Побачити війну і сказати про «відчуття як удома»: для чого російські журналісти їздять в Україну?

Російська журналістка Євгенія Альбац нещодавно повернулася з України, де перебувала протягом 10 днів. І відразу після повернення дала про це інтерв’ю телеканалу «Дождь».

«Як німецький журналіст, який приїхав до Лондона у 1943 році», – сказала журналістка в ефірі. І додала, що на її думку, кожен російський журналіст має побачити все те, що робить «його влада» в Україні.

Справді, може й настане час, коли російські журналісти приїжджатимуть в Україну, щоб побачити все на власні очі. Але чи результатом стануть зразки якісної журналістики – без пропаганди й імперських маніпуляцій?

Інформаційна безпека і російські незалежні журналісти

Російські журналісти, які позиціонують себе незалежними, часто зазнають критики, коли пишуть чи коментують війну Росії проти України. Експерти знаходять там прокремлівські наративи або штампи російської пропаганди.

Той самий телеканал «Дождь» вимушений був припинити мовлення в Латвії і переїхати до Нідерландів через те, що деякі його програми, з точки зору латвійської Національної ради з електронних ЗМІ, «становили загрозу національній безпеці та громадському порядку». Це рішення згодом підтримали й інші країни Балтії.

У публікаціях ще одного відомого ліберального ЗМІ РФ «Медузи» також були зафіксовані прокремлівські наративи.

Українські медіадослідники, які проаналізували висловлювання 100 опозиційних російських медійних персон, або як їх ще називають – «хороших росіян», виявили, що тільки шестеро з них послідовно підтримують Україну в інформаційному полі. Решта ж, або визнавали Крим російським, або виступали проти санкцій, що були накладені на Росію через її агресію, або закликали не постачати Україні озброєння…

З огляду на це, можна припустити, що якщо російський ліберальний політик чи журналіст і виступає проти війни, це ще зовсім не означає, що в інформаційному полі він не становить загрози національній безпеці України.

Важливо постійно моніторити їхні висловлювання і публікації, щоб розуміти хто з російських лібералів справді поширює пропагандистські кремлівські наративи, а хто називає речі своїми іменами.

Причому це важливо і для української, і для міжнародної аудиторії. Колективному Заходу теж дуже важливо знати на кого можна покладати сподівання, хто справді докладає зусиль для руйнування путінського режиму, а хто є альтернативним каналом для поширення пом'якшеного варіанту ідей сучасного російського імперіалізму.

Проаналізуємо тут висловлювання відомої російської журналістки Євгенії Альбац щодо її нещодавньої подорожі в Україну. Спробуємо розібратися, в чому специфіка її поглядів на російсько-українську війну, і чи вдалося їй уникнути типових прокремлівських наративів на кшталт «один народ», «війна Путіна, а не росіян», «київський режим» тощо.

«Ти знаєш, Машо, я вдома»

Євгенія Альбац раніше була головною редакторкою російського журналу The New Times, і вела авторську передачу «Повний Альбац» на радіостанції «Эхо Москвы» до її закриття в лютому 2022 року. Тепер Альбац розвиває свій ютуб-канал.

Євгенія Альбац, за її словами, в'їхала до України з Польщі потягом. Була, зокрема, у Хмельницькому, Вінниці, Києві, Умані, Одесі, Миколаєві, на Херсонщині.

14 березня «Детектор медіа» у соцмережах звернувся до російської журналістки з проханням пояснити, як саме вона в’їхала на територію країни, зокрема за яким паспортом. Альбац відповіла: «Я в дорозі, і не бачу причин, чому я маю пояснювати. Я журналіст, тут перебуваю абсолютно офіційно, приїхала писати про повномасштабне вторгнення Росії в Україну». Після цього «Детектор медіа» звернувся із запитом до СБУ про те, чи справді громадянка Росії Євгенія Альбац перетинала кордон України, за яким паспортом, і який орган і на якій підставі видав їй дозвіл на в’їзд.

Після повернення з України, в ефірі телеканалу «Дождь» Євгенія Альбац сказала, що відчуває себе тут… «як вдома».

«Ти знаєш, Машо, я вдома… у мене було відчуття дому, люди говорять, якщо українською, то я майже все розумію, говорять російською… Не можу вам пояснити, це на рівні чогось такого, що в повітрі, якихось дотиків, що називається «культурний код». Було відчуття, що я вдома».

Хоч медіааналітик і має бути максимально нейтральним, коментуючи факти дотримання чи порушення стандартів, все ж дозволю висловити особисту думку. Мені здається, що досвідчений журналіст зобов'язаний розуміти і думати про те, як можуть бути сприйняті його слова.

Важливо розуміти, як саме пересічна українка чи українець можуть сприймати деякі висловлювання російських лібералів. Так от щодо «відчуття дому»: звісно, українці – гостинна нація, але все ж подібна заява російської журналістки, яка приїхала до України під час повномасштабної російської агресії, викликає неоднозначні асоціації.

Згадаймо хоча б твіт головної редакторки інформаційного агентства «Россия сегодня» і телеканалу «Russia Today» Маргарити Сімоньян від 18 лютого 2022.

Навряд чи «німецькому журналісту, який приїхав до Лондона у 1943 році» було б доцільно говорити про те, що він відчуває себе тут, як вдома.

Проте, якщо відчуття дому – річ суб’єктивна (рід Альбац, за її словами, з Поділля), то от висловлюванню «культурний код» важко знайти пояснення поза контекстом агресії Росії проти України.

Адже саме це словосполучення часто вживає президент Росії Володимир Путін. Так, наприклад, у жовтні 2022 року Путін закликав російських вчителів «передавати моральний, культурний код нашого народу, виключити будь-які спроби нав'язати дітям чужі цінності, перекручене тлумачення історії».

Тому слова російської журналістки про те, що «в повітрі» України вона відчуває «культурний код», в голові громадян України, проти яких російська армія чинить воєнні злочини, одразу можуть виникнути асоціації із кремлівськими тезами про «братні народи», і про «русский мир», який прийшов їх рятувати танками і бомбами.

Слухаючи розповідь Євгенії Альбац, весь час не можна позбавитися думки, що вона прагне поставити громадян України і громадян Росії на одну площину, об'єднати їх, зробити спільною жертвою путінського режиму.

Що заважає досвідченій журналістці зрозуміти, що така риторика має усі підстави викликати в Україні відторгнення?

Чи визнає Євгенія Альбац, та інші опозиційні російські політичні і медійні діячі з подібною риторикою, окремішність України, її суверенні кордони, як територіальні, так і культурні? Чи визнають вони, що українці не несуть відповідальності за те, що російський народ ось уже понад 20 років толерує Путіна і його режим?

Натомість, як видається, Євгенія Альбац і цю війну використовує для того, щоб показати українців та росіян як таких, що об’єднані «спільною бідою»: «Ми в одній біді. Це наша спільна біда» – говорить вона. На її думку «Путін руйнує дві країни». І в цьому, мовляв, схожість.

Таке бачення повномасштабного російського вторгнення як «спільної біди» є маніпулятивним. Адже навіть близько не можна порівняти обсяг «біди» або ж руйнувань у «двох країнах». Щодо цього є офіційні дані: кількість загиблих і постраждалих цивільних, біженців, які вимушені були покинути свої домівки, масштаби завданої Росією шкоди…

До того ж, говорячи про «спільну біду» Євгенія Альбац, як і деякі її російські колеги, ігнорує чи не хоче говорити про рівень підтримки російським суспільством Володимира Путіна, і розв'язаної ним та його оточенням війни проти України, яка розпочалася наприкінці лютого 2014 року з анексії Криму.

«Просто неможливо уявити»

Для розуміння того, що відбувається, надзвичайно важливі визначення, дефініції.

В Україні російську агресію називають ще російсько-українською війною. Ця назва вжита на Стіні пам’яті біля Михайлівського Золотоверхого.

Євгенія Альбац теж відвідала це місце і розповідає про свою реакцію від побаченого: «Цей надпис просто мене перевертає. Це просто неможливо уявити!» – каже вона.

Повномасштабна війна Росії проти України триває вже більше року, російська гібридна воєнна агресія – із 2014 року, а намагання Росії знищити українську ідентичність взагалі продовжуються кілька століть. Проте, здивування і вислів Альбац звучать так, нібито не було ні полчищ Муравйова, ні Голодомору, ні десятиліть репресій, ні Криму, ні спецоперації «русская весна», ні Іловайського котла..., а українці та росіяни постійно жили у мирі, й раптом чомусь оце зараз сталася війна.

Таке враження, що Альбац хоче показати, що нібито немає підґрунття для того, що чинять російські солдати на окупованих територіях з українським цивільним населенням.

Під час розмови в ефірі телеканалу «Дождь» Євгенію Альбац просять прокоментувати реакцію українців на перемогу документального фільму «Навальний» на Оскарі.

Дописувачі українських соцмереж та лідери думок в Україні тоді згадували неоднозначну позицію російського опозиційного політика Олексія Навального щодо захоплення Росією українського Криму, а також його сумніви щодо необхідності постачання Україні зброї. Українців зачепило, що дружина Навального у своїй промові під час церемонії вручення нагороди, жодним словом не згадала про війну, яку Росія веде проти України.

Однак, Альбац про це не згадує, а пояснює прохолодну реакцію українців на перемогу фільму «Навальний» якимось «упередженнями», які нібито існують щодо Навального в Україні. А ще тим, що українці, мовляв, образилися, бо американська кіноакадемія не погодила виступ Зеленського на врученні «Оскара».

Невже питання Криму й досі для російського опозиційного медіапростору є слизьким і неоднозначним?

До речі, й журналіст, який спілкувався із Євгенією Альбац в ефірі «Дождя» –Міхаіл Фішман, також свого часу записав стендап, де натхненно вітав «приєднання» Криму до РФ.

Ну, та не один Фішман, врешті, так радів порушенню Росією своїх зобов'язань перед Україною за Будапештським меморандумом, і порушенню Росією визнаних міжнародним правом українських кордонів.

Але і зараз, на другому році повномасштабної війни, російські ліберали і нібито незалежні журналісти не поспішають публічно вибачитися за прояви свого «імперського синдрому» щодо України, і врешті визнати свою відповідальність за перетворення Росії в державу-агресора.

Євгенія Альбац каже, що «не можна говорити про соціологію в авторитарній країні», натякаючи, що насправді далеко не всі росіяни підтримують війну. Журналістка переважно говорить про російсько-українську війну, як про «війну російської влади, а не народу», хоча й визнає, що «ми допустили».

Ось декілька цитат:

• «Російський журналіст має на власні очі бачити, що твоя влада робить… Я це бачила, я знаю, що це злочинна влада. Що це огидна злочинна влада, яка вбиває ні в чому не винних людей. Путінська влада вбиває людей в Україні кожного божого дня. Вони вбивці»
• «Ми отримали тих самих гебешників, таких самих огидних спадкоємців НКВС та КДБ при владі, які почали війну, яка зараз руйнує і Україну, і Росію»
• «Єдиний варіант повороту Росії та її демократичний розвиток – це визнання злочинів російської влади, це має відбутися. Ці люди мають бути засуджені: і ті, хто був співучасниками, і ті, хто привів Путіна до влади, і ті, хто обрав Путіна як спадкоємця Бориса Єльцина, вони також мають визнати свою провину»
• «Джерело цього «можуть вбити» (йдеться про українців, яких щосекунди можуть вбити російською ракетою) – це наші з вами співвітчизники, це влада, яку ми допустили… ми допустили, щоб ця влада не тільки 23 трималася за крісло, що вона утрималася, але ще й почала цю війну».

Однак, цивільних в Україні вбивають і катують не діячі з Кремля, а прості російські солдати. До воєнних злочинів причетні не тільки представники влади, але й кадрові військові, звичайні мобілізовані, і ті росіяни, які підтримують війну. Сміливість визнати це – схоже, ще один іспит, який поки не може скласти більшість російських опозиціонерів.

Люди в Україні «все знають і розуміють»

Євгенія Альбац, як видається із її інтерв'ю телеканалу «Дождь», також поділяє один із наративів російської пропаганди, а саме той, за яким «простий український народ» хоче чогось одного, а «київська влада» чогось іншого.

Наприклад:

• «Звичайно є Київ, і є влада в Києві, але вона зовсім ось ця влада як така, як мені здалося, мало відчувається у звичайному такому житті»
• «Відповідають по-різному [українці щодо того, що для України означає перемогти]: політики всі будуть говорити – повернутися до кордонів 1991 року. Якщо говорити з людьми, то всі вони говорять про те, що потрібно повернутися до ситуації, яка була до війни»
• «Цифрами [опитування росіян щодо ставлення до війни] оперують політики в Україні. Вони ніби на поверхні… Ставлення, звісно, політиків або людей близьких до політики, всяких політтехнологів, журналістів… там практично не лишилося недержавних журналістів. Це одна сторона. І друга сторона – це люди, які нібито все знають і розуміють. При цьому, я думаю, вони сприймають таких, як я, ніби ми в одній біді».

У цих фрагментах, як видається, Євгенія Альбац каже про українське суспільство як роз’єднане, а також дає зрозуміти, що нібито це саме «влада в Києві» налаштовує українців проти росіян. Чи ні?

Очевидно, що Альбац не довіряє і українській соціології. Адже згідно з опитуваннями групи «Рейтинг» у серпні 2022 року 81% українців ставилися до росіян негативно. А згідно зі свіжим дослідженням Центру Разумкова, 83% довіряють президентові.

«На мені ця кров», але що ж робити?

Особисто Євгенія Альбац, принаймні в цьому інтерв’ю, говорить про відчуття власної провини. Так, за її словами, вона вибачалася перед українцями за те, що не говорить українською. Також вона відчуває свою провину за те, що в Росії зараз саме ця влада.

«На мені ця кров. На мені ця відповідальність», – говорить вона. Також додає, що перебувала в Україні з постійним відчуттям «провини і сорому»

Визнання провини – це добре, але це лише початок. Треба ж зрозуміти чому так сталося, і як це можна зупинити.

Як видається, з огляду на те, що говорить Євгенія Альбац, і ще багато хто з російських ліберальних журналістів, у них немає відповіді на це питання.

Чому так?

Можливо тому, що для російських лібералів, незважаючи на рік кровопролитної війни, досі між Україною й Росією немає чітких кордонів, принаймні на сприйняттєвому рівні.

Так, можливо, для більшості з них Україна має свою окрему територію, проте саме на культурному та історичному рівнях вони не до кінця готові сприйняти культурну і світоглядну окремішність українців, побачити український народ як політичну націю, яка має свою незалежну державу.

Розв'язана Росією широкомасштабна війна знищила будь-яку можливість для росіян говорити «про спільний дім», «спільну слов'янську колиску», «спільний культурний код» без того, щоб в Україні це не сприймали як прояв агресії.

Можна скільки завгодно вибачатися перед українцями, грузинами, білорусами чи молдаванами за те, що не говориш їхньою мовою, але ці вибачення не варті нічого, якщо не визнавати їхню незалежність і не зупиняти імперські амбіції Кремля.

І останнє. У своєму інтерв’ю Євгенія Альбац радить росіянам не зважати зараз на українців, не сперечатися з ними і не намагатися реагувати, бо, мовляв, це в них говорить «їхній біль».

Що це? Чи це не порада не вступати у відкриті дискусії з українцями, бо ніяких аргументів немає, а краще зберегти сили для палких промов для аудиторій на Заході, де можливо ніхто й не спитає «чий Крим?».

Наталя Стеблина –​ медіааналітикиня Інституту демократії імені Пилипа Орлика