Навчаю іноземців рідної мови: українка про життя у Польщі та плани після перемоги

Факти ICTV разом з Міграційною платформою EWL та Фондом підтримки мігрантів на ринку праці EWL розповідають історії українок, які через війну змушені були їхати до Польщі.

У спецпроєкті Dalamrade (з польської – Я змогла) вони діляться своїми історіями, як змогли побудувати своє життя у цій країні. Більшість українок приїхали до Польщі вперше через вторгнення.

Завдяки величезній підтримці з боку польського суспільства: державної адміністрації, місцевої влади, бізнесу, неурядових організацій та пересічних громадян, власної сили, бажання вони швидко могли адаптуватися і дали собі раду – пішли працювати на підприємства, відкривають бізнес, здобувають освіту онлайн в Україні та підтверджують дипломи у Польщі, одночасно допомагаючи дітям оговтатися від стресу і навчитися жити далеко від дому.

Більшість героїнь проєкту планують повернутися в Україну після перемоги з набутим у Польщі досвідом і ідеями. З учасницями проєкту говорила речниця Міграційної платформи EWL Маргарита Ситник.

Наталя Зіброва прокинулася вранці 24 лютого через ракетну атаку на її рідний Миколаїв. Небо спалахувало вибухами, стіни будинку здригалися.

– Це грім?, – спитала Наталя чоловіка.

– Ну, дай Боже, щоб так було, – відповів він.

Через декілька годин родина вже їхала до батьків в область. Думали, що тільки на вихідні. Але з того часу Наталя з дітьми до Миколаєва так і не повернулася.

– Почався бій за Вознесенськ. Це зірвані мости, над нами літаки, які на наших очах скидають бомби. Ми сиділи у підвалі. Чоловік сказав, що треба їхати на Вінниччину до сестри. Ми думали, що потім поїдемо на Закарпаття до родичів. Я допомагатиму на городі та в саду. Але сестрі з Вінниці прийшло повідомлення від одногрупниці, яка жила в Гданську, що вона нас чекає, і ми можемо розраховувати на її допомогу. Ми вирішили рухатися за кордон. Я не хотіла чоловіка відпускати, хотіла бути разом. Але налякані очі дітей переконали, що треба їхати до Польщі, – згадує Наталя.

Наталя з сестрою Ольгою попрощалися на кордоні зі своїми чоловіками та пішли у бік Польщі. Перетнути кордон їм допоміг поляк-волонтер, який побачив жінок з чотирма дітьми та важкими сумками. Спочатку він їх відвіз до Варшави переночувати у своєму будинку, а потім вже і до Гданська.

Згодом, коли жінки вивчать польську, напишуть Лукашу листа-подяку за те, що він, втомлений, два дні їх віз до Гданська з кордону, за теплий прийом і вечерю, яку приготувала його дружина для двох незнайомих жінок та їхніх дітей з України, а також за найсмачніші бутерброди в дорогу від самого Лукаша.

У Гданську жінок вже чекала та сама одногрупниця сестри Наталії, яка давно працює в Польщі лікарем.

– Вона допомогла з житлом і запитала про плани. Ми сказали, що хочемо додому, бо у нас там чоловіки, батьки, дім і робота. Нас змотивувала її фраза: я вас зрозуміла, ми всі чекаємо перемоги, але тут сидіти не можна. І ми почали діяти – оформлювати допомогу, займатися документами.

Це мій перший виїзд за кордон, я навіть паспорту не мала. Вже у Польщі його отримала, а дочка – ID картку, коли їй виповнилося 14 років. Дітей вже наступного дня взяли до школи. Молодшу Марину в перший тиждень запросила польська однокласниця до себе на День народження. Старшій Вікторії адаптація далася важче. Але шкільна психолог допомогла їй відчувати себе комфортно у польській школі.

Сестра Наталії Ольга – лікар за фахом. Вона звернулася до Міністерства охорони здоров’я Польщі та після проходження усіх процедур з підтвердженням фаху почала працювати лікарем у приватній клініці.

Перше, що зробила сама Наталя, – записалася на курси польської мови для вчителів до Гданського університету. П’ять місяців вона інтенсивно вчила польську та успішно склала іспити на її знання на високому рівні.

Проте для роботи обрала рідну українську. Вчитель української мови за фахом Наталя Зіброва почала гуртувати навколо себе українців, які хочуть перейти на українську або вдосконалювати свою мову. Так, у Гданську з’явився розмовний клуб при Об’єднанні українців Домівка Гданськ.

Крім того, Наталя долучилася до руху Єдині – проєкту, який допомагає українцям переходити на українську. А також пройшла курс-співбесіду на старшого інструктора на тестування на національному мультипредметному тесті для українців за кордоном. Вона приймала іспити у випускників з України у Гданську.

До того ж почала працювати редактором субтитрів і синхронного перекладу для польсько-економічних конференцій у Польщі. А ще онлайн викладає українську мову, літературу та риторику дітям в Україні.

– Це дало мені можливість триматися і далі просувати українську. Бо для мене вкрай важлива, вкрай рідна моя українська. Вона була моїм мовним фронтом. Я побачила, що низка українців має неймовірне бажання оволодіти українською або удосконалити її.

У мене було багато пропозицій працювати асистентом вчителя для українських дітей у польських школах. Проте я можу більше дати дітям, які вчать українську, а не математику. Тому роблю вибір на користь української.

Єдина проблема, ділиться Наталя, це те, що вони вшістьох живуть в однокімнатній квартирі у Гданську. Вона з сестрою та четверо дітей. Тому в них завжди голосно.

– Напевно, сусіди вже вивчили українську завдяки твоїм онлайн-заняттям, – жартує чоловік Наталії Олександр.

І, хоча Наталя дала собі раду в Польщі, займається і заробляє тим, що подобається, вони чекають часу, коли можна буде повернутися додому.

– Нас чекає наша країна. Ми чекаємо повернення. Обов’язково повернемося. Відбудовуватимемо, мріятимемо, любитимемо ще більше. Цінуватимемо ще більше. І здобуватимемо ще більше для себе, зокрема, і для нашої країни загалом, – розповіла Наталя Зіброва.