Це міг бути документальний трилер. «Слідство. Інфо» випустило розслідування про повернення викрадених росіянами дітей

Є цілий перелік слів, на які кінематографісти реагують, м’яко кажучи, не дуже добре. Приміром, «режмонт» або «звукач». Проте особливо уважним слід бути зі словом «документалка». У розмові із серйозними документалістами можна нарватися на щонайменше довгу просвітницьку лекцію і недобрий погляд. І це зрозуміло. Взагалі, навколо документального фільмування дуже багато різних дискусій: що є повноцінною стрічкою, а що — «телемувіком», де межа документальної публіцистики, гидувати закадрами і синхронами — це снобізм чи ні і, зрештою, як називати оте, що знімають блогери раз на два тижні? Що взагалі може називатися «фільмом»? Бо часом складно передати почуття чутливого до таких штук кінокритика або кінознавця, коли «фільмом» називають «нефільм».

Питань багато і, здавалося б, вони актуальні хіба для професійної спільноти та поціновувачів. Але не зовсім. І особливо тепер. Бо тепер — саме час для документалістики у всіх її проявах. Аби фіксувати та показувати всю цю скажену дійсність на внутрішню й, особливо, зовнішню аудиторію. І кожен вид фільмування містить різний ефект, наповненість і значення. Хоча «в народі» все це так і продовжують називати одним словом — «документалки».

• Читайте також:На землі, в небесах і на морі: ГУР показує та говорить

«Слідство. Інфо» випустило журналістське розслідування «Втеча від росіян: історія порятунку викрадених українських дівчат». З назви вже зрозуміло, що тема — надактуальна, зважаючи на справу Міжнародного кримінального суду, який видав ордер на арешт диктатора Володимира Путіна і так званої уповноваженої при президентові Росії з прав дитини Марії Львової-Бєлової за депортацію українських дітей. Відео має англійські субтитри, отже призначене і для іноземців. Автори закликають поширювати його серед знайомих і я доєднаюся до цього прохання. Це справді важливо.

Нам розповідають історію про двох дівчат — 18-річну Настю та 17-річну Машу, які навчалися в Херсоні. Під час окупації їх вивезли спочатку до Євпаторії, а згодом до Генічеська. Там вони постили доволі сміливі сториз в інстаграмі: коктейлі із жовтою та синьою соломинкою, українських військових чи новорічне привітання Володимира Зеленського, який каже «Слава Україні», а дівчата за кадром йому відповідають «Героям слава». Журналістка «Слідства. Інфо» Юлія Химерик побачила ці сториз і вирішила зв’язатися з Машею та Настею. Спочатку це мав бути журналістський матеріал про те, як саме їх вивезли, під яким приводом, із яким ставленням вони зіткнулися в Криму і для чого саме росіяни й колаборанти крадуть українських дітей. Проте під час роботи з’явилася ідея спробувати повернути дівчат, а тому журналістська робота переросла у значно складнішу місію. Настільки, що сама Юлія радить іншим тричі подумати, перед тим як за це братися.

Кілька слів, власне, про саму сутність депортації. У розслідуванні фактично нічого нового глядачам не повідомляють: дітей хочуть позбавити української ідентичності та «переробити» їх на росіян. Але навіть найочевидніші істини потрібно закріплювати конкретними прикладами. Вже не кажучи про те, що слова Насті та Маші — це важливі свідчення. Вони обидві навчалися в херсонському аграрному ліцеї на кухарів, під час окупації їм запропонували відпочинок на два тижні в Євпаторії, вони погодилися і, звісно, не повернулися — втекти вдалося лише через 11 місяців. Після Криму їх перевезли навчатися в Генічеськ, і вже там вони почали спілкуватися з журналістами. Записували різні відео, відсилали й видаляли.

Дівчата розповіли, що їх постійно просили перейти на російську та почати оформлювати російські паспорти. Дії були спрямовані на поступове «стирання» української ідентичності навіть у тих, хто не піддавався. Двох хлопців, як розповіли героїні, повели «на підвал», де побили так, щоб не було видно слідів. Також дівчата описали своє спілкування з викладачами, показали побутові умови, в яких жили, твердячи, що в кімнатах холодно, ковдри занадто тонкі, а їжа має, м’яко кажучи, не зовсім апетитний вигляд. Щоправда, особисто я свого часу жила в дуже схожих умовах, а моя сестра в одному з київських гуртожитків має ще гірші. І це, безумовно, велике питання до якості життя українських студентів.

Після певного часу спілкування зі своїми героїнями журналісти вирішують спробувати їх повернути на підконтрольну Україні територію. Юлія Химерик каже, що спочатку вважала це справою нескладною: просто потрібно подзвонити на гарячу лінію відповідних державних органів і повідомити про дівчат, які хочуть евакуюватися. Але в результаті все довелося робити власними силами, бо держава тут нічого не може вдіяти. Офіційно росіяни не співпрацюють з українською стороною. Автори розслідування доволі м’яко висвітлили цей момент. Як здалося особисто мені, то був натяк на імпотентність влади у питанні повернення дітей, а обіцянки президента зробити процес ефективним — лише пафосні слова, які не мають під собою підґрунтя.

Отже, визволення Маші та Насті повністю лягає на плечі журналістів, які на початку просто хотіли розповісти історію та задокументувати свідчення. Особливо важко Юлії Химерик, яка в якийсь момент каже, що перебуває на межі нервового зриву. Самі дівчата дуже бояться. Порятунок стає небезпечною пригодою і повторювати все це автори розслідування або взагалі не радять, або закликають ретельно продумувати кожну деталь. По суті, це саме та ситуація, яку цілком можна було зафільмувати як документальний трилер, який би тримав глядачів у напрузі й чіткому усвідомленні всіх небезпек, на які наражаються героїні.

І усе це могло бути, якби «Втеча від росіян» була б саме фільмом. З набагато складнішою режисурою та сценарієм, із ретельно продуманими прийомами, які б дозволяли глядачам пропустити крізь себе те, що відчували герої. Автори називають свою роботу фільмом-розслідуванням, але, впевнена, багато кінокритиків і документалістів посперечалися б із цим визначенням. На презентації у Будинку кіно навіть сама Юлія зізналася, що ця історія була значно складнішою, ніж те, що ми бачили на екрані. Очевидно, що дуже багато важливих моментів просто лишилися за кадром, а здогадатися про них глядачі не мали жодної змоги. До того ж сама оповідь подається надзвичайно спокійно: ми не чуємо музики, за допомогою якої найлегше досягається ефект напруги. З монтажем та сценарієм те саме — він доволі простий і «флегматичний». Більш складних і нетривіальних прийомів нема тим паче. Тому й суто емоційне враження складається відповідне. Воно, судячи з усього, дуже неправильне, адже, повторюся, герої наголошували на небезпечності цієї пригоди.

Проте навіть пік історії, евакуація Маші та Насті, не відчувається як напружений. У певний момент Юлія каже, що з дівчатами зник зв’язок і вона почала дуже боятися, але наступним кадром уже показують веселих дівчат, які знову записують сториз і не пояснюють, чому саме зв’язок зник. Це дещо нагадує ситуацію, коли вам обіцяють розповісти щось надзвичайне, ви заінтриговані, чекаєте, а вам беруть і нічого не кажуть, просто з’їжджаючи з теми. Ми також не знаємо, яким саме був шлях героїнь в евакуації, з чим і ким вони зустрічалися, до якої небезпеки наближалися й уникали її. Маша розповіла, як на російському кордоні її попросили зняти взуття і сканували речі, але це абсолютно звичні процедури для, приміром, аеропортів. У підсумку особисто в мене склалося таке враження: дівчат депортували, на місці вони почувалися досить вільно, постили патріотичні відео, не приховували своєї позиції й могли відмовитися розмовляти російською. Інші діти в коридорі бігали й голосно співали українські пісні. Процес евакуації був легким, швидким і відбувся без проблем. Нам кажуть про небезпеку, але не показують її.

Обговорення між журналістами плану порятунку відбувається просто в зумі й теж справляє враження буденної робочої розмови, в якій журналісти не мають ані схвильованого вигляду, ані пересторог, ані переживань. Таке враження, що вони просто обговорюють організацію якоїсь конференції чи щось на кшталт цього. Можемо тепер згадати, якими саме сцени схожого обговорення були у фільмі «Навальний», який не просто отримав купу престижних нагород, але й височезні рейтинги від глядачів. Критики й публіка як один твердили, що це справжній трилер. Ми бачимо героїв, які перебувають у кімнаті та емоційно планують, як саме розмовляти телефоном із людьми, що отруїли головного героя. У них є борд, на якому цей план візуалізується. Пропонуються і відкидаються різні версії. Є великий ризик, що все піде не так, і ми розуміємо, де саме герої можуть схибити.

Читайте також:

• «Оскар-2023»: Я нікому нічого не винен
• Післямова до «Оскара»: синдром Арестовича
• Ukraine first

Також як приклад іншого підходу можу назвати стрічку «Ласкаво просимо до Чечні» Девіда Франса, в якій розповідається про переслідування гомосексуалів у цій країні та про героїв, які запланували звідти утекти. Глядачі теж бачать людей, які тікають, і цей процес надзвичайно небезпечний. Режисер про це розповідає за допомогою різноманітних засобів, зокрема й називає приклади невдалих спроб втечі, описує вбивства людей, чітко пояснює, що герої опинилися за крок до смерті. Ми це розуміємо як інтелектуально, так і емоційно.

Я розумію, що далеко не кожну документальну стрічку варто порівнювати з фестивальними хітами й вимагати такого ж рівня. Але й авторам потрібно пам’ятати, що складні історії потребують складності форми. У невигадливій, спокійній манері цілком можна фільмувати про деокуповані території, збирати враження людей, показувати зруйноване життя. Або робити розслідування, в яких зміст значно важливіший і цікавіший за форму. Хоча відносно невибаглива оповідь цілком може бути «харизматичною» та впізнаваною, як у розслідуваннях Михайла Ткача.

• Читайте також: Євхаристія

Але коли сама ситуація є складною, емоційною, динамічною, небезпечною і, скажімо так, із великим елементом пригод, то «спокійна» обгортка має всі шанси згладити всі можливі гострі кути та перетворити щось неординарне на буденне. Особисто мені як глядачці страшенно забракло глибшого висвітлення кількох сюжетних ліній. Надто — більшого акценту на батьках дівчат. Мама однієї з них була цілком згодна, що донці зроблять російський паспорт. Це тому, що вона боялася за її безпеку чи підтримує дії Росії? З татом теж цікаво. Він на початку не підтримував евакуацію, бо справді переживав, що поїздка буде небезпечною. Але потім наче погодився. Тобто абсолютно чужа людина, журналістка Юлія береться допомагати дівчатам, страшенно за них хвилюється й організовує всю цю складну евакуацію. Тим часом як тато просто чекає, коли йому привезуть доньку. У розслідуванні ми взагалі не бачимо його участі. Досить дивна позиція, хотілося б її зрозуміти глибше. Також автори кількома словами твердять, що багато батьків самі не хочуть забирати своїх депортованих дітей. В чому причини? Це ж дуже важливо.

Висновок наступний. З одного боку — абсолютно не хочеться знецінювати роботу журналістів, які врятували Машу та Настю, хоча не мусили цього робити. Але те, як їхня робота була зафільмована та змонтована, вочевидь самі по собі не змогли показати масштаби як їхнього вчинку, так і загалом трагедії викрадення дітей росіянами та колаборантами. З іншого — можливо, автори й не ставили собі такої мети та зняли цю історію у стилі того контенту, який можна побачити на їхньому ютубі. Тобто доволі цікаві та важливі розслідування і дослідження, які зроблені як типова телевізійна публіцистика і не претендують на звання документального фільму. Хоча саме «Втеча від росіян» таки визначається творцями як фільм-розслідування.

А якщо подивитися із третього боку, то нам дуже потрібні яскраві документальні стрічки. Масові, хітові, які будуть захоплювати й тримати в напрузі. Це потрібно перш за все для міжнародної аудиторії. Та сама стрічка «Навальний» дає розуміння, наскільки така документалістика є важливим засобом донесення певної позиції до людей і впливу на них. Попри те, що з 2014 року ми маємо неймовірну кількість екстраординарних подій, документалістика явно не дотягує до цього рівня і не відображає його. Хоча, безумовно, приклади є, як-от «Земля блакитна ніби апельсин» Ірини Цілик, який два роки тому отримав нагороду на Санденсі, а зараз відбуваються його численні покази. Чи «20 днів у Маріуполі» Мстислава Чернова, який зараз збирає надзвичайно позитивні відгуки. Короткий метр Надії Парфан «Я не хотіла робити фільм про війну» потрапив на The New Yorker, і це справді дуже цікава робота, як і попередні, зафільмовані режисеркою.

Проте, як мені видається, це кількісно дуже небагато, зважаючи на велику кількість документальних робіт, які в нас з’являються з початком війни. Дуже бракує оригінального авторського підходу, масовості, напружених сюжетів — ця ніша практично не заповнена. І тема викрадення дітей зі зрозумілих причин є надзвичайно важливою. Поки розслідування «Слідства. Інфо» — одна з небагатьох спроб дослідити й показати цю проблему. Можливо, нею надихнуться документалісти та знайдуть спосіб масштабно й емоційно показати проблеми депортації, викрадення та утримання дітей росіянами. Адже саме історії, а надто добре розказані історії, дозволяють глядачам не лише зрозуміти проблему, але й відчути її, співпереживати й частково почати вважати своєю. А для такого ефекту потрібно значно більше емоцій, ніж поки пропонують глядачам.