Тату, навіщо ти мене покинув? «Люксембург, Люксембург» — комедія, на яку ми заслуговуємо

Вечір. Зала кінотеатру заповнена відсотків на 70. Глядачі чекають на українську комедію «Люксембург, Люксембург» — уже скоро їм доведеться зрозуміти, що це ніяка не комедія. Під час трейлерів моїм рядом починає повільно проштовхуватися сімейство: тато, мама і донька. Нарешті вони доходять до мене і зауважують, що я сиджу на одному з їхніх місць. Батько оглянув залу й підозріло запитав: «Аватар?».

«Нє, “Люксембург, Люксембург”», — кажу. «Понятно», — резюмує чоловік, уся сім’я важко розвертається і так само повільно повзе назад. Що ж, там теж про складні стосунки батьків і синів, лише з крутими спецефектами.

Наших режисерів раніше часто звинувачували у створенні «чорнухи». Йдеться перш за все про авторське кіно. Я критично ставлюся до цієї характеристики. Та все ж стражденна доля українського народу червоною стрічкою проходила в їхній творчості, наче психотравма від уроків української літератури, якої неможливо позбутися. Глядачі сердилися: «Та скільки можна? Ми це все і так бачимо навколо щодня!». Хоча саме впізнаваність самого себе у персонажах є однією зі складових успіху стрічки.

Але навіть найбільша драма сприймається зовсім по-іншому, якщо до неї додати гумору. В цьому випадку вона починає подобатися і, головне, сприйматися. «Припутні», «Спіймати Кайдаша», «Мої думки тихі» — великою мірою сумні стрічки, які показують купу дурні, що трапляється в нашому суспільстві. Але глядачам смішно — і саме це полегшує прийняття. Гумор — це взагалі чудовий спосіб щось розбавити, зокрема й пафос героїчних історій. Згадайте, як публіка ніжно полюбила Деніела Крейга в образі Джеймса Бонда, який раптом перестав бути супермачо та зробився людиною зі слабкостями, сміливим героєм, який цілком може потрапити в кумедні ситуації. Або Брюса Вілліса в ролі Джона МакКлейна — «Міцний горішок» став цілковито новим типом бойовиків, які згодом по-своєму трактували різні режисери.  

Антоніо Лукіч зняв свій другий фільм, як і перший, практично про самого себе. І зробив це дуже щиро. Йому знову вдалося догодити як вибагливим синефілам, так і масовій аудиторії. «Люксембург, Люксембург», як і «Мої думки тихі», став відповіддю на багаторічні стогони: «А де ж наш український Данелія?». Люди з меншим сентиментом до радянського минулого формулювали своє невдоволення по-іншому, але в тому ж ключі: «А де ж наш український Вуді Аллен?». І ще персональний подарунок для Максима Бужанського, який стверджував, що вітчизняних, українськомовних фільмів, які можна цитувати, немає. Для таких як він існує короткий курс вивчення кіно у формі стікерів у телеграмі.

Головні герої «Люксембург, Люксембург» — близнюки Коля і Вася, які живуть у Лубнах. Перший — холеричний водій маршрутки, який хамить пасажирам і торгує наркотиками. Другий — серйозний, чемний і виважений полісмен, бідний і чесний. Одного дня Колі телефонують із консульства Люксембурга та повідомляють, що їхній тато при смерті. Сварливий і цинічний з вигляду маршрутник впадає у сльози та мерщій збирається в дорогу. Він ніколи собі не пробачить, якщо не попрощається з батьком. Вася категоричного його не підтримує, бо не бажає бачити мудилу, який покинув їх ще в дитинстві. Такої ж думки й мама хлопців, яка, схоже, лише перехрестилася, коли чоловік поїхав геть. У неї так багато образ, що вона зовсім забула, що «єслі ти поїхав за женщіною в Лубни, це точно по любві».

Але із самого початку цієї історії ми бачимо, що тато — зовсім не покидьок щодо дітей, а навпаки. Нам показують ще малих головних героїв, які мусять зіскочити з вагона товарняка. Оскільки Коля ще тоді не знав, коли треба вчасно «спригнути», то їде далі, а Вася мерщій біжить шукати батька, який у Лубнах у 90-х був чи то бандитом, чи то бізнесменом, а ймовірно — і тим, і тим водночас. Він, не роздумуючи, кидає всі справи, сідає в наворочене «Вольво» з холодильником, мчить за поїздом і зупиняє його, вийшовши просто на колії. Він любить своїх синів і готовий на все, аби їх захистити. У машині на видному місці він почепив їхнє фото. То чому ж він їх покинув? Біблійні мотиви в українській комедії? Звучить непогано.

Це запитання — одна з десятків складових «Люксембургу, Люксембургу», які чіплятимуть вас за живе під час перегляду. Це банальності, подані з неочікуваних ракурсів, а отже ви водночас постійно бачите щось дуже впізнаване і близьке, але воно відкривається вам по-новому. Проблемний син, якого мати любить більше, ніж відповідального. Хоча, звісно, що любить вона їх однаково, просто з тим охламоном вічно якісь проблеми, а інший «такий самостоятєльний». Кардинально різні близнюки — теж кліше, але тут воно так само грає як треба. Сварливі маршрутники, комплекси з приводу зросту, провінційна нудьга та уявлення, що за кордоном краще, — все це робить фільм справді народним. Не кажу вже про роботу художника-постановника, бо деталі одягу, наліпки, різні дрібнички та декор інтер'єру розроблені настільки скрупульозно, що одна лише візуальна складова фільму викликає щемку ностальгію. Коли я була маленькою, в нас коридор був обклеєний точно таким самим рожевим пінопластом, як і коридор головного героя. Три-чотири такі деталі — і ваше серце розтане.

Суржик — ще одна важлива складова фільму, через яку, так розумію, автори дещо переживали. Точніше, були свідомі, що багатьом глядачам це може не сподобатися. Бо таке вже є ставлення до мовної мішанки, там паче в кіно чи літературі. Проте суржик не лише додає героям природності, а, знову ж таки, переосмислюється. Бо таку стилістику ми звикли бачити в певному штибі комедій, які примітивізують персонажів і ситуації, в які вони потрапляють. У «Люксембурзі, Люксембурзі» герої ним висловлюють свої дуже глибокі емоції, здебільшого сумні. Щось схоже із суржиком роблять учасники гурту Latexfauna, коли муркотять ним якісь еротичні тексти типу «І ти трогаєш мене за рейтузики, бо я здєланий із музики».

Цю пісню, до речі, вони співають разом із «Курганом & Агрегатом», учасниками якого є Аміль і Раміль Насірови, котрі й зіграли Васю та Колю. Хлопці співають слобожанською говіркою і роблять це несхоже на інших — їхня комічність дуже особлива. Поза всяким сумнівом, Аміль і Раміль стали для стрічки однією з найбільших інтриг, бо актори вони непрофесійні й не було зрозуміло, чи впораються. Спойлер: упоралися. Навіть у доволі складних сценах. Хто знав їх поверхово, лише за, наприклад, хітом «Вчителька», записаним разом із Дашею Астаф’євою, вважали, що хлопці вони якісь несерйозні, хоч і талановиті. Але достатньо переглянути кілька інтерв’ю з ними — це враження повністю змінюється. Особливо тепер, коли після початку великої війни вони почали волонтерити. Ба більше, вони відмовлялися виступати без третього учасника, Євгена Володченка, який пішов на війну. До слова, як і співпродюсер «Люксембурга, Люксембурга» Володимир Яценко. Така відмова працювати без друга багато про що говорить. Хоча могли б заробити грошей на виступах. Вони, між тим, знайшли вихід і виступали в розмовному жанрі, частину зборів віддаючи військовим. Концерти із Женею організувати все ж вдалося — спочатку онлайн, а зовсім недавно був невеличкий тур.

«Комедії проростають із болю», — говорив в інтерв’ю Антоніо Лукіч. І він сам став другою важливою інтригою для глядачів. Інтрига ця зрозуміла і зветься «другим фільмом». Зазвичай після вдалих дебютів на режисерів і режисерок чекають справжні муки, бо не хочеться зробити гірше, розчаруватися в собі та розчарувати публіку. Водночас з’являються амбіції, які часто заважають, бо хочеться зняти «щось таке» — масштабне, сильне та геніальне. І це бажання може змусити взятися одночасно за всі глобальні теми світу, не розкривши при цьому жодної з них. У кінотусовці Лукіч має імідж людини навіть занадто самокритичної — можливо, саме це допомогло йому не наробити помилок і зробити другий фільм значно дорослішим і глибшим. Та ще й створити купу «перекликів» із першим, так, що кінокритики та глядачі вже охрестили повнометражні роботи режисера дилогією. Взагалі ж, щільна наповненість стрічки деталями та відсилками робить її тим самим хітом, який можна дивитися десятки разів і щоразу зауважувати щось нове.

До речі, Лукіча часто порівнюють з іншим вдалим дебютантом і зіркою українського твіттеру Наріманом Алієвим. Бо останній має чудове цинічне почуття гумору, яке постійно демонструє. Проте всі його стрічки взагалі далекі від комедій, усе максимально серйозно. Антоніо ж, звісно, теж уміє за нагоди смішно пожартувати, але фігура він значно трагічніша. Теж стереотип, але часто саме такі митці створюють вдалі комедії, точніше трагікомедії, які значно емоційніші. Враження від них лишається ще дуже довго після того, як глядачі вийдуть із кінотеатру.

Усе тому, що такі фільми є доброю терапією як для глядачів, так і для автора. Лукіч, як і його персонажі, лишився рано без батька. Він був із Хорватії, а тато Колі та Васі — серб. Кожна дитина в такому становищі переживає водночас щось унікальне, але є в цьому й багато універсальності. Зокрема, певне роздвоєння, коли частина тебе ображена й бачити не хоче цього типа, а інша — відчайдушно хоче познайомитися, щоб отримати якісь відповіді, завершити процес самоідентифікації. Останнє є ще більш загальним зараз для українців, які рік тому кинулися вивчати свою історію, культуру і все, що пов’язане з питанням, хто ми такі та що було в нашому минулому. Після останнього кадру на екрані з’являється присвята батькові режисера: «З любов’ю про його таємниці, брехню та зворушливу боснійську музику, яка мені ніколи не подобалася. Дотепер». Загалом двома реченнями йому вдалося висловити суперечності, близькі мільйонам людей.

А в нашій ситуації вони з часом, на жаль, набудуть нової актуальності. В документальному фільмі «Життя на межі» є епізод, у якому військовий записує відео для колишньої дружини й дитини. З контексту зрозуміло, що жінка сприйняла його рішення воювати як певну зраду сім’ї. Чоловікові ж було важливо, аби донька в жодному разі так не думала, бо його рішення — це якраз прояв любові й бажання захистити.

Один із продюсерів «Скаженого весілля» Юрій Горбунов любить повторювати, що секрет неймовірного успіху цієї стрічки — близькість до народу. Люди впізнають самих себе на екрані, тому їм подобається ця історія. Висловлю суб’єктивну думку і дозволю собі не погодитися з ним, водночас визнаючи успіх комедії та її здобутки у прокаті. Мені здається, що глядачі впізнають у героях «Скаженого весілля» не самих себе, а штучний образ самих себе, який роками формувався в телевізійних серіалах. У «Люксембурзі, Люксембурзі», як і в «Моїх думках тихих», «Припутнях» чи «Спіймати Кайдаша» ми бачимо себе справжніх. Часом карикатурних, несимпатичних, але і складних, із суперечностями та відбитком життєвих драм, які маскуються десь далеко під смішними сценами. І саме такі комедії лишаться в історії, а їхня кількість буде збільшуватися, бо й з’являтиметься все більше авторів, здатних демонструвати такий високий рівень. Попри відносно недорогу рекламну кампанію, вони збиратимуть багато глядачів, бо всі радитимуть одне одному це подивитися. Звучить занадто оптимістично, але ми справді на це заслуговуємо.