Страждати через війну мають росіяни, а не українці: чому бойкот у спорті нічого не змінить

Україна, як і чимало інших країн цивілізованого світу, виступає за цілковите відсторонення росіян та білорусів від міжнародних змагань. Це реакція на війну, яку Росія розпочала проти України у 2022 році, а Білорусь її в цьому підтримала. 24 Канал піднімає складне й чутливе питання бойкоту українцями спортивних змагань, як форми протесту.

Спортивний світ не достатньо принциповий?

Але це в ідеалі "переможна" ситуація, коли росіян та білорусів не допускають до міжнародних змагань. Справжній світ, на жаль, виявився не настільки принциповим у цьому питанні.

• У тенісі вирішили не відсторонювати росіян та білорусів, давши можливість їм і надалі виступати під нейтральним прапором (і караючи тих, хто таки вирішив недопустити представників країн-агресорів до змагань).
• Міжнародна боксерська асоціація пішла ще далі, і допустила росіян та білорусів до міжнародних змагань під їх прапорами. Але чого можна було очікувати від організації, якою керує росіянин Умар Кремльов, а фінансує російський "Газпром"?
• "Посипався" на цьому й Міжнародний олімпійський комітет, який заявив, що розглядає можливість допуску росіян та білорусів до змагань під нейтральним прапором. І цим самим спровокував як чималу хвилю критики, так і погрози бойкотувати Оліміпаду-2024, якщо туди таки потраплять росіяни.
• А вже після цього "впала" й Міжнародна федерація фехтування. Там погодилися допустити росіян та білорусів до турнірів "під нейтральним прапором". При цьому, мовиться про змагання, які є відбірковими на Олімпіаду-2024. А це рішення лише викликає питання до української спортивної влади.

А що у відповідь звучить від України? Серед варіантів – бойкот

Але чи всюди бойкот змагань матиме значення? Навряд. До прикладу, Національний олімпійський комітет України запропонував тенісистам бойкотувати змагання, якщо там виступають росіяни. Але є питання – а що зробив НОК, щоб росіян на цих турнірах не було? Вимагати бойкотувати змагання від спортсмена – це перекладати на нього відповідальність за те, що чиновники недопрацювали.

Хто говоритиме, якщо нашого голосу не буде чутно

Українські спортсмени на міжнародних змаганнях – це наші амбасадори, які продовжують говорити про війну, що триває. Вони мають привертати увагу до того, що відбувається в нашій країні. При цьому, спортсмени говорять особистими історіями. Якщо їх там не буде, не буде кому розповідати ці історії, не буде згадок про Україну, відтак і про війну. Ми випадемо з інформаційного поля.

У приклад можна навести історію з тенісисткою Лесею Цуренко, яка відмовилася виходити на корт проти білоруски Аріни Соболенко на турнірі в американському Індіан-Уеллс. Причиною стала поведінка представника WTA та його неоднозначні висловлювання щодо війни в Україні. Адже тенісній організації байдуже на те, що в нас відбувається. І все, на що вони спромоглися, це просто прибрати російський та білоруський прапор біля імен тенісисток, зробивши їх "нейтральними" спортсменками.

Леся Цуренко / фото j48tennis

Але їх не те, що не цікавить, чи підтримують вони війну проти України. Складається враження, що WTA та ATP не дискваліфікують росіян та білорусів навіть у тому випадку, якщо ті особисто візьмуть зброю та поїдуть вбивати українців.

Або історія про стрибунку у висоту Катерину Табашник. Вона на цій війні втратила матір – та загинула внаслідок російського обстрілу. І коли така спортсменка виходить на міжнародний старт – це нагадування для цивілізованого світу про звірства росіян. І сказати їй бойкотувати змагання, бо туди допустили росіян – це не більше, аніж закрити їй рота.

У Харкові через обстріл загинула матір легкоатлетки Катерини Табашник / фото Getty Images

Росіянам вигідно, щоб українці бойкотували змагання, куди їх допустять. Адже для їхніх спортсменів не виникатиме "незручних становищ". А немає українців на турнірі – немає потреби про них зайвий раз говорити. Відтак це віддати "трибуну" для виступу росіянам. І просто замовкнути та зникнути. Хоча війна в Україні нікуди не зникла.

І таких прикладів можна навести чимало. Тож замість того, закликати українських спортсменів бойкотувати міжнародні змагання, якщо туди допускають росіян чи білорусів, НОК мав би активніше боротися за те, щоб росіян та білорусів до цих змагань не допускали.

Треба тиснути на організаторів турнірів та їхніх спонсорів, а не на українських спортсменів. Треба йти та домовлятися з тими країнами, які "сумніваються", а не жалітися згодом, що "Росія все контролює", тому їх і повертають до міжнародних змагань.

Вигнання росіян з міжнародних турнірів – це постійний процес, коли не можна зупинятися ні на мить, адже ворог цим одразу користається. Тому ми й спостерігаємо їхнє повернення в боксі та фехтуванні, як і приязне ставлення з боку МОК.

Бойкот – це хвилина тиші, що має бути голоснішою за будь-які слова

Відкидати можливість бойкоту теж не варто. Але це має бути крайній випадок. І він має бути доволі значний, а не залишитися непомітним.

Ці випадки – не перші та не останні, коли країни бойкотували Олімпійські ігри. Але найвідоміші. Просто про інші менше говорили, тож ці бойкоти не досягли свого для всього світу.

Якщо країна вдається до бойкоту Олімпіади – це означає, що її "голосу" не буде чутно на змаганнях. Але її мовчання має бути настільки "голосним", щоб про нього заговорили інші. Коли таких країн стає все більше, то це мовчання просто заглушить "зайвий шум". Це має бути як хвилина мовчання за тими цінностями, якими знехтували на Олімпіаді.

Чи здатна Україна до настільки голосного мовчання? Чи, може, таки варто дати слово українським спортсменам, щоб вони й далі доносили світу правду про війну в Україні, не давши ні на мить про неї забути. Адже замовкнути – означає здатися та зникнути. Це саме те, чого від нас хочуть росіяни.