"Нравится, не нравится" й інші різновиди "добровільної" згоди по-російськи

Нав'язування громадянства

Росія роздає паспорти на окупованих територіях. З моменту анексії Кримського півострова Росія обумовлює наявністю російських документів можливість користуватися універсальними правами людини хоча б в обмеженому варіанті. За відсутність паспорта – депортація, відмова в наданні медичних послуг, переслідування. З іншого боку, взяв паспорт – виконуй обов'язки: плати податі, неси військову службу, здобувай освіту з елементами індоктринації та мілітаризації.

У травні 2022 року Владімір Путін підписав указ, яким спростив порядок нав'язування громадянства Росії українським дітям. У жовтні 2022 року Державна дума визнала згаданих неповнолітніх громадянами Росії.

Після цього підозрювані Путін та Марія Львова-Бєлова оголосили тематичний флешмоб "Наші російські діти" та організували заходи, на яких допомогли задокументувати, щонайменше 133 випадки насильницької паспортизації дітей. Щоб виправдати злочин, росіяни говорять про згоду неповнолітніх на отримання громадянства держави-агресорки.

З юридичного погляду розмови про згоду дітей є не більш ніж маніпуляцією. Відповідно до Конвенції ООН про права дитини, неповнолітній, справді, має право бути почутим з будь-якого питання, яке стосується його статусу. Однак, неповнолітні українці не мають право самостійно змінити громадянство. Добровільно набути російське громадянство вони можуть лише з 18 років.

Враховуючи невизнання Україною на законодавчому рівні нав'язаних Росією паспортів, "згода” неповнолітнього не відповідає національному та міжнародному праву. Вона йде врозріз з принципом найкращих інтересів дитини, унеможливлює збереження ідентичності, а, відтак, має ознаки геноцидного умислу.

"Згода" на перевиховання

Депортуючи та примусово переміщуючи українських дітей на "відпочинок" за колючим дротом, без постелі та на немащеній перловій каші, високопосадовці Росії наполягають, що батьки неповнолітніх дали згоду на перебування їхнього чада в таборах. Таким чином Росія прагне продемонструвати світу дотримання норм міжнародного права.

Втім, обставини надання згоди та її обсяг свідчать лише про примус, а, отже, про злочинність діянь Росії. Переконувати батьків ухвалити "правильне рішення" до домівок приходили російські військові та колаборанти. Відмова батьків супроводжувалася погрозами насильно розлучити з дитиною назавжди.

В умовах збройного конфлікту з перманентною загрозою невибіркових ракетних, авіаційних, артилерійських ударів, обмеженням доступу до інформації, нерозумінням строків звільнення окупованих територій батьки мусили підлаштовуватися.

До того ж "згода" була надана на тимчасове переміщення, відпочинок та повернення дитини в обумовлений строк. Тож самовільне продовження переміщення, зміна місця перебування, відмова повернути неповнолітніх нею не охоплюються. Щобільше, в одному з таборів близько 200 українських дітей утримували навіть без такої "згоди".

"Згода" на депортацію

За даними самих росіян на територію Росії з початку повномасштабного вторгнення прибуло близько 5 мільйонів українців, з яких 730 тисяч – неповнолітні. Частина з них були "евакуйовані" російськими військовими за попередньою "згодою". Однак, "добровільним" актом Росія прагне замаскувати незаконні депортації та примусове переміщення.

Основний підхід міжнародного гуманітарного права полягає не в евакуації цивільного населення, а в тому, щоб зобов'язати військових вести бойові дії з урахуванням його присутності. Сторони збройного конфлікту зобов'язані запобігати переміщенню, зумовленому їхніми власними діями, зокрема, шляхом залякування.

Систематичні зумисні напади Росії на цивільні об'єкти і цивільних осіб, використання неточної зброї та касетних боєприпасів у густонаселених районах, погрози ядерною зброєю, терор на тимчасово окупованих територіях позбавляють цивільне населення будь-якого вибору, окрім як покинути звичне місце проживання. В особливо вразливому становищі опинилися діти, які безальтернативно були депортовані до Росії під проводом евакуації, подекуди, ще до початку повномасштабного вторгнення.

У Росії звикли говорити "нравится, не нравится…", переконуючи власних громадян терпіти пригнічення та обмеження в правах задля досягнення експансіоністських цілей. Українці мають власне бачення та готові переконувати міжнародну спільноту в юридичній нікчемності будь-якої згоди, отриманої під дулом автомата або іншим примусом. Як би не старалися російські високопосадовці вибілити себе, виходить лише доповнити доказову базу новими елементами злочинів.