Украинская церковь и московская идентичность

У 2018 році президент Чорногорії Міло Джуканович приймає рішення ініціювати закон, згідно з яким все майно релігійних організацій, у тому числі будови та землі, що були збудовані або перебували у державній власності до 1 грудня 1918 року, мають державі і повернутися. Логіка Джукановича є простою – до 1 грудня 1918 року у Чорногорії не було ні Сербської держави, ні Сербської церкви. Нове законодавство позбавляє Сербську церкву левової частки чужого майна – і це цілком природно, якщо вважати Чорногорію правонаступницею держави, яку ліквідували серби в 1918 році (а там уже й Церкву ліквідували).

Джукановичу, який керує країною ще з 90-х років минулого століття, вдалося домогтися проголошення незалежності та відновлення чорногорської національної ідентичності як самостійного народу, а не як "найкращих сербів". Здавалося б, і бій із Церквою він виграє, тим більше, що власне інтересам та впливу Сербської церкви ніщо не загрожувало. Але колишній "комсомольський" функціонер недооцінив силу Сербської церкви, яка оголосила йому справжню війну. Боротьбу очолив особисто старий митрополит Амфілохій, чорт у рясі, який керував передвиборчою кампанією просербських та проросійських сил, з Белграда йому допомагав патріарх Іриней. Обидва ієрархи помирають у 2020 році, але перед їхньою смертю партія Джукановича вперше за десятиліття програє парламентські вибори блоку просербських та проросійських сил і втрачає контроль над урядом. А на президентських виборах цього року Джуканович виходить у другий тур із "новим обличчям", колишнім міністром економіки у першому уряді колишньої опозиції Яковом Мілатовичем. Мілатович немовби прихильник євроінтеграції, у нього західні дипломи та популістські підходи до економіки. Але найголовніше – він висуванець Сербської церкви. І, найімовірніше, вже сьогодні він переможе Джукановича та стане новим президентом балканської країни.

Де ж прорахувався Джуканович, цей геній політичної інтриги, який керував країною три десятиліття? Він недооцінив, що таке ідентичність церковної юрисдикції. Він не зміг зрозуміти, що ця ідентичність для багатьох важливіша за національну, мовну та державну ідентичність. І програв.

Сказане про Чорногорію повною мірою стосується й Української православної церкви Московського патріархату. Звісно, серед її ієрархів та вірян чимало прихильників "русского міра". Однак під час подій у Києво-Печерській лаврі ми могли бачити, як багато людей захищають "свою Церкву" чистою українською мовою та називають себе щирими патріотами України, а владу – гонителями православних християн. Саме тому виявилися нереалізованими сподівання тих, хто розраховував, що коли в Україні з'явиться своя канонічна та пов'язана зі світовим православ'ям Церква, у парафіян УПЦ МП – якщо тільки вони вважають себе українцями та українськими патріотами – не буде жодної потреби затримуватись у московській Церкві. Але справа виявилася зовсім не у благодаті, не в обрядах – яка вже тут благодать, коли митрополит Павло публічно називає Варфоломія "так званим патріархом" і тим самим порушує все, що можна порушити. Справа виявилася саме у пріоритеті ідентичності юрисдикції. Це саме та ідентичність, яку намагалася збудувати російська Церква на українській землі. Це саме та ідентичність, яку намагалася збудувати російська держава на українській землі. Потрібно визнати, що робота Російської імперії виявилася значно міцнішою, ніж комуністичний проєкт. Нікому з парафіян УПЦ МП і на думку не спаде вважати себе радянською людиною. Але приналежність до Церкви як до власного світу залишається для такого прихожанина головною характеристикою його особистості.

УПЦ МП знає про цей свій вплив і відчуває себе частиною значно потужнішої та страшнішої машини впливу – російського православ'я, що спирається на всю силу традиції, імперського мислення й агресивної держави. Саме тому Церква, яка у самій Росії ніколи не хотіла йти проти держави, в Україні робить це впевнено – просто тому, що ідентичність юрисдикції жодного авторитету Української держави не передбачає. УПЦ МП оголосила хрестовий похід проти Петра Порошенка не заради Зеленського, звісно, а заради краху політичної кар'єри того, хто сприяв отриманню томосу та появі справжньої канонічної Церкви. І зараз її ієрархи – незважаючи на війну – не бояться кинути публічний виклик президентові та загрожувати йому та його родині. А чому? А тому, що після 2019 року, після зосередження всієї влади в країні в одних руках, деградації парламенту та уряду й особливо після 2022 року, коли ця концентрація влади пояснюється викликами воєнного часу, єдиним альтернативним центром влади в країні залишився синод УПЦ МП. Держава, яка стала для переважної більшості громадян опорою їхньої ідентичності та боротьби з ворогом, до ідентичності церковної юрисдикції дотягнутися просто не може і жодною соціологією тут не володіє – тому що більшість вірян УПЦ МП, звичайно ж, скажуть будь-якому соціологу, що вони патріоти і довіряють президентові. Але коли те саме питання їм поставлять у мирний час, коли запропонують обрати між Зеленським та митрополитом Онуфрієм – що вони скажуть? Або, наприклад, між Зеленським та кандидатом у президенти, який отримає благословення митрополита, – фронтовиком і патріотом. Зрештою, можливий новий президент Чорногорії взагалі закінчив Оксфорд, а не семінарію СПЦ.

Люди, які ніяк не пов'язані із впливом УПЦ МП – тим більше з її провінційним впливом – можуть вважати, що варто лише вигнати кількох одіозних ієрархів з синоду, припинити поминати Кирила – і все налагодиться само собою. Але це неправда просто тому, що ідентичність сама собою не вивітрюється. Проблеми – у тому числі й проблеми з майбутнім українським національним будівництвом – зникнуть лише після того, як ця ідентичність буде вбудована у світ єдиної Української церкви, після того, як вона перестане бути московською.

Чорногорії це, до речі, також стосується повною мірою. Поки чорногорці ходять до сербських храмів, для них нічого не є закінченим.