Громадянськими журналістами стали будівельники, вчителі, підприємці — всі, хто вважав своїм обов’язком не мовчати

Німецьке видавництво ibidem Verlag перевидасть із доповненнями книгу нашого автора, журналіста Юрія Луканова «Пресувальна машина: як Росія знищувала свободу слова в Криму» (The Press: how Russia destroyed media freedom in Crimea), яку 2018 року видав Центр інформації про права людини, що змінив назву на Zmina. За час, що минув, Крим був зачищений від професійних журналістів, котрі не погодилися з окупацією півострова. Натомість у Криму утворився феномен громадянської журналістики, коли інформацію збирають і поширюють люди, які не мали до цієї професії жодного відношення. Вони це роблять із ризиком для себе. Пропонуємо портрет однієї такої журналістки, котрий стане частиною майбутньої книги.

Мусила стати журналісткою

У жовтні 2022 року кримський татарин Сейран Салієв, його дружина Муміне Салієва, четверо їхніх дітей — один хлопець і троє дівчат, а також мама глави сімейства Зодіє Салієва здійснили намаз. На перший погляд, нічого особливого. Спільна молитва для мусульман — річ звичайна.

Одначе була одна особливість, яка відрізняла цей намаз від тих, які проводяться у багатьох інших мусульманських сім’ях: попереднього разу ця родина в такому складі молилася 11 жовтня 2017 року. П’ять років тому. Наступної доби, десь біля четвертої години ранку до їхньої квартири на п’ятому поверсі багатоквартирного будинку в Бахчисараї увірвалися працівники Федеральної служби безпеки Російської Федерації.

Вони були з автоматами, в масках, з ними був собака. Вони залетіли до спальні. Сейран попросив їх вийти, дати дружині можливість одягнутися. Поки Муміне похапцем одягалася, її діти голосно кричали з переляку. Коли вона вийшла зі спальні, то побачила, що її чоловік лежить на підлозі в наручниках, він підвів голову і вона зауважила в нього на лобі великий синець.

Серед незваних гостей був чоловік без маски та в піджаку.

«Я зрозуміла, що це слідчий, — згадує Муміне Салієва. — Я звернулася до нього: “Що тут відбувається? Я правозахисниця, я буду фіксувати всі порушення і буду скаржитися. Ви зобов’язані озвучити, на яких підставах ви повалили мого чоловіка на землю й надягли на нього наручники. Він не є підозрюваний або обвинувачений. Ви не маєте права так чинити”. З чоловіка зняли наручники. Слідчий зачитав постанову про обвинувачення за статтею про тероризм. Мені було зрозуміло, що це фабрикування кримінальної справи. Вони провели обшук. Нічого не знайшли. Одначе вивели його і з того часу він не повертався у своє житло».

Сейрана Салієва етапували до російського Ростова-на-Дону разом із сімома іншими кримськими татарами — Марленом Асановим, Меметом Беляловим, Сервером Зекир’яєвим, Ернесом Аметовим, Тимуром Ібрагимовим, Едемом Смаіловим, Сервером Мустафаєвим. Його звинуватили за статтями 205.5. і 278 Кримінального кодексу Російської Федерації — участь у, як вважає Росія, терористичній організації «Хізб ут-Тахрір» і насильницькому захопленні влади. Відбулося понад 78 судових засідань. Суди тривали п’ять років. Як докази фігурували лише аудіозаписи в мечеті, на яких учасники обговорювали питання релігійного, політичного характеру. Сейрам Салієв отримав 15 років колонії суворого режиму. Правозахисники вважають цю справу політично вмотивованою.

• Читайте також: Ракетні обстріли, військова база, політичні та релігійні переслідування: яким був Крим у 2022 році

Муміне Салієва переконана, що її чоловік був приречений на політичні переслідування після того, як вони вдвох почали займатися висвітленням репресій проти кримських татар у Криму після його окупації.

У Муміне — типова біографія для кримських татар. Вона народилася в Таджикистані, куди її предків 1944 року з Криму депортувала радянська влада. Коли радянський режим дещо лібералізувався з приходом до влади Михайла Горбачова в середині 80-х років минулого століття, кримські татари почали повертатися на батьківщину своїх предків. Батьки Муміне переїхали на початку 90-х років у село Ароматне Білогірського району.

Вона розповідає, що місцеві діти неприхильно ставилися до новоприбулих. Вважає, що необхідність захищатися від нападок виховала в ній бійцівський характер. Вона закінчила школу із золотою медаллю, а потім — Кримський інженерно-педагогічний університет і нині навчається в аспірантурі, готується писати кандидатську дисертацію.

У вересні 2006 року вона вийшла заміж за Сейрана, який є філологом. Він з раннього дитинства був привчений до громадської активності:його мама Зодіє, коли йому було три роки, разом із ним вийшла на пікет на Червоній площі у Москві, вимагаючи дозволу для кримських татар повертатися в Крим. Він брав активну участь у громадському житті свого міста, зокрема, навчав дітей арабської та турецької мов, навчав їх боротьби.

До 2015 року інтереси Муміне зосереджувалися на сім’ї та науці. Але після окупації півострова вона разом із чоловіком почала брати активну участь у захисті кримських татар від репресій окупаційної влади.

23 січня 2015 року в селі Орлине Севастопольського району заарештували чотирьох кримських татар — Руслана Зейтулаєва, Рустема Ваітова, Нурі Прімова, Ферата Сайфулаєва. У дружин під час обшуків відібрали телефони й вони не змогли викликати підтримку.

Подружжя Салієвих відправилося на суд. Заарештованих звинувачували в участі в організації «Хізб ут-Тахрір», яка заборонена в Росії з 2003 року, а після окупації Криму заборонена і на півострові. У суді не дозволялося знімати або вести запис не журналістам. Муміне занотувала перипетії судового процесу в блокнот. Як каже Муміне, їх судили за кухонні розмови.

Четверо обвинувачених обговорювали ситуацію в Криму, критикували окупацію півострова. До них втерся в довіру чоловік, який таємно записав їхні розмови на диктофон і передав у слідчі органи. Муміне вважає, що він був підсадною качкою від ФСБ. На суді він виступав як прихований свідок — використовувався лише запис його зміненого голосу. Обвинувачені прийшли до висновку, що це їхній знайомий на псевдо Аднан. Підставою для звинувачень були лише аудіозаписи без жодного іншого доказу.

У спільному звіті «28 заручників Кремля» правозахисних організацій «Євромайдан SOS», Центру громадянських свобод і Фундації «Відкритий Діалог», який був оприлюднений у січні 2016 року, про цю справу було сказано: «Варто зазначити, що в Україні організація “Хізб ут-Тахрір”, яка займається релігійною, політичною та просвітницькою діяльністю, діє безперешкодно. Відповідно до загальних уявлень західних демократичних країн, ця організація не є екстремістською. Проте після окупації Криму Російською Федерацією організація “Хізб ут-Тахрір” виявилася під забороною, а тисячі її прихильників — під загрозою кримінального переслідування».

Свої судові нотатки Муміне оформила в текст і виклала на фейсбуці. Вона вважає, що саме тоді розпочалася її діяльність як громадянської журналістки.

• Читайте також: У Криму утворилася громадянська журналістика. Окупанти жорстоко карають за таку діяльність

Наступний репортаж переконав її у дієвості журналістики. Незабаром після суду над чотирма кримськими татарами подружжя вирішило провідати їхні родини. Побачене в помешканні Руслана Зейтулаєва шокувало їх. Він зводив будинок і родина не мала багато вільних коштів. Вони жили в дешевій орендованій квартирі з прогнилою підлогою, зі щілин якої виповзали таргани та інші комахи.

Дружина Руслана Мер’єм пояснила, що тут підземні води й тому дуже висока вологість. З-за спідниці дружини ув’язненого визирали переляканими очима троє дочок. Вони були налякані сваволею російських силовиків і боялися незнайомих людей. Жінка з трьома дітьми лишилася сам на сам із такими проблемами. Муміне описала її історію і виклала репортаж на фейсбуці.

«Дуже багато людей відгукнулося, — каже вона. — Стали допомагати сім’ї хто грошима, хто роботою на будівництві. Люди допомогли добудувати дім і вони переїхали туди».

Мер’єм Зейтулаєва згадує: «Рік, починаючи з арешту чоловіка, був для мене дуже важким. Суди, передачі, смерть батька. Якби не допомога народу, я не знаю, що зі мною та дітьми було б. Молоді хлопці, я їх не знала, щоразу різні, добудовували наш будинок. Робили із душею, кожну деталь. Коли ми в'їхали до нього — не передати наші почуття. Ми плакали з радості. Доньки були щасливі. Тепло, світло, просторо. Справді, у єдності проблеми долаються легше».

Муміне Салієва каже, що на перших порах багато хто вважав, що арешти не можуть бути безпідставними, мовляв, диму без вогню не буває. Тому доводилося роз’яснювати у своїх публікаціях, що насправді це політичні репресії, намагання заткнути рота кримським татарам, спроба примусити сидіти їх тихо.

«Я не збиралася займатися журналістикою, — каже Муміне. — Але ж нова влада вжила заходів і непідвладних їй професійних журналістів просто не лишилося. Хтось же мусив цим займатися. Громадянськими журналістами стали будівельники, вчителі, підприємці. Та хто завгодно, хто вважав своїм обов’язком не мовчати. І ми з чоловіком мусили цим займатися».

• Читайте також: Інформаційне гетто: міжнародний фонд заявив про знищення незалежних ЗМІ в Криму

Вони продовжували висвітлювати репресії.

2016-го у травні відбувалися перші обшуки в Бахчисараї. Сейран Салієв у мечеті в мікрофон поінформував, у кого вони відбуваються. У липні він був оштрафований на 20 тисяч рублів як нібито організатор несанкціонованого мітингу.

«26 січня 2017 року ми спимо, — згадує Муміне Салієва. — Десь четверта година ночі. Раптом удар у двері з криком, що зараз виламають. Ми відчиняємо. Заходять чоловіків 10-15 із собакою в балаклавах, без шевронів. Не озвучують причину. Це був так званий Центр протидії екстремізму. Перевертають усю квартиру догори ногами».

Тоді було перше покарання — адміністративне. Йому дали 12 діб, він просидів в ізоляторі тимчасового тримання.

«Коли він вийшов, я сказала йому, що це серйозний сигнал, — згадує Муміне. — Або виїжджай із Криму, або мовчи. Ти готовий не піддаватися? Він каже, що не буде ні мовчати, ні виїздити. Не можна тікати й удавати, що нічого не відбувається. А мені важливо було розуміти, чи він готовий. Я для себе думала: якщо ти готовий, то і я готова. Якби він виявився не готовим, то я без його підтримки не могла б усе взяти на себе. А потім його посадили».

Протягом п’яти років без чоловіка Муміне займалася не лише його захистом. Вона усвідомила, що їй бракує професійних знань в журналістиці — вступила і закінчила заочно факультет міжнародної журналістики Одеської юридичної академії імені Ярослава Мудрого. Освіта допомогла їй не лише засвоїти стандарти професії, але і навчила реалізовувати її ідеї.

А ідеї підкидало саме життя. Під час обшуків ефесбешники травмували її 7-річну дочку Самію. Вона вдарилася головою і страшенно злякалася. Потім лікарі діагностували ювенальний ідіопатичний артрит. Це вплинуло не лише на психіку, але і на соматику. У неї почали опухати ніжки. Вона не могла нормально ходити. Має вживати онкопрепарати.

У двох із трьох дочок Руслана Зейтулаєва через стрес сталися поведінкові зміни. Вони не розмовляли, відмовлялися їсти.

• Читайте також: «КримSOS»: вивезення кримських політв’язнів до Росії є воєнним злочином

Рустем Таіотов у грудні 2014 року одружився, а 23 січня 2015 року його заарештували. Подружжя не встигло насолодитися сімейним життям. Двері їхнього помешкання зачинялися просто на гачок. Непрохані гості легко відкрили їх. Коли вони увійшли, подружжя спало в ліжку. Його дружина Аліє прокинулася від того, що ефесбешник тримав пістолета у неї біля скроні.

Потім він ще наводив зброю на її живіт. Після арешту Рустема виявилося, що його дружина вагітна. Коли плоду було шість місяців, лікарі після медичного обстеження виявили різноманітні патології та рекомендували Аліє зробити аборт. Та її релігійні переконання забороняють це робити. Дівчинка Софіко народилася хворою і після народження перенесла два десятки операцій.

«Ми розговорилися з Хадіджею Ісмаїловою — в її сім'ї спочатку заарештували батька, а потім дідуся і дядька, — розповідала Муміє Салієва агентству “Укрінформ” 18 березня 2021 року. — Цю сім'ю фактично позбавили чоловіків. Тоді Хадіджа раптом сказала мені: “Хочете подивитися мій щоденник?”. Це щоденник, у який дівчатка записують свою секретну інформацію та нікому про неї не розповідають. Так ось, кожна сторінка щоденника Хадіджі була присвячена батькові. Там були малюнки, вона малювала батька, там були розповіді про успіхи, слова про те, як вона скучила за батьком. Ще там було написано: “Сьогодні я дуже засмутилася, але якби ти був поруч, ти б мене обов'язково підтримав”. Мені хотілося розплакатися, але я стрималася. Я бачу, що дуже багато дітей всі свої думки, мрії та успіхи пов'язують з батьками. Діти сприймають нас, своїх вихователів, як рідних людей і діляться з нами своїми почуттями».

«Ще 12 дітей народилися після арешту батьків, — розповідає Муміне. — Загалом без батька ростуть 204 дітей. 58 із них мають складні діагнози, спровоковані арештами батьків. Я вирішила, що цю проблему якось треба об’єднати в одну платформу, щоб допомагати дітям комплексно. Проводимо щомісячні зустрічі. Ми їх називаємо інтелектуальними курсами.

Ми не ставимо за мету замінити систему освіти та навчання. На інтелектуальних курсах ми ділимо дітей на вікові групи, проводимо з ними тренінги, майстер-класи, квести, уроки з історії кримських татар і Криму, логіки, кримськотатарської мови. Майстер-класи онлайн і офлайн. Головна мета — щоб вони не відчували себе покинутими та щоб ця репресивна машина не зламала їх, не озлобила, щоб вони залишалися людьми з добрими серцями».

Ось що говорить Халіді, дружина політв'язня, журналіста Ремзі Бекірова: «Зустрічі “Кримського дитинства” особливі. Діти дуже сумують один за одним. Море емоцій і вражень запам'ятовуються дітям надовго. Нові корисні знання, вікторини, майстер-класи та подарунки прикрашають їхнє дитинство».

• Читайте також: Свобода слова за ґратами. Про переслідування журналістів у Криму за підсумками 2019 року

Крім цього, у рамках «Кримського дитинства» проходять онлайн-уроки з англійської, математики, малювання.

Син політв'язня Ельдара Кантимірова Сейфуллах займається вже пів року з викладачем «Кримського дитинства». Його мама так відгукується про це: «Заняття відбуваються у захопливій формі й дуже подобаються синові. Вчитель зацікавлює дітей, і ці заняття дуже допомагають удосконалювати мову».

Муміне про це розповідає в соціальних мережах, пише статті. І знаходиться багато людей, які, за її словами, то підкидають продукти для дітей, то годують їх обідами, то гроші перераховують, надають послуги психологів тощо.

Муміне Салієва створила кілька присвячених дітям проєктів. «Народжені після арешту» — фотовиставка із розповідями про дітей, чиїх батьків заарештували ще до народження дочки або сина. Виставка була проведена в Києві за сприяння Гельсінської спілки з прав людини.

Є сторінка у фейсбуці «Кримське дитинство», яка присвячена дітям політичних в’язнів. Під такою ж назвою була організована в столиці України ще одна фотовиставка.

Ця діяльність викликає невдоволення окупаційної влади. 30 травня 2019 року біля її будинку в Бахчисараї на вулиці Миру співробітники так званого Центру протидії екстремізму змусили Муміне сісти до машини та відвезли у Сімферополь до свого офісу. Вона просиділа там цілий день, без адвоката. Вона вважає, що їй дали зрозуміти, що вона має сидіти вдома, мовчати — і тоді її ніхто не зачепить. Наступного дня так званий районний суд Київського району Сімферополя присудив Муміне 1000 рублів штрафу за публікацію у фейсбуці за 2013 рік, тобто ще до того, як Крим був загарбаний Росією.

З журналістки-аматорки Муміне Селієва завдяки освіті й практиці перетворилася на професійну журналістку. Вона друкує статті у ЗМІ. Вона вступила до Національної спілки журналістів України та має прескарту Європейської федерації журналістів.

За свою волонтерську діяльність вона отримала премію від громадської організації «Євромайдан SOS», орден Княгині Ольги від Президента України. Але, попри всю її активність, вона ніколи не забувала про свого ув’язненого чоловіка. Як тільки з’явилася можливість — вона відправилася з усією родиною в кількаденну подорож, де в тюремних умовах вони помолилися всі разом після п’яти років розлуки. Муміне дуже зворушливо описала цю зустріч у себе на фейсбук-сторінці.

«Настав час передвечірньої молитви, — писала вона. — Сейран синові каже: “Проводь намаз”, а в самого знову очі сповнені сліз. “Невже дочекався, коли син виросте, і буде проводити намаз…” Востаннє ми здійснили сімейну колективну молитву в день арешту — 11 жовтня 2017 року. І ось за п'ять років ми знову зробили це родиною. Смак віри, вдячність Господу за Його милість переповнювали. Як же я сумувала за цим: смиренно стояти в молитві за своїм чоловіком, відчуваючи захист, безпеку умиротворення.

За три дні ми не могли наговоритися. Стільки всього хотілося розповісти, послухати. Я побачила шляхетну, сильну духом особистість. Сейран вивчив багато розділів Священного Корану, з усіма передачами розповідав багато висловів пророка Мухаммада (с.а.с), історії з життя вчених. Розповів про те, яким важким був етап із СІЗО Уфи до колонії Тули. Багато розпитував про становище народу, новини, Бахчисарай. Складалося таке відчуття, що нікого не забув спитати чи згадати. Мій дорогий чоловік анітрохи не змінився в гірший бік у таких нелюдських умовах. Завдяки терпінню набув найкраще, як говорив сподвижник Умар ібн аль-Хаттаб (р.а.). “Знаєш, ніби й не було цих п'яти років, — говорю йому. — Біль пішов. Полегшення настільки велике, виявляється, що труднощі, тягар випробувань забуваються”.

Я не пам'ятаю, коли востаннє так весело пурхала на кухні й готувала різні страви. Виявляється, готувати для сім'ї — це зовсім інші, особливі почуття, які я розучилася відчувати за ці роки. Діти були щасливі. Не відходили від батька ні на крок».

Далі буде…