Ukraine first

Обурення обуренням — але «Оскар» отримала не ціннісна стрічка про Україну, а фактурна — про росіянина. І щоб так не було — треба ставати не об’єктом, а суб’єктом світового порядку.

Це — завершення дискусії на сторінках «Детектора медіа» про цьогорічну кінопремію «Оскар». Арт-оглядачка Лєна Чиченіна написала про те, що стрічка «Навальний», яка здобула одну номінацію, — це якісно зроблений рекламний ролик, і саме це насамперед оцінили кіноакадеміки. Журналіст Борис Бахтєєв розповів, що завищені очікування перемоги українського фільму «Будинок зі скалок» призвели до розчарування, коли цього не сталося. Зараз запрошуємо почитати роздуми журналіста, телеведучого й письменника Юрія Макарова про те, що для перемог в «Оскарі» Україні варто було б підвищувати свою суб’єктність у світі.

Тепер, коли перша хвиля емоцій відколотилася, можна розібратися спокійно: розумію, поділяю, але із застереженнями. Всі, хто міг, уже висловив своє обурення цьогорічною церемонією «Оскара» й, зокрема, нагородою в номінації, яка зазвичай залишає байдужими всіх, окрім упоротих кіножерів, — «найкращий повнометражний документальний фільм». Американська академія вирішила відзначити американський панегірик на честь ерефівського політв’язня й залишила за бортом дансько-шведсько-фінсько-український «Будинок зі скалок», де дія відбувається в нас, у Лисичанську, в дев’ятнадцятому-двадцятому році за кілька кілометрів від тодішньої лінії фронту. Переміг, як відомо, «Навальний», людина і фільм.

Читайте також: Переможці «Оскар-2023». Текстова трансляція

З нашої точки зору ситуація справді ганебна, нема про що сперечатися. Але американська оптика геть інша, й у неї є два ракурси. Перший — власне цеховий. Адже Голлівуд завжди був трохи лівуватим — ще тоді, коли це визначення не мало нинішніх трохи комічних конотацій, і блаженної пам’яті сенатор Маккарті недарма нишпорив тут у пошуках комуністів, бо їх там було чималенько. Відтоді, звісно, тренд змінився кардинально, але посмак залишився. Ні, у питанні нашої війни Голлівуд беззастережно на боці України, й візити доти недосяжних зірок до Києва, організація імпрез за нашою участю, залучення фантастичних коштів — усе це лідери кіноіндустрії роблять мало не з першого дня. Проте story про повстання проти зловісної Імперії зла — один із засадничих міфів, на якому цей казковий світ стоїть. Не забуваймо суто голлівудські складові мильної опери: телегенічний повстанець, мікст Хана Соло та принцеси Леї, який добровільно сунув голову в пащу ГУЛАГу, не менш телегенічна вірна дружина з милими діточками, рух опору демократичної громадськості, історія з отруєнням… Яка там політична платформа, які цінності — це заскладно для кіно. Ціну всієї цієї клюкви — не журавлини, а саме клюкви — знаємо ми з вами, каліфорнійській богемі достатньо фактурної фабули.

Другий бік медалі — погляди американського істеблішменту. America first, Америка понад усе! Спробуйте на них за це нарікати, самі такі. Вони можуть цілком собі щиро захоплюватися українською мужністю й волею до свободи, але виходитимуть передовсім із власного національного інтересу. Який він, цей інтерес? Безпека й ринки. Світовий порядок денний, якщо він не стосується безпосередньо долі співвітчизників (як-от у Кореї, В’єтнамі, Ірані, Іраку, Афганістані — скрізь, де ступала нога їхнього солдата або звідки теоретично може прилетіти), залишається для пересічного й не дуже пересічного американця питанням дру-го-ряд-ним. Америка понад усе.

З точки зору американської безпеки виклик номер один — Китай. Скільки в нього боєголовок, до якої міри дієздатна їхня армія, чого вартує їхній флот із-під голки — не знає ніхто. Тоталітарний гігант уміє берегти свої таємниці, а військо не використовувалося за прямим призначенням років сорок, якщо не рахувати терор проти нещасних уйгурів і окремі прикордонні інциденти. Є ще претензії до китайської безцеремонності в економічних відносинах, коли крадуть твої технології, а потім тобі продають тобою ж вигадані смартфони. Це суттєво, але другорядно. Головне — пряма воєнна небезпека в перспективі разом із претензіями на гегемонію та підрив демократії в різних країнах уже сьогодні.

Ерефія в цьому рівнянні для США вже не так безпосередня загроза, хоча стан її ядерної тріади теж під запитанням (може, щось і злетить і навіть долетить), а радше функція від Китаю. Її й далі треба невпинно послаблювати, але не до кінця, не так, щоби Китай посилився її коштом. Ось чому нагорода «Навальному» відповідає американським пріоритетам. «Оскар» ніколи не мав політичного характеру, але ідеологічним був завжди. Академіки виконали головний запит Америки: принизити Московію, їм це вдалося якнайкраще, й ми маємо цьому радіти від щирого серця.

Стоп! А де ж у цьому рівнянні місце України? Ото ж бо! Ми для них, перепрошую, функція від Московії. На особистісному, емоційному рівні, можливо, й ні, а от на рівні геополітики — безумовно. За всієї поваги, захоплення, співчуття тощо. Так само як В’єтнам був функцією від СРСР, а Афганістан згодом — від міжнародного ісламського тероризму. Безжальний американський прагматизм — зворотній бік їхнього захопливого, чарівного ідеалізму — демократія, ринок, права людини, бла-бла-бла. Вони справді в це вірять, але коли настає час діяти, вмикається режим суворого розрахунку. Обама не дає летальну зброю. Трамп ігнорує. Байден вагається. Росія — функція від КНР, ми — від Росії. Це політика, дитинко! Реальна політика. На відміну від Європи, де все близько, де оскаженілий ведмідь дихає в спину або, навпаки, в обличчя. США на іншому боці глобуса, можуть собі дозволити.

Читайте також: Другий режисер фільму «Будинок зі скалок» Азад Сафаров: Наш фільм став адвокаційним інструментом

Чи є такий погляд адекватним? Гірко це констатувати, але сукупний могутній інтелект численних тамтешніх інтелектуалів і decision maker’ів щоразу дає збій. В’єтнам вони програли, Афганістан теж, причому з брязком. СРСР, по суті, теж програли — згадаймо промову Буша-старшого в Раді, згадаймо подальшу політику, яка дозволила Ерефії вирости в те, чим вона зараз є.

Чи хочемо ми, щоби Україна перетворилася з об’єкта світової політики на суб’єкта? Ні, не так: що ми маємо зробити, щоби стати суб’єктом? Ми вже робимо. Ціною життів наших вояків ми рятуємо Європу від червоної чуми, по суті, станом на зараз уже врятували. Ми показали світові, що демократія, навіть недосконала, не просто здатна захищатися й захищати, але має перевагу перед тупою силою.

Проте світова політика — гра вдовгу за визначенням. Україна – áктор, тільки світ має до цього звикнути. Це по-перше, а по-друге — ми маємо, мусимо стати економічною потугою. Це не підліткова мрія, а безальтернативне завдання. Буде, поза сумнівом, якийсь там план Маршалла, буде підтримка і шефство, але ж ми знаємо свою здатність, навіть талант проси*ати чужу допомогу. Доведеться повірити, що ми здатні зібратися, сконцентруватися, згуртуватися й учергове відкинути нав’язливі забобони по типу «та з нашим народом… що ми за люди такі» тощо. Просто виходу іншого немає. Ось тоді й будемо з «Оскаром».