NYT: У людства є два бачення майбутнього і кожне з них хибне

«Є спокійні епохи, які, здається, містять у собі те, що триватиме вічно. А бувають епохи змін, коли відбуваються потрясіння, які в крайніх випадках можуть торкнутися самого коріння людства», - писав колись філософ Карл Ясперс.

Наша епоха - це точно епоха потрясінь. У часи, коли в Європі вирує війна, а світ підраховує втрати від найсмертоноснішої пандемії за всю сучасну історію, на землі панує зловісний дух. Після років економічних потрясінь, соціальних заворушень і політичної нестабільності стало поширеним відчуття, що світ просто кинули в дрейф, мов корабель без стерна під час жахливого шторму.

«І на те є вагомі причини. Людство зараз стикається з нагромадженням викликів, не схожих на жодні інші в своїй історії. Зміна клімату стрімко змінює умови життя на нашій планеті. Напруга навколо України і Тайваню відродила привид конфлікту між ядерними державами. А стрімкий розвиток штучного інтелекту викликає серйозне занепокоєння щодо ризику глобальної катастрофи, спричиненої ним», - пише в статті для New York Times політичний економіст, соціолог і історик Лондонської школи економіки Джером Рос.

Він пояснює, що така тривожна ситуація вимагає погляду з нової перспективи, щоб зрозуміти світ, що швидко змінюється, і з'ясувати, куди ми можемо рухатися. Натомість людству пропонують два знайомі, але дуже різні бачення майбутнього: наратив судного дня, який бачить апокаліпсис повсюди, і наратив прогресу, який стверджує, що це найкращий з усіх можливих світів. 

«Обидва погляди однаково переконливі у своїх твердженнях і однаково оманливі у своєму аналізі. Правда полягає в тому, що ніхто з нас насправді не може знати, куди все рухається. Криза нашого часу відкрила майбутнє», - пише Рос.

З цим, напевно, не погодилися б віщуни. З їхньої точки зору, людство зараз стоїть напередодні катастрофічних змін, які неминуче завершаться крахом сучасної цивілізації і кінцем світу, яким ми його знаємо. Ця думка знаходить своє відображення у зростаючій кількості людей, які готуються до судного дня, бункерів мільярдерів і постапокаліптичних телесеріалів. Хоча може виникнути спокуса відкинути такі культурні явища як фундаментально несерйозні, вони відображають важливий аспект духу часу, розкриваючи глибоко вкорінену тривогу щодо крихкості існуючого порядку.

Сьогодні ці страхи вже не можуть стосуватися лише фанатичних маргіналів-виживальників зі зброєю в руках. Невпинний натиск загрозливих криз, що розгортаються на тлі раптових повеней і лісових пожеж, неухильно витісняє апокаліптичні настрої в мейнстрім. Коли навіть глава ООН попереджає, що підвищення рівня моря може спричинити «масову міграцію біблійного масштабу», важко залишатися оптимістом щодо стану світу. Одне з опитувань показало, що більше половини молодих людей зараз вважають, що «людство приречене» і «майбутнє жахливе».

У той же час, останніми роками спостерігається відродження зовсім іншого типу наративу. Прикладом цього є безліч бестселерів і вірусних виступів на конференціях TED, які применшують виклики, що стоять перед нами, і натомість наполягають на невблаганному русі людського прогресу. Якщо мислителі судного дня нескінченно хвилюються, що все стане набагато гірше, то пророки прогресу стверджують, що все тільки покращується - і, ймовірно, продовжуватиметься в майбутньому.

Панглосійський сценарій, намальований цими новими оптимістами, природно, приваблює захисників статус-кво. Якщо справи справді йдуть на краще, то, вочевидь, немає потреби в трансформаційних змінах для вирішення найгостріших проблем сучасності. Допоки ми дотримуватимемося сценарію і зберігатимемо віру у рятівні якості людської винахідливості і технологічних інновацій, усі наші проблеми зрештою вирішаться самі собою.

«Ці два бачення, на перший погляд, здаються діаметрально протилежними. Але насправді вони є двома сторонами однієї медалі. Обидві точки зору підкреслюють один набір тенденцій порівняно з іншим. Оптимісти, наприклад, часто посилаються на оманливу статистику щодо зменшення бідності як на доказ того, що світ стає кращим. Песимісти, навпаки, схильні брати найгірші сценарії кліматичних змін або фінансового краху і представляти ці реальні можливості як неминучі факти», - йдеться в статті.

Рос визнає, що легко зрозуміти привабливість таких однобоких історій. Люди, схоже, за своєю природою воліють накладати чіткі й лінійні наративи на хаотичну та непередбачувану реальність. З неоднозначністю та суперечливістю набагато важче жити. Проте такий вибірковий акцент призводить до того, що наші уявлення про світ є засадничо хибними.

«Щоб по-справжньому осягнути складну природу нашого часу, ми повинні, перш за все, прийняти його найстрашніший аспект: його фундаментальну відкритість. Саме ця радикальна невизначеність - незнання того, де ми знаходимося і що нас чекає попереду - породжує таку екзистенційну тривогу», - радить експерт.

Антропологи мають назву для цього тривожного типу досвіду: лімінальність. Вона звучить дещо технічно, але відображає важливий аспект людського стану. Похідне від латинського «поріг», слово «лімінальність» спочатку означала відчуття дезорієнтації, яке виникає під час обряду посвячення. У традиційному ритуалі повноліття, наприклад, вона позначає точку, в якій підліток вже не вважається дитиною, але ще не визнається дорослим. Запитайте будь-якого підлітка: такий стан підвішеності може бути дуже бентежним періодом, який важко пережити.

«Ми самі перебуваємо посеред болісного переходу, своєрідного interregnum, як його назвав італійський політичний теоретик Антоніо Грамші, між старим світом, що вмирає, і новим, який намагається народитися. Такі епохальні зрушення неминуче приховують у собі небезпеку. Але попри весь їхній руйнівний потенціал, вони також сповнені можливостей. Як одного разу зауважив історик 19-го століття Якоб Буркгардт, великі потрясіння у світовій історії можна розглядати «як справжні ознаки життєздатності», які «очищають ґрунт» від дискредитованих ідей та занепалих інституцій. «Кризу слід розглядати як нову точку зростання», - писав він», - йдеться в статті.

Як тільки ми приймемо цю Янусоподібну природу нашого часу, одночасно страшну і водночас генеруючу, з'являється зовсім інше бачення майбутнього. Так можна більше не сприймати історію як пряму лінію, що прямує або вгору до поступового покращення, або вниз до неминучого краху. Натомість ми бачимо фази відносного спокою, які час від часу перериваються періодами великих потрясінь. Ці кризи можуть бути руйнівними, але вони також є рушіями історії. 

«Прогрес і катастрофа, ці бінарні протилежності, насправді з'єднані в єдине ціле. Разом вони беруть участь у нескінченному танці творчого руйнування, вічно прокладаючи нові шляхи і закручуючись у невідомість. Наша епоха потрясінь цілком може призвести до глобальної катастрофи чи навіть краху сучасної цивілізації - але вона також може відкрити можливості для трансформаційних змін», - вважає Рос.

Він переконаний, що ми вже можемо бачити цю суперечливу динаміку в дії. Пандемія, яка вбила мільйони людей і ледь не призвела до економічного колапсу, також розширила можливості працівників і збільшила державні витрати на розробку вакцини, яка незабаром може дати нам ліки від раку. Так само велика війна за територію в Європі, яка призвела до виселення мільйонів людей і спричинила глобальну енергетичну кризу, зараз мимоволі прискорює перехід на відновлювану енергетику, допомагаючи боротьбі зі зміною клімату.

«Рішення, які ми шукаємо сьогодні - щодо глобального миру, переходу на чисту енергетику і регулювання ШІ - одного дня стануть основою нового світового порядку. Звісно, неможливо передбачити, до чого призведе цей розвиток подій. Ми знаємо лише, що наш цивілізаційний обряд переходу відкриває двері в майбутнє. Від нас залежить, чи пройдемо ми крізь них», - йдеться в статті.