Євхаристія

«Суспільне» не схибило, знявши маленький шедевр про сильних духом людей. Секрет успіху — в історії та героях.

Це — ще один погляд на документальний проєкт «Суспільного» про трьох капеланів різних конфесій «Капелани. Віра на війні». Рецензію Марії Спалєк на фільм можна прочитати тут. На черзі — думки журналіста, телеведучого, письменника Юрія Макарова.

Це прислів’я я чув від десятка різних хлопців, які на фронті від 2014 року: «на війні атеїстів не буває». Для них це навіть не мудрість, а буденна констатація. Тому Закон України «Про військове капеланство», який Рада приймала мало не впродовж трьох років, — не якась там забаганка, анахронізм або політичний маневр із метою залучити на свій бік ту чи іншу церкву, це нагальна потреба суспільства та його найкращої частини, яка зараз перебуває на позиціях. І документальний фільм «Суспільного» про них, який називається без хитрощів: «Капелани. Віра на війні», це доводить, якщо треба щось доводити нашому взагалі-то атеїстичному або принаймні не до кінця вцерковленому суспільству.

Від початку поділюся власним враженням: я побачив практично досконалий телевізійний документальний фільм. Не знаю, чи є в нього майбутнє на фестивалях, адже фестивальний успіх, призи, відзнаки, притому переважно за кордоном, є нині практично єдиним способом позначити успішність того чи іншого проєкту, а наші герої та наші контексти не до кінця зрозумілі закордонній авдиторії, навіть доброзичливій та уважній. Проте за «гамбурзьким рахунком» це маленький (28 хвилин) шедевр.

Читайте також: «Рік» Дмитра Комарова: глянець воєнного часу

Фільм складається з трьох частин. Спершу три військові капелани, представники православної та протестантської українських конфесій, розповідають про складність цього покликання, його відповідальність і драматичність, а часом і трагічність. Починаючи від функції звичайного психолога, й не лише для вояків. «Маю маму заспокоїти: "Не переживайте, син одітий, обутий і в касці"», — каже один із героїв. Продовжуючи підтриманням духу безпосередньо там, на передовій. Або не менш складне завдання: спробувати підбадьорити поранених у лікарняній палаті, де хтось долає виснажливий біль, а хтось — відчай від довічної інвалідності. І закінчуючи жахливою місією, коли мусиш забрати з поля бою останки загиблого бійця, доставити на місце поховання, відслужити панахиду й підтримати родичів, якщо це хоч трохи можливо.

От, власне, виконання такого обов’язку об’єднало трьох героїв у випробуванні, яке мало не коштувало їм життя й закінчилося «всього лише» пекельним рашистським полоном. Фільм робить різкий поворот, ми дізнаємося, що їм було доручено доставити на материк тіла воїнів, які загинули на острові Зміїному, тому самому. Рятувальний катер, на якому вони туди вирушили, захопили нелюди. Екіпаж мирного судна через якийсь час обміняли, священники залишилися. Про те, як «визволителі» поводяться з полоненими, переказувати не буду, краще послухати самих капеланів. Загалом нічого нового, чого б ми не чули або не читали про щоденні практики озброєних людиноподібних як у себе вдома, так і в нас на окупованих територіях. Але слухати треба, щоби не дозволити собі звикнути, втомитися, впасти в ступор: гнів проти ірраціональної субстанції у людській подобі треба підтримувати, це дає сили.

Отже, священників урешті-решт обміняли, спершу двох, потім ще одного. Перші двоє пробули в полоні півтора місяця, третій — 70 днів. У фіналі фільму вони зустрічаються вперше після полону, потім на прохання екіпажу беруть участь в освяченні того самого рятувального судна, яке нелюди повернули — не тому, що проявили «добру волю», а тому, що за всіма міжнародними конвенціями такі судна є недоторканими, десь якийсь Ердоган на них натиснув. Ось і вся стрічка. Екранне рішення мінімалістичне, дії в кадрі практично немає, вся увага на інтерв’ю. Секрет атракції — в самій історії та в її дійових особах.

Майстерність документаліста, як відомо, починається з вибору теми та об’єкту. Якщо влучив, 50 відсотків успіху гарантовано, далі треба лише йти за персонажами й не схибити. Команда «Суспільного» не схибила, інтерв’ю священників самі по собі здатні розворушити душу. Коли капелан не може стримати сліз, згадуючи про чергового небіжчика, тіло якого він збирав по частинах, а потім привіз до батьків, ти усвідомлюєш, що сам не втратив здатність плакати. У цій цілком собі локальній історії відбивається вся нинішня війна як зіткнення світла й темряви, Бога і сатани. Жодних напівтонів, жодних вагань у визначенні хто є хто. Ну й, звісно, захоплення тими, хто виявився адекватним виклику й випробуванню понад людські можливості.

Читайте також: Ukraine first

Якщо вже колупатися в деталях, єдине у фільмі, що викликає постійне роздратування, — дублювання титрами кожного речення в інтерв’ю. Коли йдеться про український переклад російських реплік на задньому плані, питань немає: є закон про мову, є політика компанії, все гаразд. Коли ж розповідь капеланів — так, україномовних, але із вкраплинами суржику — супроводжується «перекладом» на нормативну, стерильну українську підручника, щоразу тіпає. Адже «неправильна», безпосередня, жива мова героїв є додатковим свідченням їхньої непідробної правдивості, автентичності, щирості. Кажуть: «Суспільне» має розповсюджувати мовний еталон, навчати людей правил, це одна з його функцій. Згоден, але не тут. Телевізор не мусить виправляти людей, які є взірцями українськості. Може, правила варто переглянути, виходячи з конкретного випадку й конкретного творчого завдання? «Субота для людини, а не людина для суботи», — сказав колись Ісус (Мр. 2:27).

Підкреслюю зайвий раз, фільм не для вірних тієї чи іншої церкви. Можна не вірити або бути агностиком, але захоплюватися силою духу як такого, без жодних релігійних конотацій. А також відчувати вдячність: ось цим трьом окремо взятим служителям Бога, країні, де вони народилися, народу, серед якого такі люди з’являються не як виняток, а як буденне правило. Згадалося: Святе причастя, яке практикують християни традиційних конфесій, грецькою називається «євхаристія». Буквально: «подяка». Капелани дякують Господу. Ми — їм. Про всяк випадок назву їх поіменно: