Хай тимчасова, але ми сім'я: Як переселенка з Волновахи допомагає жінкам, які втекли до Львова

З початком повномасштабного вторгнення Львів масово приймав переселенців. Центр "Жіночі перспективи" – одна з організацій, яка комплексно допомагає переселенкам: надає їм житло, психологічну та правову допомогу, допомагає у пошуку роботи. Тимчасову домівку завдяки "Жіночим перспективам" знайшли близько 400 жінок та дітей з різними долями, травмами та мріями.

Однією з таких жінок була Людмила Ветошко. Вона з сім’єю втекла від справжнього пекла у Волновасі, закохалась у Львів та зараз очолює один з притулків "Жіночих перспектив", допомагаючи жінкам, які втекли від війни, адаптуватись до нового життя.

"Донька спитала, чи ми збираємось їх рятувати"

"Ми до останнього не вірили, що буде повномасштабна війна. Я збирала документи 24 лютого, коли уже були вибухи. Вночі я носила речі в машину, щоб мій чоловік цього не знав, бо він був проти, не хотів їхати. Ми виїхали тільки завдяки нашій старшій доньці. Усі, хто мав машину, уже виїхали з нашої вулиці. Наша донька прийшла і запитала: “Ви збираєтесь нас рятувати, чи ні?”", – згадує перші дні війни Людмила Ветошко.

Людмила Ветошко народилась і виросла у Волновасі – це місто між Маріуполем і Донецьком. Жінка разом з чоловіком виховувала тут двох доньок, віком 16 та 12 років, будувала плани на майбутнє. І двічі зустріла тут початок війни. У 2014 році Людмила з доньками втекла від війни до родичів у Київ, та потім повернулись у Волноваху. 24 лютого 2022 року сім’я Людмили знову прокинулась від вибухів.

Перші три дні повномасштабного вторгнення сім’я Людмили ховалась у підвалі. Під час одного з прильотів у літню кухню влучив снаряд, який, на щастя, не розірвався. Сім’я у цей час була у підвалі під цією будівлею. Загалом на подвір’я їхнього будинку прилетіло дев’ять снарядів і жоден не розірвався.

"У якийсь час ми всі разом прийняли рішення перейти в будинок, і якщо нас будуть вбивати, то краще зразу. Розуміння того, що тебе засипле, як в могилі, і ти маєш померти, – це найгірше. Ми зробили барикаду в прохідній кімнаті і лежали під матрацами", – каже Людмила Ветошко.

Людмила Ветошко / Фото Оксани Сейфуліної для "Жіночих перспектив"

Волноваха була одним з місць, де йшли важкі бої на Донеччині. Там постійно лунали вибухи, були значні руйнування. З міста сім’я Людмили Ветошко виїхала вранці 27 лютого.

"Ми виїхали вранці і встигли до авіаудару. У нас вже були бої в місті, вибухи. Але того ранку було тихо. У нас тільки один виїзд з міста через міст. Я під’їжджаю до солдат, плачу і питаю, що робити. Один з солдатів показує рукою напрямок і каже: "Туди не їдьте, вас там розстріляють. Тільки через села і поля, через Вугледар ще можна виїхати".

Я в істериці, не можу зупинити сльози і кажу йому: "Хлопчики, бережіть себе, будь ласка". І той солдат мені каже: "Ми зустрінемось, обов'язково. Там ми зустрінемось усі (і він підняв очі до неба)"", – згадує Людмила Ветошко та додає: "Я запам'ятала два обличчя військових, це були зовсім молоді хлопці. Вони знали, що вони помруть. Волноваха, як і Маріуполь, вони тримали час".

Втекти подалі від війни

27 лютого Людмила Ветошко з сім’єю приїхала в Покровськ до родичів. Вона згадує, що мала лише одне бажання: поїхати якомога далі від війни. Людмила не хотіла їхати за кордон, для себе вона вирішила залишитись в Україні, але у безпечному місці.

Тоді згадала про Марту Чумало, співзасновницю організації "Жіночі перспективи", з якою була знайома раніше, адже Людмила теж очолювала громадську організацію. Пригадує, що Марта Чумало одразу сказала, щоб вони їхали до Львова.

Тоді ще організація не мала облаштованих притулків для переселенців, і протягом чотирьох місяців, до липня 2022 року, сім’я Людмили Ветошко жила просто в офісі "Жіночих перспектив" – це громадська організація, яка займається підтримкою жінок, які зазнали насилля, надає правову та психологічну допомогу.

Сім’я Людмили Ветошко була серед перших родин, які прихистили "Жіночі перспективи". Уже за два тижні у Львові Людмила з чоловіком пішли на роботу на залізницю. У той час жінка працювала не покладаючи рук та не давала собі можливості прожити ті емоції, через які вона пройшла.

"Мені сказали таку фразу: "Ти зараз сильна, але через півроку тебе може сильно накрити". З кінця осені у мене почались панічні атаки, до цього я трималась. Можливо через той момент, що у мене нічого не залишилось", – розмірковує переселенка.

Зараз усе життя їхньої сім'ї з чотирьох людей помістилось у машину, яку вони придбали перед повномасштабним вторгненням, витративши заощадження. Жінка зізнається, що частину речей вони навіть не дістають з авто, бо у орендованій квартирі дуже тісно. У Волновасі вони залишили власний будинок та квартиру, до початку війни у 2014 році сім’я також придбала житло у Донецьку, планували ремонт, але збудувати там життя так і не змогли.

"Я називаю їх героїнями"

Зараз Людмила Ветошко працює адміністраторкою у одному з притулків "Жіночих перспектив" та допомагає адаптуватись іншим жінкам, які втекли до Львова від війни. Цей притулок розташований у самому центрі Львова на площі Соборній. На другому поверсі будівлі навпроти пам’ятника королю Данилу Галицькому колись був хостел, зараз приміщення орендують, щоб дати прихисток 15 людям.

Колись у цих людей була власна квартира або ж будинок, плани на майбутнє, а зараз вони усі стали сусідами, яких об’єднало спільне горе. Вони ділять побут та живуть у спільних кімнатах. Наймолодшому мешканцю притулку всього чотири роки. Це Ігорчик, він разом з мамою та бабусею двічі переселенець, адже вони двічі втікали від війни. Спочатку з Луганська, а потім з Краматорська.

З вікна притулку на площі Соборній видно церкву святого Андрія:

У притулку мешкають люди різного віку, від 20-річних студенток до пенсіонерок. Їм надається безкоштовний простір для життя, спільна кухня, санвузол та усі необхідні базові речі. Усі мешканки мають можливість ходити до психолога, при потребі їм надається правова допомога.

У цьому притулку частина людей уже знайшла роботу та активно займається волонтерством. Таким чином вони хочуть віддячити воїнам та організації, завдяки якій у них є дах над головою. Жінки плетуть маскувальні сітки, збирають банки для окопних свічок, пакують гуманітарні набори та займаються з дітьми.

Людмила Ветошко чудово розуміє людей, які втратили дім через війну, називає мешканок притулку героїнями та з захватом розповідає про успіхи своїх дівчат. "Ставмося одне до одного, як до сім’ї. Хай тимчасової, але сім’ї", – каже Людмила мешканкам притулку.

Жінки намагаються підтримувати одна одну у цей непростий час:

Жінки намагаються підтримувати одна одну у цей непростий час, святкують разом дні народження, ходять на екскурсії та виступи, гуляють Львовом та дякують, що залишились живі.

Коли кажуть, що ми втратили все, то я відповідаю: будьмо позитивними. Усе – це коли втратили і життя теж. Ми втратили матеріальне, але духовне у нас залишилось,
– каже з усмішкою Людмила.

"Важлива динаміка, щоб люди ставали на ноги"

З перших днів повномасштабного вторгнення люди масово виїздили на захід України та за кордон, рятуючись від війни, вибухів та загрози смерті, адже цивільні з самого початку були мішенями для окупантів. Російські військові обстрілювали житлові квартали, відкривали вогонь по зупинках громадського транспорту, чергах за хлібом, евакуаційних колонах… Люди збирали своє життя у наплічник чи кілька валіз та їхали геть.

Львів почав приймати переселенців з перших днів повномасштабного вторгнення, людей розміщували у школах, санаторіях, готелях, містяни зголошувались безкоштовно селити переселенців у своїх домівках. "Жіночі перспективи" з початком вторгнення почали шукати приміщення та облаштовувати притулки для переселенок.

"Був випадок, коли ми прийшли орендувати приміщення на вулиці Зеленій. Там раніше був садочок, потім магазин. Коли ми туди прийшли, зустрілись з власниками і розповіли, що ми хочемо робити притулок, то нам надали приміщення безкоштовно. І уже близько року ми ним користуємось. Така солідарність дуже вражає", – розповідає співзасновниця "Жіночих перспектив" та психологиня Марта Чумало.

Наразі "Жіночі перспективи" мають сім притулків для переселенок. Марта Чумало каже, що вони намагаються не селити більше чотирьох людей у одній кімнаті, адже розуміють наскільки важливо кожній людині мати свій простір та зону приватності.

"Кожна мешканка має можливість ходити на психотерапевтичні зустрічі, також вона може отримати консультації кар’єрних радниць, доступ до баз даних актуальних вакансій. У нас комплексний підхід. Ми намагаємось, щоб цей травматичний досвід не регреснув їх у таку дитячу позицію, коли людина скручується у клубочок і потребує, щоб її обслуговували, годували тричі на день. Ми допомагаємо з продуктами, якщо є потреба, але ми не даємо готової їжі. Люди мають самі рухатись, приймати рішення у своєму житті, має бути динаміка. Дуже важливо, щоб люди ставали на ноги", – каже Марта Чумало.

У притулках мешкають люди різного віку, з різними долями, травмами та можливостями. Якщо людина має змогу працювати, то організація дуже цьому сприяє.

У перші місяці війни неподалік вокзалу діяв притулок тимчасового перебування "Жіночих перспектив", де прийняли кілька тисяч людей, які зупинялись там на кілька днів. Ще близько 400 дорослих та дітей знайшли прихисток завдяки організації на триваліший термін. Марта Чумало зазначає, що є хороша динаміка з працевлаштуванням переселенців, адже близько 50 мешканок знайшли роботу та почали орендувати житло. Загалом у притулках організації може одночасно проживати близько 150 дорослих та дітей.

Розповідаючи про переселенок, Марта Чумало зазначає, що спостерігається комплексна травматизація, тобто часто йдеться не про одну травму, а про кілька різних, які накладаються. Люди могли бачити вибухи, тортури, чути крики людей, які піддавались насиллю, на їхніх очах міг хтось загинути, чи вони могли бачити трупи людей.

"Комплексна травматизація потребує іншого підходу допомоги, тому у нас обов’язково є травмофокусована терапія, яка допомагає людям інтегрувати той травматичних досвід, який вони отримали", – каже Марта Чумало.

За словами психологині, найважливіше, що можна дати людині, яка має травматичний досвід пов'язаний з війною, – це відчуття безпеки.

"Коли людина розуміє, що середовище є безпечним, що ніхто не випитує у неї, що вона пережила, її не ведуть у поліцію, щоб вона свідчила, а просто пропонують безпеку і підтримку, то психіка у неї доволі гнучка. Ми собі добре даємо раду, якщо маємо безпеку, спокій і опору. Але якщо ми не даємо собі раду (є проблеми зі сном, високий рівень тривожності чи інші травми), то важливо розуміти, що можна звернутись по допомогу. Звернення до психолога – це про дорослу позицію, цього не варто соромитись. Людина потребує допомоги і шукає її. Це викликає повагу до таких кроків", – каже Марта Чумало.