Для чого переробляли старовинні авто

Фото дивного автомобіля на сайте оголошень звернуло нашу увагу на забуту тему: боротьба ретроавтомобілів за життя у ті роки, коли всі шанувальники старовини вважалися, м’яко кажучи, дивними людьми. “Авто 24” зібрав інформацію про моторошні переробки ретроавтомобілів у ХХ ст.

Специфіка ринкової ситуації у радянський період зробила з наявних ретромашин дещо особливе. На відміну від інших країн, їх майже не збирали у музеях, не реставрували і не вивозили на фестивалі. Їх здебільшого… експлуатували, як звичайний транспорт. А оскільки з роками це ставало все складніше, самі машини ставали дедалі менш схожими на себе. Залишаючись при цьому на ходу.

Цікавий автомобіль з’явився у продажу під назвою Willys 663 Station Wagon. Цілком можливо, насправді всередині Willys MB (Ford GPW) часів Другої Світової.

Читайте також: Трофеї на колесах: що з’явилося на дорогах після 1945 року

Корисні трофеї

Аж до середини 1980-х на дорогах українських міст і містечок можна було побачити справжнісінькі ретрокари віком по півстоліття. Ще десяток років тому траплялись серед них справжні раритети – поважні седани, заряджені родстери та великі кабріолети. Але з часом залишилися здебільшого моделі середнього “калібру”: Mercedes 170V (W136), BMW 326, BMW 321, Opel Kapitan. В основному машини були німецькі, деколи міг трапитися якісь Peugeot чи Fiat. І всі без винятку – випуску кінця 1930-х – початку 1940-х.

Звідки їх стільки? Тоді ні в кого не виникало цього запитання: трофеї. Після перемоги у Другій Світовій війні згідно документів Ялтинської та Потсдамської конференцій до числа репарацій було включено автотранспорт, у кількості від 50 тис. до 100 тис. одиниць. Спеціальні трофейні команди збирали придатні до подальшої експлуатації легкові та вантажні машини, і акумулювали їх на спеціальних майданчиках. Звідти вони розподілялися до підприємств та громадян.

BMW 326 в оригіналі і в пристосованому до життя вигляді: решітки від “Запорожця” і “Москвича”, поворотники від “Жигулів”, фари від “Газона” і бампер від чогось теж раритетного.

Щоб придбати легковик, потрібно було бути старшим офіцером, кавалером певних орденів чи мати інші заслуги перед Батьківщиною. Десятки тисяч трофейних машин заповнили вулиці міст і заміські шосе, у тому числі й на території України. З часом тодішній автопром почав тиражувати “Побєди”, “Москвичі”, “Волги” та “Запорожці”. Трофейні іномарки стали немодними, але не відправилися на брухт – їх продали або подарували підлеглим, родичам та сусідам. Бо транспорт залишався транспортом, тим більше у країні, де панував дефіцит на них.

Живе ретро

Справжню цінність старих трофейних машин аж до кінця 1960-х мало хто усвідомлював. Тим більше, що абсолютна більшість їх і цінності особливої не складала – бо це були масові, поширені свого часу моделі. Про представницькі лімузини та кабріолети роботи кращих європейських ательє ми зараз не говоримо, бо вони до періоду страхітливого тюнігу в Союзі не дожили – їх викупили поціновувачі.

Рідкісна навіть у пору своєї молодості Tatra 87 ранніх серій: трохи пом'ята, фари й бампери вже від “Волги” (фото з книги Л. Гоголєва “Ретроавтомобілі на вулицях Києва”).

Потрапивши до власників без високого соціального статусу, машини поважного віку з виробленим ресурсом почали виходити з ладу. Запчастин до них на той час в принципі не могло бути – і тут почалося найстрашніше. Мотори від “Побєди” і ведучий міст від “Москвича” – це ще півбіди, часто такий апгрейд не калічив зовнішність раритета. Гірше, коли замість плаского або V-подібного лобового скла вварювали шматок “волгівського” даху з її панорамною “лобовухою”.

Читайте також: Парад чудовиськ: чому автомобілі для армії такі страшні

Найгірше довелося позашляховикам (хоч вони і не були трофеями, їх теж було багато) – Willys і ГАЗ-67. Оскільки вони мали утилітарний відкритий кузов, його намагалися “вдосконалити” для експлуатації у цивільному житті. Фанерні двері, дах з “оцинковки” та бляшані борти на заклепках – чого тільки не зробиш, щоб не мерзнути взимку.

Страшно, але практично: багажник від “Москвича”, просто приварений до ретроавтомобіля ззаду. Часто також брали схожу корму від “Волги”.

Оскільки в МРЕВ на ту пору вже ніхто не знав, який оригінальний вигляд мав, скажімо, Fiat/NSU 1500 чи BMW 326, все це без особливих проблем реєструвалося та перереєстровувалося. Те саме зі світлотехнікою, фарами та ліхтарями: воно може і зрозуміло, що шматок крила ГАЗ-51 з його ж фарами не дуже пасує колись розкішному Mercedes`у, але дорогу треба освітлювати – то чому б і ні?

Вимирання

Ближче до 1980-х у київських дворах почали з’являтись все більше цих іномарок у вигляді нерухомості. Десятки, а в масштабах республіки сотні довоєнних машин стали непотрібними, а значить, і не гідними, щоб займати місце у дефіцитних гаражах, і їх просто виставляли на вулицю. Наприклад, просто у центрі столиці, можна було побачити на вічній стоянці блакитний Adler Unior з оригінальною підвіскою, у дворах на Подолі кілька років стояв засипаний сухим листям “стосімдесятий” Mercedes, а скільки їх було покинуто у старих квадратах дворів на Печерську, та у приватних садибах на околицях…

Друге дихання

На початку української Незалежності трофейні іномарки отримали новий попит. Їхня цінність виявилася у документах. Часто-густо у техпаспорті довоєнних іномарок писалася лише марка авто, без вказання моделі. Тож власнику таких документів вдавалося оформити трофею “заміну кузова“ – на кузов від машини тієї ж марки пізнішого покоління. А фактично мінялася усі машина. Тобто спритний громадянин під документи якогось “Опеля” 1938 р.в. отримував, наприклад, цілком жвавий Opel Kadett 1982-го.

Київ, Хрещатик. Судячи з ще не відновлених будинків, це перші роки після війни. З вітчизняної техніки в кадрі – лише тролейбус ЯТБ.

Ця схема не протрималася довго, але чимало екземплярів довоєнних раритетів завдяки їй були знайдені й винищені. Сьогодні за останніми трофейними авто “на документах” полюють колекціонери вінтажної техніки. Провернути оборудку за вищезгаданим алгоритмом сьогодні вже не вдасться, але в деяких випадках це змога отримати хоч якийсь документ на раритетну машину, яка вже є в колекції, але не має жодного паперу.

То що там “Вілліс”?

А з Willys’ом 1940 р.в. з оголошення ми теж спробували розібратись. Моделі цієї американської марки з індексом 663 Station Wagon ми не знайшли у жодному каталозі – ані за 1940-й, ані за інші роки.

Ось такий образ отримав утилітарний Wllys MB (він же Ford JPW) після півстоліття експлуатації в радянських умовах.

Порівняння зображень показало, що і пізніші моделі марки, за архітектурою схожі на машину з об’яви, мають суттєві відмінності – наприклад, більш складний борт з “підвіконням”.

Та й автомобіль у форматі брутального польового позашляховика американці почали випускати лише у 1941-му. Тобто перед нами – фактично саморобка на базі Willys MB, адже власник стверджує, що агрегати всередині саме “вілісівські”. Історичної цінності собою не являє, але може становити інтерес через наявність хоч якогось техпаспорта. Але нам хотілось би сподіватись, що ця машина потрапить до рук збирачів машин-саморобок минулого століття. Тим більше, що над автомобілем добре попрацювали – він не такий вже і простий, як може здатися на перший погляд.