Психотерапевт про військових: Найстрашніше починається через пів року після повернення з фронту

Повернення військовослужбовців із фронту живими та неушкодженими… Про це, окрім перемоги, сьогодні мріють в українських родинах. Але через якийсь час родичі та друзі перестають впізнавати своїх близьких. Пережитий на війні стрес має важкі наслідки. Самостійно розбиратися з ними - завдання, на жаль, практично не здійсненне. І є вихід - піти до психолога чи психотерапевта. Щоправда, переконати зробити це - завдання набагато складніше, ніж може здатися.

З якими проблемами стикаються військові після повернення з фронту, як їм допомогти і як поводитися з ними близьким, KP.UA розповів психоаналітик, практикуючий психотерапевт Дмитро Різниченко. Дмитро сам був добровольцем в АТО у 2014-2016 роках, потім закінчив Міжнародний інститут глибинної психології, щоб допомагати іншим бійцям.

Допомоги психолога потребують всі українці

- З якими скаргами найчастіше звертаються військові?

- Зазвичай вони не скаржаться. Вони дуже погано формулюють свої запити та потреби. Навіть ті, хто явно потребує допомоги і кому наполегливо пропонують контакти психотерапевта – не передзвонюють.

- Як близьким переконати їх звернутися до психолога, якщо проблеми є очевидними?

- Щоб людина розуміла, що з нею відбувається і що з цим можна щось зробити - треба мати певну поінформованість. А хлопці зазвичай цього не знають. Я сам після повернення з фронту пішов до психолога тільки тоді, коли мені вже, насправді, втрачати не було чого, і було байдуже, до кого звертатися – до бабці, знахаря чи медика. Однак пішов до психолога. Наразі є різноманітна безкоштовна допомога для бійців – приватна, державна, грантова. Але для цього потрібно мати бажання звернутись.

- З якими психологічними проблемами ви особисто зіткнулися після повернення з фронту?

- Повернувшись із війни, людина відчуває, що в тому житті, яке в нього було до війни, йому вже немає місця. Його місце – там, на фронті, а тут – це ніби не його життя. І він починає буквально втрачати себе. У всіх дуже різні історії, але всі зводяться до одного – було життя, і начебто ось воно, але ніби не справжнє. Щоб відчути себе знову тим, ким був, треба докласти багато зусиль, а сил на це зазвичай уже немає.

- Чому успішні люди після війни не можуть реалізуватися, повернутися до колишнього життя?

Але зазвичай люди нещасні, у всіх сімейні проблеми, які були і до війни - з матерями, з батьками, з квартирами, дітьми. Звичайне, загалом, життя. І всі ці проблеми знову звалюються на людину, а вирішувати їх немає можливості, сил чи натхнення. І сім'ї розвалюються, стосунки руйнуються, проблеми накопичуються.

- Ви кажете, що допомоги психолога потребують не всі, хто повернувся з фронту…

- Я особисто впевнений, що психологічної допомоги потребують взагалі всі люди, а українці – особливо. І так було ще до повномасштабної війни. Чи може людина більш-менш впоратися сама у критичних випадках? Якщо є любляча сім'я, батьки, друзі, робота - ті визначальні чинники, які дають людині знайти своє місце в суспільстві, і вона потрібна - вона цілком може впоратися навіть із найжахливішим досвідом. Можна також скористатися тими опціями, які пропонує держава – відпустка на курорт, військовий санаторій, лікувальні госпіталі. Якщо використовувати все це і якщо є підтримка, людина може впоратися. Але це в ідеалі. Зазвичай у людей так не буває.

- Любляча сім'я – це запорука успішного подолання проблем після повернення з війни?

- Це не запорука, але дуже важлива умова. Люди різні, і душевні сили у людей різні. Хтось може сам вигребти в найжахливіших умовах, а хтось навіть в ідеальних може занурюватись і тонути.

На фронті психіка завжди страждає

- Який час, проведений на фронті, можна вважати безпечним для психіки, а який термін є критичним?

– Критичного періоду немає. Чесно кажучи, щоб не травмувати психіку, людям взагалі не треба бути на фронті. Немає періоду, який може бути безпечним. Зустріч зі смертельною небезпекою у будь-якому випадку може бути травматичною. Навіть одного дня, проведеного у пеклі, достатньо, щоб з'явилися наслідки. І є втома від постійних бойових дій.

А людина отримала досвід, який не вміщується у його розумінні світу. Він бачив і відчував щось, що раніше не міг собі уявити, що перевертає його уявлення про себе, своє місце у світі. Щоб він міг цей досвід прийняти, треба щоб його хтось прийняв з усим цим досвідом. Щоб на нього дивилися як на нормального, і тоді він почне сам себе так сприймати і розуміти, що з цим можна жити.

Солдати всіх війн однакові

- Військові, які іноді отримали такий досвід, у мирному житті можуть становити загрозу – у них з'являється агресія, неадекватна поведінка…

- Так, таке трапляється часто. Але для запобігання таким наслідкам із 2014 року українське суспільство дуже багато зробило. Є ветеранські спілки взаємодопомоги, є ветеранські хаби, звідки бригади людей виїжджають на такі випадки. Є психологічні служби, системи підтримки – це все є. І якщо із людиною насправді починає відбуватися щось дивне та небезпечне, коли його реакції не відповідають адеквату – є до кого звернутися. І рідним непогано знати такі контакти заздалегідь. Але поінформованість серед населення про це невелика, і довіри також мало.

- Проблеми бійців АТО та учасників повномасштабної війни чимось відрізняються?

- Ні, проблеми солдатів у всьому завжди однакові, після всіх воєн та за всіх часів. Ветерани в'єтнамської, афганської, АТО та нинішньої війни – однакові. Солдати всіх війн схожі.

- З якими найгіршими наслідками для психіки стикаються військові?

- Самогубства, злочини, алкоголізм – все як завжди.

Світ назавжди залишиться небезпечним

- Психіка тих, хто служить не біля самої лінії фронту, і тих, хто, наприклад, у Бахмуті, страждає по-різному?

- Безперечно, ті, хто не бачив смерть безпосередньо, не в такій зоні ризику.

- Що дається взнаки гірше – бачити смерть чи самому бути пораненим?

- Це все, насправді, одна психологічна травма – відчуття втрати безпеки світу. Якщо у нас було більш-менш нормальне дитинство, то ми живемо з відчуттям, що певним чином ми – головні герої якогось фільму. А з головним героєм нічого не повинно статися.

Солдати, що кричать під обстрілами "мамо!" - це реальність

- Чи потрібно жаліти бійців, які фізично постраждали, втратили, наприклад, ногу, треба допомагати чи вони повинні самі навчитися жити по-іншому?

– Все залежить від конкретної людини. Знав людей, які, коли їм відірвало ноги, реагували так: «Ну й гаразд, переживемо!». А знав і таких, яких значно менше покалічило, але це так змінило їхній душевний стан, що вони не знали, як далі жити.

Тяжко взагалі сприйняти це відчуття самому. Якщо людина може сприйняти все - це добре. Але вимагати цього від людей також не можна.

Людина під час небезпеки регресує до дитини. Солдати, які під обстрілами кричать "мамо!" – це не метафора, це реальність. Допомога – це перше, що шукає будь-яка людина, коли їй загрожує небезпека. Впадаючи в безпорадність від жаху, кого вона потребує? Звичайно, маму чи когось, хто замінює маму. Але де знайдеш таку «маму» для кожного…

- Про що точно не варто запитувати у військових? Чи краще взагалі не говорити про війну?

- А як можна вберегти людину від тригерів про війну, якщо війна вже стільки років іде? Її не обминеш. Думаю, навпаки, треба показувати готовність почути від нього все, що у нього на душі.

Тривога захищає від травми, але знищує людину

- Чи є якісь правила, чого варто уникати вдома – криків, гучних звуків?

– Ви хочете якусь конкретну інструкцію для близьких? А її ж насправді немає. Я пам'ятаю, коли після повернення з фронту ходив містом, і десь двигун у машині «стрільне» – я вже смикався, не знаючи, куди себе подіти. Але як можна убезпечити себе від цього?

Тривога – це постійна готовність. Джерела страху вже немає, але відчуття, що треба бути готовим до його появи будь-якої миті, - є. Ця тривога, власне, і захищає від психологічної травми: якщо удар трапився несподівано, ти отримуєш травму, а якщо ти весь час чекаєш - несподіванки не буде. Але ця тривога буквально вимотує, знищує людину, тому що на неї йде дуже багато сил.

Але я не уявляю, як можна створити такі стерильні умови, абсолютно безпечні вдома.

– Які ознаки вказують рідним на очевидні проблеми, з якими треба звертатися до фахівця?

- Посттравматичний стресовий розлад може проявлятися по-різному – у великій тривозі, депресії, алкоголі чи різних речах, дивній поведінці. Я б кожного після війни відправляв до фахівця – просто поговорити, навіть якщо людина не дуже хоче. Важко назвати конкретні ознаки, тому що в сім'ях часом і неадекватну поведінку коханих сприймають як норму, у кожного своє уявлення про нормальне. Часто навіть абсолютно асоціальна поведінка сприймається як «нічого, переживемо, перетерпимо – він завжди була трохи дивним».

- «Просто поговорити» означає розмову про війну та пережите чи на будь-яку тему?

- Фахівець має більше слухати, ніж говорити. Якщо в людини болить душа, вона про це скаже. Усі мають потребу виговоритися. Але я не вірю, що це можна почути за один раз. Дуже часто люди закриваються і кажуть: "Все ок!". Дуже часто після повернення почуваються чудово – їх зустріли, їм раді, є перспективи. Форму зняв – і все буде непогано. А проблеми починаються потім – через пів року, рік чи більше, коли ніяк не можеш повернутися в це життя, і щодня після пробудження не розумієш, що ти тут робиш і чому ти не там, чому загинули хлопці… Нове життя перетворюється на рутину, а відчуття, що в цьому житті людині місця немає, воно з тобою весь час, воно накопичується. І тоді починаються справжні проблеми. А через рік із людиною вже ні в кого немає бажання возитися. Ось тоді починається найстрашніше.