Оксана Гутцайт: Вже немає бажання ховатися, їздити до чужих людей, у чужі країни

У нашому колишньому житті Оксана Гутцайт була ведучою програми «Факти» на ICTV. А під час повномасштабної війни вона з колегами приєдналася до телемарафону «Єдині новини». 

KP.UA поговорила з Оксаною Гутцайт про її роботу, як вона почувала себе в тимчасовій еміграції в Іспанії, чому вирішила повернутися додому та як будує своє життя тепер.

Хочу жити своїм життям, яке у мене тут

- Оксано, ви нещодавно їздили провідувати доньку в Бельгію, де вона навчається. Але, пригадую, Еліна навчалася в Києві на політолога.

- Зараз вона навчається і за кордоном, і в Україні, в Київському національному університеті ім. Тараса Шевченка. У вуз за кордоном поступила минулого літа. Навчається на факультеті «Кібербезпека», але в неї більше юридичний напрямок.

- Важко їй було вступити до зарубіжного вишу?

- Як виявилося, у мене дитина досить самостійна, зараз їй 21. Вона сама шукала навчальний заклад, домовлялася про співбесіду, сама туди їздила, готувалася, я в цьому участі не брала. Бо, як мама дорослої дитини, вже менше розбираюся у тому, як все проходить. Все добре? Все добре. Поступила? Поступила.

- На початку війни ви із дітьми виїжджали до Іспанії. Чому саме туди?

- Туди поїхало багато наших друзів, і ми вирішили поїхати в Іспанію разом із ними. У свою чергу вони там мають своїх друзів, тому нам було в кого пожити. На той час підтримка знайомих та друзів була дуже важлива.

- Власне, вже через кілька місяців ви повернулися додому. Повертатися вже не боялися?

- Ми поверталися влітку, тоді, слава Богу, у Києві було відносно спокійно. Тому страшно не було, адже дуже хотілося додому. Я сумувала за чоловіком, роботою, своїми улюбленими місцями, будинком, за своїм життям, яке у мене тут.

Я увесь час думала: все, що я напрацьовувала роками, росіяни в мене забрали. Проте життя одне-єдине, тож я вирішила повернутися додому у своє життя. Памʼятаю, що було трішки страшно, коли в жовтні знову почали бомбити, міркувала, може, треба знову їхати. А зараз ми до цього вже звикли.

- Як діти сприймали це повернення?

- Вони теж неймовірно хотіли додому, весь час просили повернутися, тому раділи, коли вирішили їхати. Мені здається, всі хочуть додому.

- Звісно, хочуть, але не всі можуть перебороти свій страх.

- Наш страх уже перетворився на лють, на бажання жити своїм життям, як кажуть, ворогам на зло. Немає бажання ховатися, їздити до чужих людей, у чужі країни.

Так і зараз, коли є прильоти, коли працює ППО, коли лунають вибухи - мені страшно. Не стільки за себе, як за сина. Але, з іншого боку, треба жити далі, робити свою справу. Взагалі досі не можу усвідомити, що ми, українці, звикли до вибухів. Мені здається, звикнути неможливо і все одно в ці моменти страшно. Але коли все стихає, ти кажеш «Слава Богу, слава ЗСУ» - і живеш далі.

- От ми зараз з вами говоримо про те, як багато всього у нас уже відібрали росіяни, а я читаю, що в українських чартах знову почали лідирувати російські треки, тобто українці продовжують слухати російську музику. Як таке може бути?

- Я думаю, що слухають російську музику ті українці, які поїхали за кордон. І, можливо, це відслідковується з їхніх акаунтів. Вони живуть там уже понад рік, в них спокійне мирне життя, і війна забувається. Майже в усіх країнах є росіяни, які живуть, співпрацюють з ними поряд. Всі ходять в одні й ті ж магазини, дітей відправляють в одні й ті самі школи. Тому вони і російську музику можуть слухати.  

Навряд чи це українці, які живуть в Україні. Я в це слабо вірю. Можливо, є випадки, але не повально. Як слухати російську музику, коли росіяни тебе бомблять? Це не огидно, а ще гірше, не знаю навіть яким словом можна описати.

Якщо не зупинити Росію зараз всім разом - вона піде далі

- Що ви відчували, коли виїхали з України? Є різний досвід: хтось почувався у безпеці, йому було добре, хтось, навпаки, у ще більшу депресію впадав. Вам було там легше?

- Там було легше. Ви ж пам’ятаєте, як було на початку, коли в Київ все летіло, коли люди жили у підвалах. Фізично було легше, тому що ти не під бомбардуваннями. Але тоді мені здавалося, що важко було морально. Та вже зараз я чесно собі зізнаюся, що так важко, як було людям тут, там не було.

Наш ведучий Андрій Ковальський із сім’єю, наприклад, нікуди не виїжджав. Вони жили на парковці свого будинку півтора місяці. Спочатку захворіла донька, потім - син, але вони все одно лишалися тут, тому що Андрій працював, а дружина не захотіла без нього нікуди їхати, бо вони родина і мають бути разом. От їм було важко. А мені зараз навіть соромно, що я тоді вважала, як мені важко морально. Морально важко – зібралися і повернулися назад, інше не треба придумувати. Можливо, це я зараз стала занадто сувора, але так я трансформувалася.

- Як тоді в Іспанії зустрічали українців?

- На початку війни нас скрізь зустрічали добре. Нам допомагали всім, чим тільки можна – і благодійні організації, і мешканці. Моєму сину в школі всі дітки дарували паперові серця, якісь подарунки, всі питали про Україну. Тоді був шок для всього світу - як таке можливо, коли є кордони, закони, документи.

Зараз, мені здається, весь світ трохи втомився від нас. От щойно була за кордоном, і вже відчувається, що вони хочуть жити своїм життям. Тому велике дякую нашим державним інституціям, артистам, депутатам, спортсменам, які їздять і постійно нагадують про нас. Бо інакше іноземці забуватимуть, вони хочуть свого спокійного життя.

- Це й зрозуміло. Це ми в цьому жахітті живемо, не вони. Якби така війна була в іншій країні, ми б з часом так само реагували.

- Згадую, як Росія бомбила Сирію – жахливі кадри з хімічною зброєю, мертві дітки… Ми поспівчували, поплакали, жахнулися, але потім пішли займатися своїми справами. Так само і Європа зараз.

- З іншого боку, нам ще вдається вибивати якусь допомогу. У Ізраїлю свого часу взагалі не було ніякої підтримки.

- Мені здається, що Європа зараз наступає на ті самі граблі, що й під час Другої світової війни. Я нещодавно перечитала книгу Ліона Фейхтвангера «Сім’я Оппенгеймів» - все повторюється.

Якщо не зупинити Росію зараз всім разом - вона піде далі. Тому треба стояти тільки разом. І постійно допомагати, а не висловлювати занепокоєння, вести переговори і - все. Ні! Так не спрацює. А якщо війна затягнеться надовго, про нас взагалі забудуть.

- Так, історія часто повторюється, але чомусь нас не вчить.

- На жаль. У Німеччині 30-х було дуже багато інтелігентних людей, вчених, лікарів… І що вони зробили? Всіх знищили і зробили націю фашистів. Так само зараз робиться в Росії. Але ніхто не реагує.

Люди, які морально втомилися, все одно вмикають телемарафон

- З серпня минулого року ви як ведуча доєдналися до телемарафону. Мої знайомі, друзі кажуть, що нині намагаються менше дивитися новини, тобто вже не так, як на початку, коли ми всі ночували біля телевізора. Ви не втомилися?

-  Всі, хто працює на телебаченні, дуже люблять свою роботу. Тому ні, не втомилася. Єдине, мені хочеться вже й інших новин. Колись, за мирних часів, ми говорили у студії: «Ой, ми вже не хочемо цього зоопарку» (сміється). Адже завжди в кінці випуску новин йшов сюжет про те, що десь їжачок народився, десь білочка щось зробила… Пам’ятаю, коли у Єгипті акула заплила до пляжу - це була топ-тема. І от мені трішки хочеться в ті часи, коли ми говорили про котиків, собачок, щоб найстрашнішою топ-темою була акула, яка зʼявилася біля берега в Єгипті.

Коли говориш про загиблих, коли знову щось підірвали, це знесилює, тому що це наші люди, це смерть, смерть, смерть… Але навіть люди, які морально втомилися, все одно хоча б раз на добу вмикають телемарафон, щоб знати, що відбувається.

Я теж читаю різні телеграм-канали, соцмережі, але завжди дивлюся телемарафон. Він у мене увімкнений зранку і до вечора, коли я вдома.

- А це не б’є по психіці – коли в тебе увесь день новини?

- Я не сиджу весь день перед новинами. Коли мене щось зацікавило, я звернула увагу і послухала детальніше. Звісно, неможливо концентрувати увагу на новинах 24 години на добу. Ти займаєшся своїми справами, читаєш книги, виходиш по справах.

І, знову ж таки, на телебаченні працюють мої колеги, тому я спостерігаю за їхньою роботою. Неможливо кожного разу казати одне й те саме, тому «підглядаю» за ними, думаю, як можна щось змінити у своїй подачі. У всіх можна чомусь цікавому повчитися. Колись Павло Шилько та Юра Горбунов мене вчили: «Якщо у тебе зникне бажання вчитися в когось і зникне хвилювання перед ефіром, то можеш збиратися і йти з професії, тому що це вже механіка». Тому поки я хвилююся перед ефіром і хочу «підглядати» за колегами, є сенс працювати.

- Ви забирали батьків з Харкова до Києва. Вони з вами?

- Так. Але вони вже дуже хочуть повертатися додому. Батьки читають чат свого будинку і кажуть, що вже всі повернулися. Я їх ще стримую, але тато на низькому старті.

- З їхнім будинком все гаразд?

- На щастя, так, вони живуть на Салтівці. Але я спокійно ставлюся до їхнього від’їзду, тому що вони поїдуть на дачу. Звісно, не можна сказати, що там зовсім спокійне місце, і туди прилітає, але там спокійніше, ніж у самому місті, і там не багатоповерхівка. Мені 46 років, і я дуже хотіла додому, а їм близько 70… Там їхній будинок, все напрацьовано, вони дачу будували своїми руками, вони хочуть саджати город - огірочки, помідорчики.

- А у вас є город? Часи такі, що хтось уже й город почав саджати.

- Ні. Я заздрю Олі Поляковій, у якої ціле господарство. Я саджаю так, щоб побалуватися, як кажуть. То ми огірки посадили, то - редиску, руколу, петрушку. Щоправда, тюльпанчики в мене завжди є.

В мене невелика територія, там багато не посадиш. Але один огірочок, пару редисочок, руколку – це можна. І зелень я дуже люблю. Коли ти її одразу зриваєш з городу і на тарілочку - це ж інший смак.

В нас ще є малинка, смородинка. Якщо додати в чай листочок малинки, смородинки, зірвані прямо з кущика, - це неймовірна смакота.

Почала ходити на підборах, в спідничках і сукенках

- Ви змогли повернутися до свого звичного життя? Бігати, приміром? Знаю, ви це любите.

- Так, я вже повернулася до свого режиму, до пробіжок в тому числі. А ще згадала, що я - жінка, і хочу виглядати красиво, тому почала ходити на підборах, в спідничках і сукенках. Тільки так тепер і буду робити.

Це ж зовсім інша постава, зовсім інші відчуття себе, і я вже не хочу нічого лишати на потім. Пригадуєте, як було в наших батьків: весь красивий посуд - в серванті. Ні, ми п’ємо з красивих чашок, їмо з красивих тарілок, застеляємо найкращу скатертину.

Я дуже довго хотіла собі лавочку під будинком. І тепер у мене є лавочка. Сукня, підбори і лавочка (сміється). Оце і все надбання.

- А що - сідаєш на лавочці, береш чашечку кави, це ж кайф.

- О, ви мене розумієте! Я давно хотіла це зробити, але як завжди - то часу не було, то грошей. Так мріяла про ту лавочку, коли була в Іспанії, тому коли повернулася, одразу поставила.

- Про що ще мрієте? Через рік-два, скажімо?

- Такі довготривалі плани я не будую. Найближчі плани – це літо, бо хотілося б вивезти дитину на море. Думаю, куди поїхати, коли взяти відпустку, як доїхати. Нині доїхати кудись не легко.

Зараз нам всім мріється, щоб закінчилася війна, щоб був мир, щоб ми повернулися до мирного життя, щоб не боялися більше повітряних тривог, прильотів. Мені здається, що у всіх людей оці приземлені мрії стосовно  речей чи відпусток просто зникли.

Я дуже хочу поїхати на дачу до батьків у Харків, хочеться, щоб повернулися живими всі мої друзі, які на фронті. Мені хочеться, щоб я за дітей не хвилювалася. Такі зараз мрії. Відправила сина сьогодні до школи, а тут – повітряна тривога. Розумію, що там є вчителі, вони спускаються у сховище, але все одно нервую і хвилююся. Тому мрію тільки про спокійне життя і мир.

- Ну, мріяти про відпустку – це теж добре. Ми ж розуміємо, що війна, на жаль, може не скоро закінчитися. Тому треба давати собі шанс відпочити, коли є змога. Я, наприклад, не розумію людей, котрі критикують когось за те, що він вибрався на відпочинок.

- У мене на початку теж були такі думки: «Чому хтось воює, помирає, а ми живемо звичайним життям. Ми повинні всі піти на фронт, воювати, і так прискоримо перемогу».

Зараз теж думаю: як я можу мріяти про те, що повезу дитину на море, коли в когось через цю русню дитини вже немає. Я думаю про відпустку, але думаю й про інше: ми живемо далі, а вони – ні, як так може бути, чому так?

Розумію, що є в моїх словах протиріччя, але такі думки у багатьох людей, і в мене також. Мені і зараз якось соромно, що спочатку я злякалася і побігла. А мої колеги залишилися, робили свою роботу. Ми можемо себе виправдати перед кимось, але перед собою ти все одно не виправдаєшся.