Как Московский патриархат присвоил Украинскую церковь

 2 лютого 1589 року у Московії було проголошено Московську патріархію. Першим патріархом було призначено митрополита Іова.

Ще у 1448 році московська церква самовільно відокремилась від Київської Митрополії, а відтак не визнавалася Константинопольським Патріархатом і 141 рік перебувала в схизмі.

До того часу ці єпархії належали до Київської Митрополії Константинопольського Патріархату, що не передбачало їхнього самостійного управління.

Через самовільне відокремлення у 1448 році московська церква не мала євхаристійного єднання з православним світом і вважалася відступницею.

Вселенський Патріарх Ієремія II надав самопроголошеним московським митрополитам патріаршу гідність лише після того, як його півроку утримали у московському полоні.

Лише у 1593 році Собор визнав самопроголошеного Московського патріарха. Відтак першим патріархом московської церкви став Іов. Деякі науковці не виключають можливості фальшування грамоти, яка визнавала самопроголошений патріархат Московії.

На той час Київська митрополія православної церкви залишилася під омофором Вселенського патріарха.

1654 р., коли Українська держава Богдана Хмельницького укладала федеративний союз із Московським царством, цар Олексій Михайлович вперше поставив питання про переведення Київської митрополії під юрисдикцію Москви.

Але митрополит Сільвестр Косів і українське духовенство виступили проти цього, бойкотували Переяславську раду. Втім уже тоді не канонічно від Київської митрополії були відлучені й приєднані до Московського патріархату єпархії окупованої москвинами Білорусі (Могилівська, Полоцька й Смоленська)

Користуючись безладдям і хаосом громадянської війни, що почалась в Україні після смерті Хмельницького, цар за кожної нагоди порушував умови Переяславської угоди, обмежуючи автономію української козацької державності. Але зробити так само з українською церквою не міг. Першу спробу захоплення Київської митрополії було здійснено навесні 1661 р., коли, всупереч канонам, але з відома Олексія Михайловича, заступник патріаршого престолу Пітірім висвятив на єпископа Максима Филимоновича (Мефодія), відомого своїми промосковськими поглядами, одночасно призначивши його наглядачем над Київською митрополією .

Однак тоді новоявлений єпископ Мефодій зустрів запеклий опір з боку козацької старшини та наказного гетьмана Сомка, а справжній митрополит Діонісій Балабан одразу ж усунув ставленика чужої єпархії, призначивши єпископом Мстиславським Йосипа Тукальського.

Московський патріарх Никон 16 лютого 1662 р. виголосив анафему на свого заступника Пітіріма за порушення канонів. Та попри невдалий фінал московський уряд не відмовився від задуму прибрати до рук українську православну церкву. І вже через чотири роки, 11 жовтня 1665 р. гетьман Іван Брюховецький підписує так звані Московські статті, що значно обмежували автономію України. Серед положень цього договору було переведення Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату.

Брюховецький невдовзі побачив, яке, за висловом М. Грушевського, “угліє вогняне" зібрав на свою голову. Проти гетьмана піднялися усі: Запоріжжя, яке привело його до влади, старшина, простий люд і духовенство. Останнє взагалі категорично відмовилось приймати митрополита з Москви, заявивши, що зачиниться в монастирях і хіба їх звідти за шию й за ноги витягнуть, тільки тоді московський митрополит у Києві буде. “Нам лучче смерть прийняти ніж митрополита з Москви" – говорили церковники. В Україні піднялось повстання, під час якого Брюховецького було вбито. На десять років Москві знов довелося забути про Київську митрополію.

1684 р. помер давній спільник Петра Дорошенка митрополит Йосип Нелюбович-Тукальський. Царський уряд вирішив скористатись цим і домогтись приведення на Київську кафедру такого лояльного митрополита, який би прийняв благословення від московського патріарха і визнав його владу. Незабаром було віднайдено потрібну кандидатуру – єпископ Гедеон (князь Святополк Четвертинський), сват гетьмана Івана Самойловича, який ставився прихильно до будь-яких учинків московських урядовців.

Українське духовенство рішуче виступило проти обрання Гедеона та підпорядкування Московському патріархату. Було направлено два протести Самойловичу.

У першому говорилося, що перепідпорядкування митрополії – прерогатива лише Константинопольського патріарха. В другому сповіщалось про нові порядки, заведені в нещодавно прилученій до Московської патріархії Білгородській єпархії (Слобідська Україна): з кожної парафії вимагали захмарні податки, за несплату яких священика били палицею, за будь-яку несподівану смерть миряни мали платити митрополиту гривню. Старий церковний спів скасовано і на московський лад поставлено, до чого прості віряни не могли звикнути. Духовенство 6 липня 1685 р. переважною більшістю бойкотувало церковний собор, на якому був обраний митрополитом Гедеон. Тому в його обранні взяли участь москвофіли і дрібне духовенство. У жовтні того ж року Гедеон приїхав до Москви за благословенням. 8 листопада в присутності царів Івана й Петра, а також царівни Софії Гедеон присягнув на вірність Йоахиму. Так митрополит став клятвопорушником, оскільки на соборі присягав на вірність патріарху Вселенському.

Московія досягла своєї мети: контроль над українською православною церквою було здобуто. Залишилося лише домогтися від Константинопольського патріарха офіційної згоди на передання митрополії. Ще 11 грудня 1684 р. московські царі через грека Захара Софиру надіслали грамоту до Вселенського патріарха Якова з проханням передати Київську митрополію, бо цього нібито бажає й сам український народ.

До грамоти було додано 40 соболиних шкурок та 200 рублів з обіцянкою надіслати ще стільки ж, одначе патріарх Яків передавати українську церкву відмовився. За три дні після повернення Гедеона до Москви патріарх Йоахим склав нову грамоту до Константинопольського патріарха з тим же проханням передати митрополію і дозволити висвятити Гедеона у Москві, щоб із ним бодай чого не сталося у дорозі до Туреччини. У цій же грамоті знов говорилось про “палке бажання малоросіян “прилучитись" до московської церкви". Однак яким воно було насправді видно з реакції українського духовенства, на думку якого Московський патріархат був всього лише уламком Руської (Української) православної церкви. До того ж культура московського православ’я перебувала на нижчому від київської рівні. Це розумів патріарх Никон, який запросив ченців з України для виправлення й уніфікації богослужебних книг.

Разом із грамотою Йоахима до Стамбула (Константинополя) було відправлено дяка Микиту Алексєєва (від Кремля) й старшину Івана Лисицю (від Самойловича). Метою цього посольства було умовити нового Константинопольського патріарха Діонісія згодитись на передання митрополії. Але так само, як і Яків, Діонісій категорично відмовився, мотивуючи тим, що не може вирішувати нічого без участі інших патріархів. Саме в цей час у сусідньому місті Едірне (Адріанополь) перебував патріарх Єрусалимський Досифей – у тогочасному православному світі дуже шанований церковний діяч. Посли прохали умовити Діонісія офіційно передати Київську митрополію. Але Досифей зустрів посланців непривітно й рішуче відмовився допомогти, пояснивши, що це заборонено правилами Святих Отців. Та й чого просять, коли вже фактично забрали . Відмовився він навіть тоді, коли Микита Алексєєв пообіцяв “государево жалование".

Здавалося б, справу легітимізації переведення Київської митрополії під юрисдикцію Московського патріархату було зовсім провалено, але спритний Микита Алексєєв вирішив скористатись дипломатичним становищем Туреччини й звернувся до султанського візира із проханням вплинути на патріархів.

У той час Османську імперію дуже непокоїла ймовірність приєднання Московії до антитурецької коаліції (Польща, Австрія та Венеція), котра почала війну проти Стамбула. Тому візир виконав прохання московського дяка, й під його тиском у травні 1686 р. Діонісій віддав патріарху Московському Українську Православну Церкву. До наших днів збереглась коротенька розписка Константинопольського патріарха Діонісія про те, що в обмін на грамоти на Київську митрополію він отримав від царського посланця Микити Алексєєва “три сорока соболей и 200 червонных". Саме за такою ціною було продано Московському патріарху Українську Православну Церкву. Того ж року спеціально скликаний собор позбавив Діонісія патріаршого сану за неканонічну передачу митрополії. А через 238 років, 13 листопада 1924 р. Константинопольський патріарх Григорій VIII у Томосі зазначив, що “відізвання від нашого престолу Київської митрополії й православних митрополій Польщі та Литви, залежних від неї, і прилучення їх до Московської патріархії відбулося не за канонічних правил"

Незважаючи на те, що царські грамоти, яких Гедеон отримав після посвячення в грудні 1686 р., запевняли у збереженні автономії української церкви, майже одразу після прилучення її до Московського патріархату самобутність Київської митрополії почали нищити:

– 1689 р. Києво-Печерській лаврі заборонено друкувати книжки без патріаршого дозволу: “к нам первее не преслав отнюдь бы вам не дерзати и таковых книг новослогаемых печатати";

– 1690р. Собор Московської Православної церкви засудив “Кіевскія новыя книги С.Полоцкого, П.Могылы, К.Ставровецкого, И.Галятовского, Л.Барановича, А. Радзивиловского" та інших авторів, наклавши на них “проклятство-анафему не точію сугубо, трегубо, но і многогубо";

– 1693 р. новий Московський патріарх Адріан заборонив привозити до Москви українські церковні книги, а невдовзі надіслав листа до Київської лаври про заборону видання будь-яких книжок українською мовою.

Та це був тільки початок. По-справжньому жахливі часи настали для Української Православної Церкви тоді, коли Петро І скасував патріархат і запровадив Синод, повністю підкоривши церкву державі. Відтоді Київська митрополія вже не могла проводити крайових соборів – їхню функцію привласнили уряд і Синод. Кожна православна церква має власні місяцеслови – календарі, що містять перелік святих старшої Візантійської церкви та своїх святих (а втім вшановування святих інших церков є необов’язковим) . Синод заборонив українські місяцеслови, нав’язавши російські, в тому числі з виголошенням анафеми Мазепі і проголошенням слави щодо перемоги в Полтавській битві государя Петра І. А через 10 літ після Полтавської битви за наказом того самого царя-антихриста, лаштувача “всешутейних і всепьянейших соборов" Петра І, було спалено бібліотеку Києво-Печерської лаври.

В церковному й освітньому житті України Синод продовжив русифікаційну політику, започатковану патріархами:

– 1769 р. заборонено друкувати й використовувати в навчанні український буквар;

– 1801 р. заборонено будувати храми без ознак візантійсько-російського архітектурного стилю;

– 1876 р. за наказом Київського митрополита С. Миславського в церквах заборонено проповідувати українською мовою та наказано, щоб у школах молитви читали “голосом свойственнымъ российскому наречию".

Заборона українського букваря для дітей стала одним з тих факторів, що спричинили занепад освіти в Україні, перетворивши її з землі із майже стовідсотковою писемністю (як описував її у XVII ст. Павло Алеппський) на країну із майже суцільною неграмотністю (XІXст.).

Внаслідок насадження “уніфікованої церковної архітектури" загинув такий розповсюджений в Україні стиль як козацьке бароко, а його здобутки храми та ікони знищені як “неканонічні". Якщо московитам не вдавалося відразу відбудувати церкву в російсько-синодальному стилі, то вони обмежувалися заміною церковних куполів. Замість українських "маківок" росіяни ставили купола у формі ромійських "луковіц". Барокові ікони поступово замінювалися російською псевдовізантією.

Негативну роль зіграло співробітництво РПЦ з радянським режимом, і КДБ. Більшовики спочатку заборонили православну церкву, але у 1942 році сталін видав новий "томос", яким відновив діяльність РПЦ. Практично всі єпископи були співробітниками МГБ, КГБ.

(С)за матеріалами Івана Огієнко, Олексія Шевчука