Спокуса олюднення монстрів

На початку травня в календарі знаходимо кілька важливих дат.

Серед них, безумовно, 3 травня — Всесвітній день свободи преси, а ще День Європи, який Рада Європи відзначає 5 травня, а Європейський Союз — 9 травня.

Цікаво, що поміж цими датами немовби заховався цьогорічний ювілей події, яка свого часу спричинила один із найгучніших європейських та й світових скандалів і була безпосередньо пов’язана з пресою.

Напевне, багато хто про це вже забув, а на наших теренах цілком, можливо, й не знав.

Сорок років тому, 5 травня 1983-го, викрили підробку сенсаційної знахідки — невідомих щоденників Гітлера, які надрукував поважний німецький журнал «Штерн».

Щоденники фюрера визнали майстерно виготовленою фальшивкою і згодом навіть назвали найбільшою фальсифікацію документів XX століття.

Автором «щоденників» був такий собі художник і торговець Конрад Куяу, який на момент розкриття афери вже кілька років успішно виготовляв документи та інші артефакти часів нацистської Німеччини та збував їх колекціонерам, які мали ресентимент до цього періоду німецької історії.

Зрештою Конрад Куяу виготовив і щоденники, підробивши не тільки почерк Гітлера, а й вигадавши їх зміст. Вони були зроблені настільки майстерно, що підробку остаточно змогли встановити лише після хімічного аналізу паперу, залучивши до проведення експертизи поважні державні структури.

Саме цим подіям присвячено німецький мінісеріал із шести епізодів «Підробляючи Гітлера», який вийшов у 2021 році та був знятий режисерами Тобі Бауманом (Tobi Baumann) і Вольфгангом Гросом (Wolfgang Groos).

В основу стрічки покладено книжку Роберта Харріса «Продаючи Гітлера: Історія щоденників Гітлера», яка вийшла у 1986 році та у 1991-му була вперше екранізована британським режисером Аластером Рейдом (Alastair Reid).

Нова екранна версія гучної історії «Підробляючи Гітлера» варта уваги насамперед тому, що це насправді смішний фільм, адже ситуація абсурдна — маловідомий художник пошив у дурні авторитетне видання й мало не всю спільноту.

Головних героїв цієї історії зіграли зірка німецького кіно Морітц Бляйбтрой (Конрад Куяу) та Ларс Ейдінгер (Герд Хайдеман), що утілив образ одного з провідних журналістів «Штерну», який і влаштував ґешефт Куяу зі своїм виданням, сподіваючись, що віднайдена «сенсація» надасть новий поштовх його кар’єрі, а водночас не забувши добряче нагріти на цьому руки.

Поза сумнівами, Конрад Куяу таки виявився талановитим художником і всю цю історію зі «щоденниками» Гітлера навіть можна вважати успішним артпроєктом. У фіналі картини бачимо судовий процес, і обом головним фігурантам — Куяу та Хайдеману — оголошують вирок, їх засудили до ув’язнення.

Подальша доля Куяу стала історією успіху і творчої реалізації. Відсидівши свій строк, він став популярною публічною особою, здобув славу та гроші, навіть балотувався на різні посади, відкрив крамницю власних фальшивок з автографами, дійшло навіть до того, що його «офіційні» фальшивки стали теж підробляти.

Про подальше його життя можна знайти чимало інформації, але це все залишилося за кадром фільму «Підробляючи Гітлера», бо головне тут — не кар’єра Конрада Куяу.

Попри, здавалося б, легку форму, після перегляду «Підробляючи Гітлера» постає низка важливих запитань і паралелей із сьогоденням.

Куяу, надихаючись можливістю заробітку, вигадував сюжети «щоденників», де описував просте повсякденне життя фюрера, на кшталт переймань песиком Єви Браун. Але фантазія автора йшла далі — і він писав, буцімто Гітлер не планував масових убивств євреїв, а хотів їх просто депортувати за межі країни тощо.

Для журналіста Герда Хайдемана сенсаційність «знахідки» полягала в можливості показати Німеччині та світу «іншого» Гітлера, який у цих записах постає звичайною людиною. А те, що лідер нацистської Німеччини є злочинцем і справжнім монстром, одразу немов би відходить на другий план.

Саме це і є найбільшою спокусою — віднайти щось людяне в людожері, а за тим можна піти далі — спробувати його «зрозуміти» чи послатися на якісь «помилки», але відзначити щось «позитивне», наприклад, зростання економіки чи будівництво доріг. Точнісінько як у сучасній Росії оголошують Сталіна «ефективним менеджером». За цією ж логікою, німецький народ за часів Гітлера теж можна означити як народ, який «вставав із колін» після поразки в Першій світовій війні.

А військові та чиновники Третього рейху, які проводили масові страти чи знищили мільйони в концентраційних таборах, — це просто «наші бідні хлопчики», як називають російські ліберали своїх солдатів, що чинять воєнні злочини в Україні. То ж «не їхня війна, а Путіна», і вони просто змушені виконувати накази. Такі ж аргументи наводили й нацистські воєнні злочинці на судових процесах — «вони просто виконували накази».

Фільм «Підробляючи Гітлера» мимоволі змушує задуматися і про майбутнє. Історія з підробками Куяу — а він підробляв не лише документи Гітлера, а й всієї нацистської верхівки — відбулася на початку 1980-х років, коли від падіння та засудження злочинів нацизму минуло менш ніж пів століття.

Тож цілком можемо уявити: Росія зазнала поразки, хтось із лідерів цього режиму наклав на себе руки чи отримав довічне ув’язнення за вироком міжнародного трибуналу. Але мине не так багато часу — і в частини людей почне спрацьовувати ностальгія за «золотою добою», коли в економіку вливалися мільярди доларів від продажу енергоносіїв, еліта спокійнісінько їздила на наймодніші європейські курорти та вкладала чималі кошти в нерухомість за межами своєї держави, і навіть у простих росіян вистачало грошей, аби задирати носа в закордонних туристичних поїздках.

І ось вже в нової, чи то пак оновленої російської еліти з’являються нові захоплення — колекціонування артефактів путінської доби, і який-небудь новий Куяу втюхуватиме їм «амфору з дня моря», яку знайшов колись російський фюрер, або мундир із нагородами його головного воєначальника, чи окуляри або годинник когось із пропагандистів. І всі ці артефакти для них стануть свідченням того, що всі ці монстри буцімто були звичайними людьми.