєте ви стосунки з колишньою дружиною та як ваш молодший син переживає те, що відбувається в Україні?

– Син зараз живе в мене. Він тиждень мій. Тому ми постійно розмовляємо. Зі старшим сином теж говоримо.

Стосовно дружини, скажу вам більше, ми нещодавно відіграли виставу, яку відновили – Мрії оживають. У ній Ксенія зіграла одну з головних ролей. На виставі був молодший син Василь і старший Іван. Як написав старший – я побачив на сцені тата і маму разом. Тому ми не просто спілкуємося, а й займаємося спільною творчістю.

У нас чудові стосунки. Дякую їй за мудрість, за її позицію та терпіння. Ми тримаємося разом, незважаючи на те, що історія великого кохання минула. У нас є діти, спільні спогади, творче майбутнє. Тому все добре.

Старший син наразі переїхав у гуртожиток. У нього настав період, коли захотілося жити дорослим життям, і я його розумію. Він студент театрального вишу, а там така система, яка забирає майже 24 години на день.

У нього було бажання спілкуватися з однокурсниками, будувати плани, тому він вирішив поселитися в гуртожиток. Ми з дружиною підтримали. Зараз він перейшов на інший рівень.

– Опишіть свого героя з серіалу Дільничий з ДВРЗ? Який він, що є схожого у вас із ним?

– На сьогодні, після 24 лютого 2022 року, багато наших людей точно зачарувалися поліцією. Бо хлопці та дівчата роблять неймовірну роботу в такий буремний час. Взагалі наразі усіма нашими службами можна пишатися.

Бондар створювався у той час, коли ще були певні сумніви, але він такий надійний поліцейський з принципами і з любов’ю до своєї роботи. Тому в нього за  всіма канонами не може бути другої половинки, бо він весь у своїй у професії.

Це така складова образу. Напевно, якби Бондар одружився, історію можна було б завершувати (сміється). Тому це такий образ, не можу сказати, що прям ідеального поліцейського, бо в кожного є недоліки. Деякі глядачі пишуть, що він бабій. Так, такий у нього недолік, не може він спинитися на одній, але принаймні в професійному сенсі він надійна людина.

– Чи зміниться ваш герой у третьому сезоні?

– Ні. Ми зняли третій сезон задовго до повномасштабного вторгнення. Вже півтора роки, як він відзнятий, просто наразі прийшов час показати цю історію, бо вона довго лежала у запасному варіанті, підігріваючи інтерес суспільства.

Особливо в третьому сезоні нічого не зміниться, але є натяк на те, що в нього, можливо, з’явиться друга половинка. Буде воно так чи ні, велике питання.

– Зараз час для розважальних серіалів, шоу?

– Як бачите, є попит. Третій сезон Дільничого з ДРВЗ не вийшов би, якби не було попиту. Глядачі в захваті пишуть – нарешті.

Питання в тому, що в усіх українців наразі чітко вималювався потяг до вітчизняного.

На жаль, до 24-го ми не так багато зняли українського і на сьогоднішній день усі задумалися – а що робити? Вийде третій сезон, але він закінчиться, а далі? Вийде ще кілька серіалів українського контенту, а що далі? Якби ми раніше про це подумали, то наразі було б менше проблем із нестачею українського контенту, але зараз є так як є, і його треба знімати.

У глядача великий попит. Йому хочеться чути рідну мову, бачити рідні обличчя. Я був здивований, коли мені якась дівчина з Одеси написала:  Боже, яка я щаслива, що ви виявляється наш. Я думала, що ви не наш актор.

Очевидно, вона знала якісь серіали сумісного виробництва, тому для неї було приємним здивування, що я українець. Щоб не було таких дивних флешбеків, треба робити український контент, щоб люди знали своїх акторів та авторів.

Жити в абсолютних новинах дуже важко. Навіть хлопці, які зараз перебувають на передовій, їм насамперед потрібне певне повітря, в якому б вони могли відволіктися – послухати українських пісень, подивитися серію серіалу. Адже не Ментов їм дивитися. Тому необхідно заповнювати ту нестачу, яка в нас існує.

– Що можете побажати українцям?

– Ні в кого немає сумніву в тому, що ми переможемо. На жаль, ми наразі розмовляємо на тлі страшних кадрів, які побачила вся Україна, де українського військового розстріляли російські окупанти за слова: Слава Україні! Неймовірно гірка приємність у тому, як суспільство відгукнулося та підтримало цей флешмоб і почали всі писати Героям слава.

Колись Степан Андрійович сказав фразу:  Настане такий час, коли один казатиме – Слава Україні, а мільйони відповідатимуть – Героям слава! Цей час настав. Ми зараз як ніколи всі разом, об’єднані, тому не забуваймо про те, що ми українці та знаємо, що ми найсильніші, непереможні, найкрутіша нація.

Пам’ятаємо, що ми тільки гуртом дуже добре можемо давати відсіч, сміятися, зустрічатися і проводити час. Не забуваємо про те, що ми маємо бути разом завжди. Як казали давні українці: – Шануймося, бо ми того варті.

Дивіться третій сезон серіалу Дільничний з ДВРЗ із 14 березня з вівторка по четвер о 20:00 на телеканалі ICTV2.