«Чи допоможе моя публікація нашій перемозі?» — журналісти про межі свободи преси під час російської агресії. Опитування

Третього травня відзначають Всесвітній день свободи преси. Цього дня 1991 року в Намібії представники незалежних медіа країн Африки прийняли «Віндхукську декларацію», у якій містився заклик до урядів держав світу забезпечувати свободу преси та її демократичний характер. 1993 року Генеральна Асамблея ООН прийняла рішення відзначати цей день, нагадуючи, що медіа не мають зазнавати тиску й цензури, згадуючи медійників, які загинули при виконанні професійних обов'язків, оцінюючи стан свободи слова, віддаючи належне ролі медіа в побудові демократії та справедливості.

«Детектор медіа» розпитав українських медійників про баланс між інформаційною безпекою та критикою влади під час війни, про самоцензуру та випадки, коли вона зайва.

Ми поставили колегам такі запитання:

Війна накладає відбиток на межі свободи преси, зокрема й щодо критики дій влади, державних інституцій. Чи визначились ви для себе, де ваша особиста межа, де ваше особисте «не на часі»? Чи цензуруєте ви себе, якщо так, то в яких випадках? А коли ви вважаєте необхідним не мовчати попри всі обмеження?

Читайте відповіді Віталія Портникова, Андрія Цаплієнка, Інни Ведернікової, Андрія Куликова, Анастасії Волкової, Тетяни Ніколаєнко, Анастасії Шибіко, Анастасії Равви, Ярослава Іваночка, Сергія Нікітенка, Анастасії Зозуляк, Аліси Юрченко, Валентини Троян, Олега Панюти, Павла Новика, Олександра Харченка, Олега Константинова, Юрія Ніколова, Катерини Клочко, Людмили Добровольської, Євгена Стрельцова, Вадима Карп'яка.

Віталій Портников, публіцист, телеведучий:

— Я дотримуюся досить простого правила. Війна обмежує нашу компетентність саме у воєнних питаннях — принаймні для тих, хто не є спеціалістом із безпосередніх бойових дій. Але вона зовсім не є обмеженням щодо обговорення політичних питань, коли є підстави для такого. Але оскільки у воєнний час політичне життя практично відсутнє, то й політичних дискусій виникає не так багато. Хоча з боку політиків, насамперед із боку влади, є очевидна ностальгія за політичним процесом, якого немає і який невідомо коли розпочнеться. Разом із цим я виходжу ще з однієї  парадигми: питання існування української держави в тих умовах, у яких ми перебуваємо, не є розв'язаним і держава може зникнути, а українці можуть бути вигнані, якщо Україна зазнає воєнної  поразки. Тому нам потрібно берегти інституції, усвідомлюючи їхню важливість для виживання держави і їхню сталість у разі її зникнення з політичної мапи світу й переміщення у вигнання.

Віталій Портников

Андрій Цаплієнко, «ТСН», канал «1+1»:

—  Я цензурую себе, коли це стосується життя, безпеки та здоров’я наших солдатів на передовій. Не світити позиції, не розповідати про наші тактичні плани, не давати інформацію, яка могла би зашкодити проведенню будь-яких військових операцій, не називати імена та прізвища людей, якщо це може зашкодити їхньому життю. Не називати й не показувати кількість нашої техніки в певній операції. Так працює моя самоцензура.

Звісно, є певні вимоги Міністерства оборони, але я не можу сказати, що є тотальний контроль виконання цих вимог. Я дуже часто стикаюся з тим, що виходять матеріали, в яких і позиції світять — це особливо стосується матеріалів іноземних журналістів, але іноді це роблять і українські журналісти. Не тому, звісно, що вони справді хочуть засвітити позиції, а тому що вони просто недостатньо дбають про свій контент — можливо, через недосвідченість. Можливо, й інші причини є. Ці самообмеження у журналістів часто не спрацьовують. І ми не Росія, у нас немає такої каральної системи, яка могла б обмежити чи заборонити журналістам робити це. Хіба що були випадки, дуже поодинокі, які можна перелічити на пальцях однієї руки, коли журналістів позбавляли акредитації, але згодом її все одно повертали. Тому ці «покарання» достатньо умовні. І мені здається, що журналістам потрібно самим відповідально ставитися до своїх матеріалів. Грубо кажучи: ти зробив відеосюжет, готуєш його до випуску — просто зупинися на хвилинку і зайвий раз перевір, чи не потрапило щось у кадр, що може зашкодити військовим? Буквально нещодавно ми готували сюжет, і я пропустив одну деталь, яка могла би вплинути на ситуацію. На щастя, я встиг показати свій матеріал іншій людині, цю деталь зауважили та заблюрили.

Щодо критики влади: якщо є привід, то, напевне, її треба критикувати. Але треба дуже відповідально ставитися до критики, тому що привід для неї може бути спровокований ззовні, тобто може бути вкинутий у наш інформаційний простір саме з метою спровокувати якийсь конфлікт, посіяти недовіру до влади, або відвернути увагу та ресурси правоохоронних органів на другорядні речі. Тому коли журналісту трапляється якийсь матеріал, то треба насамперед аналізувати джерело. Не можу назвати це самоцензурою, бо це такий правильний підхід до роботи з матеріалом. Все достатньо просто: правила в журналістиці достатньо дієві, етичні стандарти теж, вони універсальні для будь-яких країн.

А загалом, є прислів’я таке: журналістика завжди в опозиції до влади. Тобто ти своєю діяльністю маєш створювати суспільний контроль над діями влади. Якщо є якісь приклади того, що влада порушує закон, про це треба повідомляти. Але ситуація воєнна, ми перебуваємо у стані найважчої війни з часів Другої світової. І мають діяти закони воєнного часу. А наше законодавство здебільшого мирне, дуже погано пристосоване до умов воєнного часу. На це теж треба звертати увагу.

Андрій Цаплієнко

Інна Ведернікова, редакторка відділу політики ZN.UA:

— Не думаю, що війна мала якось скоригувати рамки відповідальності  журналіста та медіа перед читачем. Стандарти, професіоналізм і чесність — це все, що потрібно для того, щоб робити свою справу гідно. Безумовно, ці три прості слова, які є основою професії, мають під собою дуже багато складових. Які, однак, у прикладному сенсі все одно зводяться всього лише до одного: твого особистого вибору, на якому медіамайданчику ти можеш їх реалізувати.

Очевидно, що з таким вибором в Україні досі великі проблеми, які війна ще більше загострила. Починаючи від телемарафону «Єдині новини», яким вдалося добре підчистити свободу слова в телепросторі, і закінчуючи традиційним гріхом медіаменеджерів завжди чи іноді враховувати інтереси та політичну позицію власників.

І ось тут уже вмикається твій особистий ціннісний тумблер, який визначає межу можливого для тебе компромісу. І це дуже важлива внутрішня робота. Як для кожного окремого журналіста, так і для медіаспільноти загалом. Між варіантом російських «скабєєвих» та українських журналістів, які легко знаходять для себе виправдання, чому зараз «не на часі», може виявитися не така вже й велика прірва, як може здаватися на перший погляд. Якщо жабу кинути в каструлю з окропом, вона вистрибне. Але якщо воду поступово нагрівати, жаба звариться.

Але якщо ти як журналіст маєш усередині барометр із вищезгаданих складових, то просто не зможеш і не будеш працювати в умовах, де їхня реалізація  блокується. Це важкий шлях для людини, яка обрала професію журналіста, а не заробіток, публічність і зв’язки «журналіста». Саме у цьому глобальний виклик для українських медіа, які мають ще багато подолати, щоб стати справжньою четвертою владою. Але мені пощастило. Точніше, я примудрилася одного разу вибрати правильну команду.

Перші тижні початку повномасштабної агресії «Дзеркало тижня» було швидше пронизливим зведенням новин із фронту. Я  знайшла сили написати свій перший текст лише 16 березня. Це був біль про друга, який загинув під обстрілом в Ірпені біля під'їзду свого будинку. Ми всі тоді були якимись зомбі на адреналіні, які робили свою роботу з підвалів багатоповерхівок, розкиданих по всій Україні, з машин, якими вивозили дітей… Були всі одним кулаком із нашою армією, президентом, мерами, волонтерами, своїми сусідами.

Потім росіян вибили з Київщини та Півночі України, і ми всі разом із країною трохи видихнули. Але лише для того, щоб уже усвідомлено вдихнути нову страшну, зокрема, постокупаційну реальність. Потім тривав процес пошуку відповіді на запитання, як ти можеш і повинен у ній жити. Ті самі питання виникали й стосовно держави. Ми поверталися до себе. Грань визначилася природно десь у квітні-травні. Все, що може зашкодити фронту, не даємо. Фото, відео прильотів, подробиці просування військ... Щодо влади, то ми не критикуємо доти, доки її дії не заважають ЗСУ боронити країну, а державі — ефективно давати раду викликам війни.

Безумовно, ми продовжуємо на планірках обговорювати всі теми, можливі ризики та коефіцієнт корисної дії тієї чи іншої публікації. Ми постійно думаємо, сперечаємося. Іноді навіть сваримося. Але в результаті народжується продукт, який чесно відображає трагічну історію, всередині якої нам усім випала честь жити.

Інна Ведернікова

Андрій Куликов, співзасновник Громадського Радіо: 

— Визначився. Застосовую редакторське судження, а не самоцензуру. У випадках коли обмеження завдає шкоди безпеці суспільства.

Андрій Куликов

Анастасія Волкова, FreeДом, Слов’янськ:

— Самоцензура приходить, мабуть, у тому випадку, коли ти розумієш, що українські військові також обстрілюють позиції росіян і від цього теоретично теж може страждати місцеве населення. Але я цензурую себе, бо я не маю права надавати іншій стороні права голосу, тобто окупантам, або захищати якось їхні дії, виправдовувати чи казати, що у нас війна в обидва боки. Щодо дій влади, я — державний мовник. Тобто у мене позиція, що я зараз, у період війни, маю працювати на владу. Зараз політичні вподобання відійшли на другий план. Я розумію, у якій дупі була б зараз Україна, якби не було цієї влади.

Мовчати не можна у таких випадках, як, наприклад, недавній обстріл Слов’янська. З-під завалів діставали дворічну дитину. Мене просто розривало від жаху і болю, коли я бачила матір, яка волала поруч і плакала. У той момент дістають тіло її чоловіка, там ще дитина... І я розумію, що для звичайного глядача це боляче. Але ти не можеш це не показувати, бо ти бачиш це на власні очі й хочеш показати усім, наскільки погано вчиняє російська армія. Такі випадки були й у Бахмуті, коли ми бачили тіла мирних людей. Я не погоджувалась, коли це блюрили. Я хотіла, щоб це показували максимально, не показували, що просто якась там біла плямка — це тіло людини, яка ще годину тому була жива. У нас триває війна і я стикаюся з тим, що коли я приїжджаю з Донбасу у Дніпро, Вінницю чи Київ, мене питають: «А що там? У нас тут тихо. У нас все добре». Це у вас тихо, але треба розуміти, що є місця, де щодня не тихо.

Анастасія Волкова

Тетяна Ніколаєнко, журналістка-розслідувачка, Цензор.нет:

— У лютому-березні 2022 я провела 27 днів в окупації. І якби російські солдати дізналися, що я журналістка, то моя відповідальність за свободу слова мала б дуже конкретний наслідок у вигляді смерті. Зважаючи, що мене і так ледь не розстріляли, вимагаючи здати позиції ТрО.

Але якраз там, в окупації, я зрозуміла, що скільки б я не опускала руки від розчарування, що наша боротьба всередині країни не дає такого результату і поступу, який би я хотіла, вона точно не марна. Ми точно відрізняємося від Росії. І наша інакшість забезпечена зокрема і тим, що журналістам в Україні не вдалося закрити рота. І що вони дозволяли собі говорити те, що не подобається владі.

Тому мене так дратує існування марафону «Єдині новини». Оскільки це вже початки формування не плюралізму думок, а єдиного голосу влади. Під прикриттям законів воєнного часу.

Так само просто і з визначенням межі для критики влади — вона пролягає рівно там, де діяльність влади (зокрема, її корупційна складова) починає загрожувати безпеці держави та громадян. Журналісти й так майже рік не критикували владу і намагалися бути одним фронтом. Але в рамках цього фронту не може бути ні оборудок команди Резніченка (ексголови Дніпропетровської ОДА, якого президент України відправив у відставку після журналістських розслідувань щодо його діяльності — «ДМ») на дорогах, ні зловживань окремих посадовців і ділків при закупівлі зброї та тилового забезпечення армії. Не може бути схем із «чорним» зерном, сліпоти митників, вічних схем «сірого» ринку тютюну, формування бек-офісів при найжирніших компаніях.

Щодо самоцензурування, то в цьому стало більше принципу «не нашкодь». Війна в цьому плані накладає серйозний відбиток. Якби деякі речі сталися два роки тому, то я б точно влаштувала публічний скандал. Але тут змовчала. Статтю-звернення до міністра Резнікова я редагувала довше, ніж писала, щоб не порушити закон та не завдати шкоди.

Тетяна Ніколаєнко

Анастасія Шибіко, «Вільне радіо» (Бахмут):

— У нас як до, так і після повномасштабного вторгнення працює фільтр «не нашкодити». Просто після 24 лютого ми ще ретельніше приглядаємося до всього.

У нас є самоцензура, само собою: одного разу, коли нас попросили видалити публікацію, бо вона може нашкодити певним людям, ми це зробили.

Проте в нас немає цензури у випадках, коли умовно певна прифронтова громада закуповує щось незрозуміле. У такій ситуації ми будемо їх питати, критикувати та публікувати інформацію, попри їхні коментарі на кшталт: «У нас війна, а ви питаєте про таке».

Ми не можемо мовчати, коли обмеженнями, зумовленими воєнним станом, хтось намагається маніпулювати або їх використовувати. Наприклад, коли кажуть, що публікація про зарплати посадовців Донеччини може зашкодити територіальній цілісності та безпеці держави. Це — нісенітниця. Ми вважаємо, що йдеться про посадовців, які працюють за наші податки і є публічними, тому ця інформація має бути відкритою.

Одного разу влада Бахмута відмовилася від коментарів, мовляв, це питання обласного рівня. У таких випадках ми починаємо копати глибше. У той час, коли медіа, суспільство та держава мають працювати на спільну мету, а певна частина, особливо посадовці, які мають відповідати за інтереси та безпеку людей, вважають, що вони вища ланка, можуть бути недоступними, відмовлятися коментувати й розповідати, ми вважаємо, що це неправильно, і починаємо приділяти їм більше уваги, щоб таки отримати інформацію, про яку запитуємо.

Анастасія Шибіко

Анастасія Равва, головна редакторка телеканалу «Еспресо»:

— Ми вже понад рік живемо і працюємо в умовах воєнного стану та повʼязаних (і не повʼязаних) з цим обмежень і заборон. Я переконана, що ніхто із відповідальних журналістів ні в якому разі не хоче нашкодити країні та її національній безпеці. Проте сьогодні мене дуже турбує тонка межа між «не нашкодь» і загрозою свободі слова. Адже надто багато процесів сьогодні намагаються списати на воєнний час і сакральне «не на часі». Все, що стосується «не нашкодь», чітко прописане і регламентоване наказом №73 Головнокомандувача ЗСУ, якого ми дотримуємося. Щодо «не на часі». Саме цими словами зазвичай і намагаються маніпулювати та «прикривати» корупцію, зловживання, тиск на медіа. Та і власне всі складні питання, які можуть позначитись на позиції чи підтримці влади. Не має бути ніякого «не на часі». Про проблеми потрібно говорити. Злочини не можна замовчувати. Бо ми самі не зчуємося, як перетворимося на диктатуру. Самоцензури, звісно, бути не має.

Робота ЗМІ — це чіткі стандарти й правила роботи з інформацією. Якщо їм слідувати, то жодного самоцензурування не потрібно. Крім того, коли ми починаємо говорити про самоцензуру, то хочемо того чи ні, ми починаємо допускати й саму цензуру як факт. Спочатку ти сам себе обмежуєш, а потім тебе почнуть обмежувати вже інші — влада, власник тощо. І це стає нормою. А цензура нормою для демократичного суспільства бути не може. Це якраз явна ознака того, що відбуваються неправильні процеси. Спочатку визначають, що можна говорити, а що ні, а потім просто намагаються закрити рота. Ми це проходили в минулому. На жаль, подібну практику ми можемо бачити й сьогодні. Вимкнення з цифрового ефіру телеканалу «Еспресо» є тиском і цензурою з боку влади. Це послаблює національну безпеку країни та наш авторитет в очах західних партнерів. Я вважаю, що про свободу слова не можна забувати навіть під час війни. Особливо під час війни, у якій ми протистоїмо країні-терористу, яка перше, що зробила на шляху до диктатури, — це заборонила незалежні, вільні медіа.

Анастасія Равва

Ярослав Іваночко, головний редактор Zahid.net (Львів):

— Ми, як і інші нормальні медіа, дотримуємося законодавства, яке діє під час воєнного стану.  Це — вимога здорового глузду. Так, у певних моментах ми відчуваємо, що не можемо щось написати, але ставимося до цього з розумінням, і намагаємося працювати далі.

Намагаємося утримувати баланс між свободою слова і цензурою воєнного часу, щоб і не нашкодити, але й щоб отримати інформацію для нашого медіа. Це тонка межа. Кожен індивідуальний випадок обговорюється у редакції, зокрема під кутом, як це може сприйматися, чи може це нашкодити.

Не все вимірюється трафіком, хай це і пафосно прозвучить, є й національні інтереси.

Ярослав Іваночко

Сергій Нікітенко, головний редактор видання «Мост» (Херсон):

— Де я вмикаю самоцензуру? Мабуть, у питаннях, у яких я не дуже впевнений. Наприклад, якщо до війни я міг опублікувати якийсь матеріал з посиланням на одне надійне джерело, то зараз, мабуть, уже з цим дуже складно. Особливо у питаннях, які росіяни можуть використати проти нас, проти України.

Не мовчатиму я у випадках толерування проросійських рухів чи політиків — це однозначно — з боку влади насамперед. Легітимізація отаких проросійських рухів, партій, елементів.

Сергій Нікітенко

Анастасія Зозуляк, головна редакторка каналу «24»:

— Війна, безумовно, накладає відбиток на свободу преси, водночас війна знищує ті червоні лінії, які були раніше. У війни немає стандартів. Феномен й у тому, що у потрібний момент більшість журналістів сьогодні розуміють важливість «інформаційної тиші». Сьогоднішній фокус медіа здебільшого зосереджений не на внутрішньому ворогу, а на зовнішньому. Однак, коли йдеться про національну безпеку та майбутнє України, то звісно, що жодних «не на часі» не існує. Сьогодні саме той момент, коли час говорити найголосніше.

Анастасія Зозуляк

Аліса Юрченко, журналістка проєкту Bihus.info:

— Ми в Bihus.Info відповіли на дилему щодо меж критики української влади під час війни двома внутрішніми правилами. Перше — дотримуватися балансу тем і розподіляти увагу. Ми як редакція розслідувачів висвітлюємо не лише темний бік української влади, а й російські військові дії та воєнні злочини. Тематика викриття агресора була для нас основною в перші пів року повномасштабного вторгнення Росії в Україну, а зараз займає не менше половини нашого контенту. Друге правило — висвітлюємо ті «антикейси» української влади, в яких не маємо сумнівів щодо тлумачень подій і наслідків прийнятих чиновниками рішень. Грубо кажучи, обираємо ті теми, де негативні наслідки рішень, дій, або бездіяльності представників влади не викликають сумнівів, де висвітлення може вплинути позитивно на економію коштів або ефективність інших процесів всередині державної машини. Кожен кейс, безумовно, розглядається індивідуально, важко накласти один загальний шаблон на всі історії.

Вважаємо, що не можна мовчати, коли чиновники укладають контракти зі значними переплатами з державного або місцевих бюджетів, коли призначення на посади відбуваються за принципом особистої відданості, а не професіоналізму, знань і досвіду, коли зривають відкриті конкурси заради контрольованих кандидатур або ж передачі контрактів близьким юрособам.

Аліса Юрченко

Валентина Троян, ведуча Громадського радіо, представниця ІМІ у Луганській області та на окупованих територіях Донеччини:

— У мене є межа і я цензурую себе. Це стосується того, що відбувається на фронті, тобто якихось подій, пов’язаних із бойовими діями. Якщо мова про дії влади, корупцію, то в залежності від конкретної ситуації.

І я вважаю, що мовчати не можна, якщо йдеться про життя людини, якщо це питання життя або смерті.

Валентина Троян

Олег Панюта, ведучий каналу «Ми — Україна» (телемарафон «Єдині новини»)

— Щоразу перед тим, як щось сказати й про щось запитати, я думаю про це — якщо йдеться про бойові дії, розмови з військовими або історії, пов’язані з нашою безпекою або зі Збройними силами. Якщо говорити про спілкування з представниками влади, мені здається, що треба розуміти, що не все, про що  можна запитати, має можливості для відповіді. Але я не вважаю, що представники влади мають право прикриватися фразою «війна, не на часі», аби не давати відповіді на запитання, які з точки зору журналіста не є критично важливими для безпеки. Очевидно, що є проблема: кожна зі сторін, тобто представники влади та журналісти,  по-різному  для себе розуміють ступінь свободи  та необхідності цензурування. Представники влади завжди, а нині тим більше вважають, що чим менше говорити, тим краще. Але українське суспільство й українські журналісти як представники суспільства,  самоцензуруючись, так само розуміють відповідальність, більшою мірою відчувають небезпеку, коли тобі замість відповіді говорять «не на часі». І так само як від запитань журналістів під час війни багато залежить, я вважаю, що від відповіді того чи іншого чиновника залежить ступінь нашої свободи, демократії та можливості журналістської роботи завтра. Чим більше ми їм дамо можливості нас «прикручувати» зараз, тим складніше або навіть неможливіше буде повернутися до звичного життя та нагадати їм про те, що війна — не привід робити свої темні справи й оборудки.

Не мовчати потрібно попри всі обмеження, коли це прямо впливає на рівень свобод українців, коли це прямо впливає на демократичні процеси, коли воєнним станом  намагаються прикрити або прикривають очевидні злочини. В такому випадку журналіст не тільки має право, але і має відповідальність  визначати, наскільки це дійсно важлива історія для суспільства. 

Олег Панюта

Павло Новик, журналіст-розслідувач, співпрацює з Харківським антикорупційним центром:

— У перші пів року більше тем відкладалося, ми майже не писали про корупцію. Але коли зрозуміли, що заплющувати очі вже не можна, то почали. Є проблеми з доступом до реєстрів і відповідями на запити. Зараз усе менше тем, про які варто мовчати. Але те, що стосується військових, то буде важка історія. Можу навести такий приклад: свіжий вирок колаборанту. У вироку вказано, що людина передавала дані про розміщення військових. У вироку також вказано, що військові перебували у приміщенні школи. І є дилема —  говорити про школу чи ні?

Павло Новик

Олександр Харченко, генеральний директор «Укрінформу»:

— Особисто для мене все максимально просто: попри всі обставини, ми маємо вчасно та повно повідомити інформацію, яка дає розуміння перебігу подій війни в конкретний час; знайти та розставити в цій інформації ті акценти, що допоможуть читачеві не опустити руки попри найскладнішу ситуацію; виокремити з усіх проблем ту, на яку ми як журналісти можемо вплинути, обрати найкращого виконавця та проконтролювати, щоб він чи вона не помилилися в експертах і показали шляхи розв'язання проблеми; при виборі експертів обрати найбільш фахових із них, зуміти відділити емоції від оцінок і власне експертизи та ще кільканадцять таких же очевидних факторів, які означають нашу журналістську відповідальність.

Неприпустимими є хайп і маніпуляції на темі війни. Неприпустимо у гонитві за рейтингами та кліками грати на емоціях, додаючи стресу читачу, у нього його й без того досить. Відповідно, прогнози «магів» про найближчі обстріли міст або «аналітика» псевдоекспертів про дату контрнаступу, терміни закінчення війни — це не просто безвідповідально, а й злочинно. Бо, напевно, є люди, які, послухавши їх, приймають ключові для свого життя рішення.

Звісно, це непросто — критикувати владу та водночас не нашкодити стабільності держави в умовах війни. Тож, критикуючи,  весь час памʼятаєш: Росії вигідна слабка українська влада, ворог зацікавлений у внутрішньому протистоянні в Україні, розхитування ситуації може бути небезпечним.

Тому в кожній конкретній ситуації й вирішуєш, як діяти. Зрештою, є простий рецепт: критикуючи, пропонуй рішення. Приміром, про проблему лікування поранених на фронті бійців можна просто волати «Зрада!», «Ганьба!», вимагаючи розіпнути всіх. А можна вести розмову з компетентними та наділеними повноваженнями людьми, як розв'язати цю надскладну проблему на стикові різних відомств і за умов неймовірної  за масштабами війни. Намагаємось.

Олександр Харченко

Олег Константинов, головний редактор видання  «Думська», Одеса:

 — З початку повномасштабного вторгнення, у перші місяці ми працювали майже в режимі бойової пропаганди — це була необхідність. Це були страшні події, стресова ситуація для суспільства, держава була на межі. Тоді, як свідомі громадяни, як патріоти ми були вимушені працювати як одна з державних інституцій, яка забезпечує зокрема безпеку та стабільність у суспільстві в такі часи. Значну кількість соціально значущих подій, про які ми знали, не можна було давати на загал. Не можна було публікувати всю інформацію, яка у нас була. Ми свідомо не вказували найменування військових частин, писали лише N-ська бригада біля N-ського населеного пункту. Ми не могли казати про кримінальні події, які були у військових частинах, адже, на жаль, коли триває загальна мобілізація, то до лав армії призивають зовсім різних людей і трапляється різне. 

Ми й досі не говоримо про переміщення техніки, дислокацію військових частин, не висвітлюємо місця прильотів і їхні наслідки, якщо немає офіційного дозволу військової влади або офіційної інформації. Вся інформація, яка може бути використана супротивником — абсолютне табу. Це не цензура в прямому розумінні, це скоріш за все самоцензура свідомих громадян.

За жорсткою схемою самоцензури ми працювали до травня 2022 року. Потім стало ясно, що цією інформаційною закритістю почали користуватися окремі представники влади не на користь суспільства. Наприклад, коли запровадили «сухий закон» — повне обмеження продажу алкогольних напоїв. Більшість маленьких магазинів в Одесі виживають завдяки реалізації такої продукції, і деякі з підприємців почали продавати алкоголь по знайомству. Тож поліція почала рейди з залученням підставних покупців і просто виносила весь товар, не складаючи актів і протоколів. Це лише один приклад, а таких зловживань було дуже багато. Навіть на сайтах органів місцевої влади закривали доступ до проєктів рішень, закрили списки депутатів місцевих рад, імена та прізвища суддів у судовому реєстрі, якийсь час не працював судовий реєстр стосовно кримінальних проваджень. Досі не працює кадастрова карта та реєстр нерухомості. Хтось при владі скористався великою війною, щоб просто «закрутити гайки» та закрити суспільству доступ до інформації. Тоді ми почали вносити більше критики у наші матеріали. Але ж базові елементи самоцензури, природні під час такої великої катастрофічної війни, зберігаються.  

Олег Константинов

Юрій Ніколов, журналіст-розслідувач, засновник проєкту «Наші гроші»:

— Моя особиста відповідальність як журналіста під час війни — не випускати на публіку все те, що не допомагає нам перемагати. Тобто критерієм публікації будь-якої інформації для мене є відповідь на питання: чи допоможе моя публікація нашій перемозі. Якщо відповіддю буде — ні, то і публікації не буде. Наприклад, відразу після великого вторгнення мені пропонували зробити розслідування про земельну ділянку, на якій можна було б створити, скажімо так, підземний штаб для військових. Я подумав: якщо я займуся цією історією (а у ній, імовірно, була корупційна складова) і вийду з нею на публіку, то вороги дізнаються, що ми там збираємося будувати штаб. І я відмовився навіть розбиратися у цій історії, як зрештою і в багатьох інших подібних історіях.

Іноді наша редакція на прохання тих чи інших державних установ знімає з публікації матеріали, в яких, на їхню думку, міститься якась чутлива інформація. Ми завжди йдемо назустріч таким проханням, навіть якщо бачимо, що острах перебільшено. Краще перебдіти, ніж недобдіти у цьому випадку.

Ну, а особисто для себе вважаю за необхідне бути максимально спокійним і розважливим у висловлюваннях і в подачі інформації. Істерики нам і без того вистачає, тож журналісти мають бути спокійнішими, ніж усі інші, аби не розганяти ті дурниці, якими нас закидують вороги.

Щодо самоцензурування, то перші пів року після вторгнення я був учасником негласної коаліції журналістів-розслідувачів, які вирішили не зважати на українську корупцію, оскільки питання фізичного виживання та події на фронті були куди більш актуальними. Але віднедавна мої особисті кордони дозволеного зсунулись у бік якнайширшого висвітлення історій про корупцію. Позаяк я вирішив для себе, що криза — це можливість, і війна може бути нашою останньою можливістю змінити країну зсередини, поміняти відносини влади та суспільства з корупцією, знизивши толерантність до цього явища. Бо якщо ми вийдемо з війни з тим самим корумпованим deep state, як було до неї, потім змінитися нам буде ще складніше.  

Хочу відзначити, що зараз я чітко бачу: при тому, що багато чиновників користуються війною як можливістю вкрасти ще більше, для чималої кількості з них війна також стала приводом забути про погані корупційні практики. Це видно по закупівлях. Відкриваєш сьогодні інформацію про якусь закупівлю, де до вторгнення було гарантоване завищення ціни вдвічі, і бачиш, що там все нормально, навіть дешевше, ніж у магазині. Тож публічність і журналістські викриття даються взнаки.

Юрій Ніколов

Катерина Клочко, фотокореспондентка сайту Запоріжжя 061.ua:

 — Я — фотокореспондентка, тому мені доволі складно відповісти на це питання, бо я знімаю. Я знімаю те, що нам дозволяє знімати документ, за яким ми отримали акредитацію. Не мовчала б я у випадках відвертої корупції. Треба це висвітлювати.

Катерина Клочко

Людмила Добровольська, телеведуча каналу «Ми — Україна»:

— Я завжди вважала слово зброєю. Наскільки вона нищівна — ми бачимо на прикладі Росії, яка  зробила слово зброєю масового ураження. І під час повномасштабної агресії, коли відбувається геноцид мого народу, коли нас нищать як націю — ми маємо тримати інформаційний удар. Тому я б не казала про якісь обмеження свободи преси та самоцензуру, бо це рівнозначно тому, що ми казали б про несвободу війська використовувати зброю на власний розсуд чи самообмеження дипломатів, їхню несвободу провадити зовнішню політику. Йде війна із зовнішнім агресором, і моя особиста межа — там, де межа безпеки моєї країни. Суперсила українців — у надлюдській згуртованості перед лицем глобальних небезпек, коли ми відкидаємо всі незгоди й суперечності та стаємо єдиним кулаком. Так от, усе, що може так чи інакше послабити цей кулак, перш ніж ми переможемо, — робота на ворога. Хай би які аргументи не наводив той, хто це робить. Усе, що підриває ефективну взаємодію українців під час війни — це постріли собі в ногу. 

Я, власне, ніколи й не мовчала, й надалі теж  робитиму все, що в моїх силах, аби пришвидшити цю перемогу.

Людмила Добровольська

Євген Стрельцов, головний редактор радіо «Накипіло», Харків:

—  Наша особиста межа — воєнні плани командування Збройних сил України. Ми їх не аналізуємо й не коментуємо у своїх матеріалах. Решта тем, як і раніше, перебувають у фокусі нашої уваги. Ми критикуємо місцеву владу, якщо вона поводить себе неадекватно або порушує закони. Це принципове питання для медіагрупи «Накипіло» як незалежної організації. Тобто ми не будемо мовчати попри всі обмеження, якщо нам стане відомо про корупцію серед посадовців, про порушення прав людини, про рішення влади, які суперечать здоровому глузду.

Євген Стрельцов

Олександр Єльцов, ведучий інформаційного вечора «Суспільне. Спротив» на місцевих каналах Суспільного: 

— Повномасштабна війна Росії проти України показала, що немає тем, які «не на часі». Навпаки, попри трагічні події в нашій країні, нині наше суспільство розвивається і перероджується. Війна оголила багато невирішених питань. Тож, на мою думку, журналісти мають торкатися усіх, навіть найбільш «незручних» раніше тем: корупція на всіх рівнях, російські гроші та бізнес на українському ринку, присутність і вплив російської агентури в Україні, права людей ЛГБТК+ спільноти, права військових, людей з інвалідністю. Як на мене, єдині теми, про які варто бути дуже обережним – військові дії. Тут я, особисто, волію покладатися лише на ту інформацію, яка є в офіційних джерелах.

Вважаю, що помилково деякі журналісти, поїхавши на передову, розповідають про перебіг військових дій, роблячи висновки лише з того, що побачили і почули. Але війна – це набагато ширший процес і перебуваючи лише на одному напрямку – не дає повної картини. Вважаю, що в жодному випадку не можна мовчати, коли чиновники, незалежно від їхнього рангу, зловживають своїм становищем та владою. Не можна мовчати, коли судді виносять несправедливі рішення. Не можна замовчувати факти корупції, навіть якщо це стосується людей на найвищих посадах в державних інституціях або збройних сил. А також потрібно бути надзвичайно гучними, коли виявляємо факти співпраці українських політиків, підприємців чи артистів з росіянами. Або тоді коли топ-посадовці й досі розповсюджують наративи російської пропаганди чи намагаються залишити вплив російської культури та світогляду на українців.

Олександр Єльцов

Вадим Карп’як, ведучий ток-шоу «Свобода слова» на ICTV і телемарафону «Єдині новини»: 

— Для мене відповідальність журналіста в умовах війни — це слідування заповіді «Не нашкодь». Коли інформації більше, ніж людина може її спожити, і хочеться нею ділитися з усім світом, і є технічна можливість ділитися нею — дуже важливо пам’ятати, наскільки ця інформація є корисною зараз і чи не може вона зашкодити. Починаючи від того, що ми можемо випадково збовтнути якусь таємницю, закінчуючи тим, що журналісти часто дізнаються про чиюсь загибель раніше родичів цієї людини, і бажання видати ексклюзив у них часто переважає над дотриманням певних морально-етичних норм. Це все дуже тонкі лінії, які неможливо прописати у вигляді правил і винятків із них. Це — на відчуття. А відчуття приходить із досвідом. Що стосується самообмежень у критиці влади, то у цьому я керуюсь питанням-маркером — це допоможе нам перемогти чи не допоможе? От зараз це поліпшить ситуацію, наблизить перемогу чи ні? Якщо мова про здорожчання закупівель продуктів для військових Міністерством оборони, у яких проглядається корупційна складова, то з цим треба розбиратися. Дбаючи, звісно, при цьому, щоб не вихлюпнути з водою дитину. Бо це заважає нам перемогти. Якщо мова про те, що хтось там у лютому 2022 року «зрадив Херсон», то цим мають займатися СБУ та контррозвідка. Тому що зараз починати згадувати, що було рік тому, — це не допомагати, а заважати нашій перемозі. Однак єдиного принципу, як себе поводити журналісту під час війни, немає. Журналіст мусить робити цей вибір кожного дня у кожній конкретній ситуації. І це завжди персонально. Це завжди контекст. Загальних правил немає. Зрозуміло тільки одне — де ворог. Все інше — треба дивитися і визначатися.

Вадим Карп’як

На головному фото Олександр Хоменко, фотограф — Тата Ларк