ПТСР у цивільних та заморожування сперми бійців: лікар і волонтер Наталя Лелюх про роботу під час війни

Війна змінила все і всіх. Люди, що мали суто цивільні професії, стали військовими, лікарі залишилися лікарями, але дехто змінив свою спеціалізацію.

Акушерка-гінекологиня Наталія Лелюх з початком повномасштабного вторгнення стала волонтеркою – про це вона розповіла в ексклюзивному інтерв’ю Максиму Крапівному для проєкту Горять вуха.

З чого все почалося

Зараз дивляться

Так сталося, що на початку війни майже всі аптеки в Україні закрилися. Уряд навіть закликав фармацевтів вивести працівників на роботу. От у цей час з’явилися люди, що шукали можливість забезпечувати ліками тих, хто їх потребує.

Серед них була і Наталія Лелюх. Вона з групою однодумців відшукувала необхідні препарати, формувала аптечки для військових та цивільних і розвозила їх по підрозділах та населених пунктах у гарячих точках, а пізніше і на деокуповані території.

В Україну потоком пішла гуманітарна допомога, але спочатку було дуже багато непорозумінь.

– Навесні у мене стояло п’ять ящиків гуманітарки, які їхали хто знає звідки, брудні, розкриті, – згадує Наталія. – Їх разів вісім на митницях відкривали, дивилися. Розірвані пакування. Назви різними мовами написані. Я за перший місяць навчилася читати перекис водню восьма мовами.

Ліки були румунські, італійській, іспанські, німецькі, французькі.

– І ми їх розбирали. Дивились на термін придатності. І це найсумніша історія. Тому що 80% гуманітарної допомоги приходить або за два-три місяці до закінчення терміну придатності, або взагалі давно протермінована. Бували випадки, що гуманітарні ліки потрапляли до мережі аптек і продавалися.

Зараз волонтери здебільшого замовляють медикаменти великими партіями або закуповують безпосередньо у виробника чи на складі.

– Та інколи треба купити одну-дві коробочки в аптеці, то я бачила там ліки явно з гуманітарки, – розповіла Наталія.

Бригада – на виїзд!

Бувало, що до них зверталися і великі госпіталі з певними замовленнями. Адже гуманітарна допомога була такою: спаковували все, що могли, і відправляли, от інколи і не було найнеобхіднішого.

– Коли ми готуємося на виїзд, то з тиждень збираємо заявки, зв’язавшись з громадами, якщо є зв’язок, з командирами чи медичними працівниками на передовій, шукаємо контакти місцевих, хто залишився, – розповіла Наталія.

Потім оперативно збираються ліки та необхідні речі, уточнюється кількість препаратів. Якщо не вдалося знайти контакти, то про запас волонтери беруть ліки, які найчастіше питають люди: знеболювальні, снодійні, заспокійливі, інсулін.

– Намагаємося брати вітчизняні препарати, люди до них звикли, бо іноземним з гуманітарки, де ні слова українською, не довіряють.

Загалом волонтери намагаються потрапити до віддалених сіл, де й до війни медичної допомоги як такої не було, а зараз і поготів. Автобусів, щоб доїхати до райцентру, немає, дороги розбиті або заміновані.

– Там зазвичай живуть люди похилого віку, у яких немає близьких, щоб допомогли. Ми така собі медична розвідка, – говорить лікарка. – Подивились, з’ясували потреби і передали інформацію Лікарям без кордонів або екстреній медичній допомозі.

Наталія розповіла, як вони потрапили в Ягідне після його звільнення:

– Це село на Чернігівщині, де в школі окупанти 30 днів утримували всіх мешканців. Вони сиділи в підвалах, там же й гинули.

Наталія у тій самій школі проводила прийом місцевих. Прийшла одного разу жіночка з поламаною рукою. Вона зламала її під час перебування у підвалі, так та рука і зрослася неправильно.

– Жінка просила якісь ліки. Я їй пояснила, що тут допоможе тільки операція, але вона відмовлялася їхати в лікарню, – згадує Лелюх.

І ось під час розмови лікарка звернула увагу на її шию і вирішила провести УЗД щитоподібної залози, виявилося – рак. Разом з родичами вмовили жінку поїхати до лікарні. Там і руку полагодили, і пухлину видалили.

– Коли востаннє ми були в Ягідному, вона мені потиснула руку своєю рукою. Повідомила, що пухлину видалили вчасно, є гарні прогнози щодо подальшого життя, – сказала лікарка.

Це приємно – отримувати подяку від людей. Є у Наталії Лелюх і нагороди від держави. Але про них вона говорить тільки з донорами коштів, щоб бачили – їхню роботу високо цінять, тому вони варті довіри.

Ситуація з забороненими засобами

Військовим неодмінно потрібні знеболювальні препарати. Чи вистачає їх і яка взагалі ситуація з цим на фронті:

– Насправді ситуація погана, – відверто говорить Лелюх. – Насамперед лікарів на передовій мало.

З одного боку, це добре, тому що більше лікарів залишаться живими. А з іншого – погано, тому що люди, які виконують функції парамедиків, часто не мають потрібної освіти. Вони намагаються допомогти всіма можливими силами.

За словами лікарки, парамедики шукають всіма правдами і неправдами сильнодіючі препарати, зокрема заборонені, і носять їх уже в шприцах, щоб вколоти швидко. А що колоти, кому колоти? Кому можна, кому не можна? Це якраз лікарська історія, вважає Наталія.

– Парамедики – це затиснути рану, накласти правильно турнікет і максимально швидко евакуювати пораненого в точку надання медичної допомоги, але, звичайно, всі хочуть зробити як краще.

І коли у волонтерів просять певні препарати, вони намагаються пояснити людям, чому цього не дадуть.

– Іноді військові просять снодійні, бо люди реально не сплять по вісім – дев’ять ночей, – говорить лікарка. – А потім у них розвивається залежність, і вони не можуть спати без таблеток.

Післявоєнні проблеми зі здоров’ям

Іще одна небезпека, яка може наздогнати українців після війни – цукровий діабет другого типу.

– Через те, що адреналін, який виділяється під час гострого стресу, конкурує з інсуліном за рецептори. Й інсулін накопичується, а з часом виникає ризик розвитку поламаних інсулінових рецепторів.

Лікарка прогнозує, що цукрового діабету другого типу через п’ять – десять років буде багато.

Іще одна проблема, якої торкнулася Наталія Лелюх та про яку не говорять – можливість чоловікам мати дітей після стресів, поранень та контузії.

– Один із наслідків контузії для чоловіків – це імпотенція, певні проблеми з фертильністю. Такі чоловіки, на жаль, можуть не мати своїх дітей, – каже лікарка. – Клініки репродукції готові безоплатно зберігати сперму бійців, що йдуть на фронт, щоб потім чоловіки могли мати своїх дітей.

Зґвалтування на окупованих територіях

Окрема і важлива тема, якої торкнулася лікарка-гінекологиня – жінки на окупованих територіях і зґвалтування. Бувають просто жахливі речі.

І зґвалтування ворогом під час війни – це не про секс. Зґвалтування – це про владу, про демонстрацію влади.

– Якщо казати про діапазон пацієнтів, яким я надавала допомогу, це від 5 до 72 років. Це страшно. Це жахливо, – говорить лікарка. – Ми з цим працюємо. Ми вміємо з цим працювати. Є багато різних організацій, які цим займаються.

Але жінки, особливо в маленьких селах, про це ніколи не говорять. Вони не хочуть, щоб про це хтось знав. Жінки просто не звертаються по допомогу. А потрібно про це говорити.

ПТСР – не тільки у військових

Люди, які були на війні і пережили багато стресів, можуть в майбутньому мати посттравматичні стресові розлади (ПТСР).

– І це стосується не тільки військових, – зауважила Наталія.

Дуже велика кількість ПТСР серед цивільних і навіть у тих, хто виїхав за кордон.

Читайте також:

– Коли я була в Стокгольмі, проводила жіночий клуб в грудні. Прийшли дівчата наші українські, я побачила таку кількість проблем, – сказала лікарка.

Ці люди живуть в іншій країні, постійно під великим тиском провини, що вони нібито втекли від війни. Для них це провина.

– У них діти, вони займаються дітьми, але всі в дуже важкому психологічному стані, – сказала Наталія.

Вона додала, що бачила психологів, які зараз реально не знають, що з цим всім робити. Бо такого досвіду в інших країнах немає. Ми перші.

– Ніхто не має досвіду, як працювати з такою кількістю таких травм, – сказала Лелюх. – У мене особисто точно немає жодного рецепту. Та я точно знаю, шо про це треба говорити вже зараз.

Наталія радить не замикатися, а стукати у всі двері і просити допомоги.