Ілона Шнейдер про фільм «Блекаут. Різдво»: «Підстанція, де ми знімали, була під прицілом росіян. Це додавало нам екстриму»

Об’єднання українських продюсерів (ОУП) готує новий документальний фільм про енергетичну систему України та наслідки обстрілів Росії. З осені минулого року агресор намагається зруйнувати енергетичну інфраструктуру, тому зима 2022-23 року запам’яталась українцям небаченими досі відключеннями електроенергії та світла.

«В Україні небагато хто знає, якою ціною нам дається світло, — каже Ілона Шнейдер, продюсерка нового фільму ОУП "Блекаут. Різдво". — Робота наших енергетиків — це героїзм, якого я, наприклад, раніше не усвідомлювала». Її команда, зокрема, знімала стрічку на електричній підстанції у Харкові, однієї з найближчих до кордону з Росією. «Ракета летить 40 секунд, і ті, хто там працює щодня, в прямому сенсі не знають, чи повернуться додому», — в інтерв’ю «Детектору медіа» Ілона розказала про особливості зйомки, заходи безпеки, координацію та напруження на енергетичних об’єктах, які перебувають під особливим прицілом росіян. А також про бюджет і плани щодо показу фільму «Блекаут. Різдво».

— Реліз фільму планується і в Україні, і за кордоном. Хочемо показати, як на тлі європейських різдвяних ярмарків українці святкували Різдво при свічках. З одного боку, цей фільм — порівняння двох реальностей, а з іншого — у цьому проєкті ми показуємо роботу наших енергетиків.

— Ілоно, чия ідея проєкту?

— Це ідея нашої шоуранерки Тали Пристаєцької. Далі ми почали спілкуватися з обленерго та ДТЕКом — і з’явився цей проєкт у тому вигляді, який ви побачите.

— Чи мали ви на етапі ідеї партнерів серед міжнародних чи закордонних каналів?

— У межах Об’єднання українських продюсерів ми розглядаємо всі ідеї та вирішуємо, самостійно їх фінансуємо чи з залученням партнерів. Для нас важливо знімати якомога більше фільмів про війну, щоб підтримувати тему України на світовій арені. Бо за рік після початку війни інтерес у світі до наших подій падає, а одне із завдань ОУП — підтримувати емоційну залученість та увагу до України.

Ілона Шнайдер

— Якою є специфіка зйомки документальних фільмів саме для міжнародного ринку?

— Важливо, щоб у фільмах були присутні актуальні прив’язки до світових міст або іноземні герої чи експерти. Бо навіть зараз Україна для людей з-за кордону далека, і нам потрібно показати актуальність теми для світу в цілому або для конкретного суспільства чи групи. У фільмі «Блекаут. Різдво» ми знімали швейцарського світлового художника Геррі Хофштеттера, який підсвічував культурні об’єкти Києва світловими проєкціями. Також ми хотіли залучити закордонних експертів з енергетичної системи, але виявилось, що українські фахівці — найекспертніші та найпрофесійніші. Усі нам кажуть, що те, що роблять українські енергетики — це справжня магія.

• Читайте також: «Нам усім хочеться відчувати, що ми виконуємо свою місію»: кіноспільнота України обговорила підсумки участі у Берлінале

— Геррі став одним із героїв вашого фільму?

— Не зовсім. У фільмі є кілька історій. Вони умовно поділяються на дві групи: звичайних українців, які потерпають від відсутності світла, та енергетиків або дотичних до цієї професії людей. Наприклад, багатодітна мама виживає в умовах блекауту без ліфта та можливості приготувати їжу. Одна з історій енергетиків — про роботу людей на електричній підстанції у Харкові. Чому саме у Харкові? Бо Харків найближче до Бєлгорода. І коли звідти починають ракетний обстріл, то спершу прилітають ракети, а потім чути сигнал повітряної тривоги. На цій підстанції вже загинуло двоє людей. Ракета летить 40 секунд, і ті, хто там працює щодня, в прямому сенсі не знають, чи повернуться додому. Вони перебувають у постійному напруженні.

Окрім того, ми почали досліджувати роботу системи енергопостачання та були здивовані тим, яку не тільки технічну, а й інтелектуальну працю проробляють ті, хто там працює.

Домовитися про зйомки було непросто, адже це все зараз — режимні об’єкти. Ми презентували ідею фільму ДТЕК та обленерго, вони довго думали, перш ніж погодитися. І зрештою дали добро. Щоб потрапити всередину «системи», потрібно було пройти багато складних етапів, перевірок, допусків. У перший день зйомок ми мали зустрітися на певному місці, яке нам повідомляли за 5 хвилин до виїзду. Ми зібрались і чекали дзвінка. Напередодні декілька днів не було тривог, але у запланований день зйомок за 5 хвилин до виїзду почалася ракетна атака.

— Як ви пропрацьовували дії знімальної групи на підстанції у випадку тривоги?

— Усе рахується секундами. В теорії все зрозуміло, але на практиці — зовсім інші відчуття. Бо підстанція — це місце, що перебуває під особливим прицілом росіян. Це додавало нам відчуття екстремальності. Тож сподіваємось, фільм вийде динамічним і дуже емоційним. Але енергетики переживають такі емоції щодня.

Ми спершу отримали теоретичні знання про роботу енергетичної системи, щоб усі розуміли, на якому об’єкті ми працюємо, що там важливого. На підстанції мали чіткі інструкції, що можна знімати, а що ні. Адже всі атаки на українську енергосистему планують не військові, а російські енергетики. Енергетична підстанція розміром як житловий район, і в ньому розташована одна трансформаторна будівля, яка є найуразливішим місцем. Якщо людина не розуміє, куди стріляти, то досить складно в неї влучити. Тому коли ми пропрацьовували систему безпеки, нам казали, що ми маємо під час зйомок беззаперечно підкорюватися певній людині. Якщо нам кажуть спинитися, ми маємо спинитися, якщо говорять «це знімати не можна» — ми не знімаємо, якщо кажуть, що зараз ми маємо піти — то ми не зволікаємо, а одразу припиняємо всі зйомки та йдемо. Нам треба було дуже чітко виконувати доручення. Це виявилося не таким легким завданням.

— Чи погоджували ви відзняті матеріали з військовими чи енергетиками?

— Нас дуже чітко забрифували з самого початку щодо того, що ми можемо та не можемо знімати й показувати. Ми ретельно слідували цим правилам, не дозволяли собі відзняти щось цікавеньке, але недозволене. Нас повністю контролювали. Фінальну версію фільму ми ще не показували нашим партнерам, але я думаю, що ми обов’язково це зробимо.

• Читайте також: Весна на телевізійному фронті

З цікавих моментів — ми знімали в шахті. Як працює енергосистема? Теплостанція, щоб дати нам енергію, живиться вугіллям. На одному з об’єктів нас впустили до вугільної  шахти. 23 грудня 2022 року туди прилетіло. Шахта зупинилася, люди, які там працювали, не змогли піднятися нагору і 500 метрів ішли, щоб вибратися. Після цих подій туди впустили нашу знімальну групу, техніка безпеки була шалена. Нам провели годинну лекцію про безпеку, туди не можна було брати мобільні. Шахтарі, які там працювали, жартома казали: «Нарешті хтось покаже нашим сім’ям місце, де ми працюємо». Щоб спуститися до шахти, треба було роздягнутися до білизни, прийняти душ, надягнути спецодяг. Знімальну групу навчили користуватись індивідуальними кисневими балонами, бо у разі атаки та відключення електроенергії накопичується метан і без балонів можна задихнутися.

— Ілоно, ви були у цій шахті?

— Ні. Річ у тім, що обленерго та ДТЕК суворо обмежили кількість людей, яка може бути на таких об’єктах. Ми довго доводили необхідність присутності на зйомках додаткових спеціалістів. Тому групи, які брали участь у зйомках, зазвичай складалися з оператора, звукорежисера або спеціаліста по світлу та людини, яка бере інтерв’ю. Багато речей я знаю з їхніх розповідей. Але все ми побачимо в кіно.

— Коли має вийти фільм? І які канали його покажуть?

— Ми плануємо вихід найближчим часом, і фільм буде точно показаний на українських каналах і платформах. Поки що не можу сказати, на яких.

— За якою схемою ви працюєте з українськими каналами?

— Вона різна щодо різних фільмів. Нещодавно була прем’єра фільму «Як вижити, коли тебе вбивають» і «Маріуполь. Лють дозволяє мені дихати». На деякі платформи вони продані, а деяким каналам ми надаємо їх для безплатного показу.

— Чи правильно я розумію, що зараз монетизувати такі проєкти можна тільки продажем на закордонні канали чи платформи?

— Я не знаю деталей доходів ОУП, але для нас дуже важливо показати фільми в Україні. У нас не стоїть питання, показувати в Україні чи ні.

— Яка зараз ситуація з дистрибуцією?

— Я не займаюся дистрибуцією, але знаю від партнерів, що в нашому контенті зацікавлена Європа. Дуже круто ми співпрацюємо з Грузією, Албанією. Наші проєкти цікавлять Німеччину та Францію. Але зараз у світі спостерігається перенасиченість українською темою, тому ми шукаємо можливості для копродакшену з європейськими компаніями. Це виклик для пошуку нових форматів і тем для розповідей про війну в контексті глобальних процесів. І ми цим зараз займаємося. Наприклад, ОУП готує стрічку про можливий «великий блекаут»: про європейську систему енергопостачання і про те, як російські атаки вплинули на неї.

— Цей контент цікавить саме канали чи не тільки?

— Фільми ми пропонуємо і платним платформам. Робили офлайн-покази фільму «Маріуполь. Невтрачена надія» у майже 100 різних містах світу, в рамках «акції емпатії». Ми пропонуємо партнерам різні наші фільми для таких показів.

• Читайте також: Туманне майбутнє кінодипломатії

— Який бюджет фільму?

— Фільм «Блекаут. Різдво» обійшовся нам у 60 тисяч доларів. Частково це були власні кошти ОУП, частково нам донори профінансували продакшен. Є грантові програми, на які ми подаємося. Завдяки донорам також покрито частину витрат на постпродакшен стрічки «Як вижити, коли тебе вбивають».

— Як змінилися бюджети на виробництво у порівнянні з довоєнними?

— До повномасштабної війни я працювала у телевізійному продакшені, так що у мене було певне уявлення про бюджети на аудіовізуальне виробництво. Так от, скажу, що під час війни ми навчилися знімати за дуже маленькі гроші. Документалка «під ключ» коштує від 30 до 60 тисяч доларів. Але за якістю вона класна! У цьому випадку дешевше не означає гірше. Завдяки чому це робиться? В Україні зараз небагато роботи, і фахівці готові працювати за ті гроші, які є, плюс люди хочуть зробити свій внесок у справді важливе. Хтось волонтерить тим, що збирає речі для фронту, а хтось тим, що безплатно або за мінімальні гроші працює з нами і допомагає фільмувати контент про війну.

Змінилась і робота в командах. Якщо раніше у моїй адмінгрупі було 7–10 людей, то зараз ми робимо адміністративну роботу вдвох. Наприклад, на проєкті при підготовці зйомок про одне з військових формувань (до речі, це наш новий фільм, він вийде влітку) я була і координаторкою учасників, і адміністратором із відряджень, і продюсером. Ми все робимо власними руками, навіть розшифровки. Це такий цікавий досвід, бо раніше мені здавалося, що я все знаю про виробництво. Але з’явилося багато деталей, на які я раніше не звертала уваги.

— Чи є зараз попит з боку міжнародних партнерів на документальне кіно про Україну? Чи зараз ключовий інтерес саме на художні проєкти?

— Ми відчуваємо великий інтерес до художніх фільмів. Щодо документального кіно, то зазвичай ми знімаємо те, про що вважаємо важливим розказати, а вже потім пропонуємо закордонним дистрибуторам і медіа. Документальні фільми у копродукції або фільми на замовлення іноземних каналів і платформ на сьогодні майже не робимо, але це можливо у майбутньому.

— Які нові проєкти у вас у розробці на цей рік?

— Зараз у виробництві проєкт про одне з військових формувань, у рамках цього проєкту вже зняли близько 70 інтерв’ю. Це стрічка про те, як люди, далекі від військової справи, представники різних професій, стали захисниками. Реліз фільму плануємо влітку цього року. 

Також у нас у розробці великий проєкт про пропаганду, розробляємо два фільми на цю тему: документальний і художній. Окрім цього, пропрацьовуємо ідеї про «Азовсталь», жінок на війні, інтернаціональний легіон.

— Це якраз та тема, що має торкатися інших країн.

— Так. Ми зніматимемо історії тих, хто приїхав в Україну захищати її від агресора, вже є герої з Ізраїлю та США. Я зараз відчуваю у роботі дотичність до чогось великого та відповідальність за те, щоб донести правду про події в Україні. Найчастіше від глядачів показів наших фільмів в інших країнах ми чуємо: «Ми не вірили, що це реально так». Моє завдання — донести цю правду. Це наш «документальний фронт».   

• Читайте також: «Рашизм і фашизм — це просто гра слів. Сутність та ж сама», — режисер фільму про становлення режиму в Росії

— Усі зйомки та інші процеси ви робите в Україні?

— У нас є кілька сценаристів, які працюють з Європи. Зйомки, а також перед- і постпродакшен робимо в Україні, 80% наших команд зараз тут. Міжнародні експерти до нас побоюються їхати, хоча є винятки. Однією з героїнь фільму про пропаганду стане Сара Пірс, британка, яка декілька років працювала на Russia Today. Ми її відзняли в Лондоні та запросили в Україну, вона була не проти. Але вона журналістка і звикла до такого рівня напруги.

— Ілоно, розкажіть детальніше про фільм про пропаганду. І, зокрема, про перспективу створення на цю тему художнього проєкту.

— Можливо, партнером буде німецька компанія, зараз ми погоджуємо з нею меморандум. У нас дуже амбітні плани: ми б хотіли залучити як експерта Амаль Клуні, а також зняти реальне життя сім’ї з Росії.

— Ілоно, ви казали, що конкуренція з контентом про війну зростає. У чому ви бачите унікальність ваших проєктів?

— Для нас важливо знімати українські фільми про цю війну та доносити їх до світу, якомога більшій аудиторії. Конкуренція для нас — це не головне. Головне — це вихід стрічок про Україну, тому що про Україну не мають забувати. А унікальність, з одного боку, в тому, що ми робимо якісний продукт. А з іншого — на відміну від іноземців, які зараз знімають стрічки про Україну, ми перебуваємо всередині війни та переживаємо ці події. Це повне занурення у контекст, і це створює контент, відмінний від того, що можна зняти, приїхавши у країну на кілька тижнів.