«Табун»: українські військові пригоди перехідного періоду

«Нам всім ще раз треба повернутися до історичних сюжетів, передивитися і розповісти їх вустами українців. "Табун" — чудова нагода це зробити», — ось мета команди, яка працювала над створенням нового проєкту. Її озвучила генеральна продюсерка серіального напряму каналу ICTV2 Ірина Храновська напередодні прем’єри мінісеріалу. Глядачі каналу дивилися стрічку Дмитра Андріянова «Табун» два вечори, 25 і 26 квітня. А прискіпливі, перебірливі, вибагливі критики, котрі постійно вимагають від українського серіалу підняти планку до рівня HBO, а краще — Netflix, напевне почали складати список претензій уже на двадцятій хвилині першої серії. Аби під фінал знецінити роботу — в нас це вміють і люблять.

Чесний і справедливий підхід вимагає не лише бачити недоліки, а й погоджуватися з ними. Проте «Табун» правильніше розглядати, сприймати й оцінювати інакше, з іншої точки зору, за іншими критеріями, ніж, наприклад, стрічки «Спіймати Кайдаша», «Перші ластівки» чи «Дільничний з ДВРЗ». Йдеться не лише про розважальну складову, і так, «Спіймати Кайдаша» — серіал розважальний, просто належить до іншого сегменту масової культури, ніж «Пес». Попри соціальний фундамент «Перші ластівки» — теж розважальний серіал, нуар чи, краще, неонуар для підлітків. А «Табун» — військово-пригодницька історія.

Тепер увага, стежте за руками. До «Табуна» в українському телевізійному просторі не було ані міні-, ані довгого серіалу про часи Другої світової війни, створеного українською мовою, за участю лише українських акторів і загалом стовідсотково української команди. Також дотепер дія пригодницького серіалу про війну у форматі «на два ринки» (по суті — на російський, а в Україні доїдять) не відбувалася на чітко вказаній українській території — Звягель (ще не так давно Новоград-Волинський), Житомирщина. Хай у кадрі роль Звягеля грає частково територія київської Лаври, частково — Пирогів. Проте кінематографічну умовність не скасовано ще жодним указом. Власне, все кіно починалося з постановок на фоні побудованих декорацій.

Словом, «Табун» — справді перша спроба показати кіно про Другу світову війну і розповісти відповідну історію українцями для українців. Вона варта уваги, поваги й подяки. Інша річ, перед першопрохідцями, піонерами в хорошому розумінні цього слова, немає протоптаного шляху. Точніше, він є — але насправді це мінне поле, яким треба рухатися обережно. Нерозважливий крок — і вибухне. Інша аналогія — пірнання з берега в недослідженому наперед місці річки. Навіть майстер спорту з плавання, пірнувши за всіма правилами, ризикує напоротися на каміння, корчі або просто травмуватися через недостатню глибину. Частково ці проблеми автори «Табуна» виявили й подолали. Частково — ні, наступивши на закладену російською пропагандою міну ще з часів Другої світової.

«Табун» — не історичне, а костюмне кіно. Хоча й засноване, за словами творців, на реальному історичному факті: випробуванні в районі Звягеля отруйного газу «Табун», який не мав кольору, зате пахнув яблуками. Не лише Друга чи Перша світова, а й загалом XX століття може дати і дає, без перебільшення, сотні подібних мініфактів, на основі яких можна і треба робити сюжети для кіно й телебачення. Побуду адвокатом авторів серіалу: сам свого часу знайшов публікацію в одному збірнику історичних матеріалів про таємну лабораторію десь у районі Житомира. Йшлося про хімічну зброю, і так — 1942 рік.

Проте, повторюся, взятий за основу факт не робить «Табун» на сто відсотків історичним серіалом. Як буває заледве не в 90 % подібних сюжетів, утілених у романах і сценаріях всюди, де схожі історії створюють, вдячний споживач отримує фантазію на задану тему. Змодельовану рольову гру, в якій учасники діляться на команди. І, відповідно до правил, або взаємодіють із партнерами, або ворогують, працюючи на загальний результат: створення шоу. Не кривіться від цього слова, в Голлівуді навіть найдраматичніші серіали давно називаються «шоу», нікого від того не тіпає.

Умовність заданої ситуації передбачає або поверхове вивчення матчастини, або її непринциповий ігнор. Тобто, неуважність до деталей за замовчуванням не є злочином, бо пересічний глядач так глибоко в історичні реалії не інтегрований. Тут згадується серіал Сергія Ляліна «Смерть шпигунам!» (2007), вироблений «Стар Медіа» і на свій час досить рейтинговий. Опустимо пропагандистську складову, про яку, визнаймо, тоді не думали. Незабутньо інше: дія відбувається 1944 року, а герої обговорюють фільм «Подвиг розвідника», знятий… 1947-го. Потім сценарист Марк Гресь відмахувався: ой, та хто на це зважив. Автори ж «Табуна» демонструють схожу неуважність до деталей. Наприклад, німецький броньовик у діалогах запросто іменують бетеером. Або німецький кіномеханік везе в німецький гарнізон кіно за участю Чарлі Чапліна, хоча нацистський режим заборонив не лише стрічки Чапліна, а й загалом американське кіно. Хай навіть Гітлер у бункері й дивився «Серенаду сонячної долини» — але ж у Звягелі не бункер Гітлера…

Переходимо до найважливішого: згаданих уже груп персонажів. Які задають тон і ретранслюють певні ідеологічні, чи гаразд — світоглядні позиції. Й розставляють потрібні акценти.

Одразу респект авторам: проблема головного героя розв’язана. Мітя Рибалевський грає командира диверсійної групи, завдання якої — знайти і знищити лабораторію з виробництва «Табуна», зупинити злочинний експеримент нацистів. Його герой Іван Діденко — британський диверсант. Це величезний крок уперед і відмінна робота над помилками, що надають пригодницьким сюжетам часів Другої світової питомо й однозначно російського пропагандистського контексту. Діденко і його група — не радянські диверсанти, не червоноармійці, не спецназівці-енкаведешники. Сам Діденко колись замолоду воював у Дієвій Армії УНР, тому його й називають петлюрівцем. Є ще один доведений істориками факт, який можна і треба використовувати надалі: в британській розвідці МІ-6 служило на різних посадах чимало агентів із українським корінням. Новий позитивний герой військових пригод готовий, і він до Червоної армії чи НКВС або ГРУ стосунку не має. Він — ворог радянської влади.

Його антагоніст, німецький офіцер Штраубе, теж зрозумілий, і набір штампів такому персонажу не шкодить. Глибокий ворог, стратег та інтелектуал на кшталт групенфюрера СС Мюллера тут не потрібен. Владислав Мамчур уже зіграв такого ворога у фільмі «Обмін», тож його Штраубе — пізнаваний по десятках як радянських, так і російських чи західних фільмах нацистський офіцер, фашист без півтонів.

Цікавішим, точніше — несподіванішим виглядає Савельєв, ватажок звягельської допоміжної кущової поліції, тобто поліцаїв, як наш глядач звик їх називати. Насправді колаборанти мали офіційне визначення німецькою: Hilfswillige, по-простому — хіві, не завжди йшли на службу добровільно, не завжди були з-поміж полонених, не завжди мали власний рахунок до радянської влади й конкретних кривдників-комуністів. Василь Кухарський грає саме такого: його персонаж пристосовувався до будь-якої влади й за будь-якої влади крав, ґвалтував і вбивав. Несподіваним сценарним рішенням саме Савельєва є його нічим не виправдана борзота. Головний поліцай запросто стартує на пана німецького офіцера, гарикається зі Штраубе, хамить йому. За що отримує хіба разок по пиці. Ну і, звісно, найбільше в Савельєва особистих рахунків до Діденка. Через що саме поліцай, а не німецький офіцер протягом всієї історії ганяється за диверсантом і саме вони сходяться у фінальному двобої. Так чи інакше, тема хіві в Україні досі практично не досліджена, а вони та їхні стосунки з німецькою владою — скарбниця сюжетів.

Нарешті мінне поле: червоні партизани. Автори «Табуна», розв’язавши проблему українського героя, розставивши на сюжетній шахівниці його ворогів і зробивши їх зрозумілими, у ставленні саме до радянського партизанського руху не позбулися російсько-радянського контексту. Наші партизани — це УПА. Наші герої — петлюрівці, бандерівці, мазепинці. Але ж треба якось оцінити й радянських партизанів, бо вони на Житомирщині були.

Сюжетні перипетії вимагали від Діденка та інших британських диверсантів взаємодіяти з рухом опору на окупованій німцями території. Тим більше, це рідний край Діденка, тут його добре знають, а він добре знає людей і місцевість. Гріх не скористатися шансом, саме тому йому й довірили місію. Та що ж його робити, коли Діденко і червоний партизан — світоглядні вороги? Де знайти точку перетину й комунікації, як їх примирити?

Напевне автори відчували пастку в партизанській темі. Тому підстрахувалися: Андрій Ісаєнко грає Степана Діденка, командира партизанського загону, рідного брата Івана. Комуніст і петлюрівець, рідні брати й смертельні вороги. Перевірена часом драматична колізія, яка працює.

Диявол у деталях: петлюрівець міг знайти і за сюжетом знайшов спільну мову з рідним братом. Бо в них виявився спільний ворог — німці й поліцаї. Але правильно подавати й будувати подібний союз як ситуативний. Іван і Степан мали б діяти спільно, проте не довіряти одне одному до кінця. І вже точно петлюрівець, ворог радянської влади й Червоної армії, не лишився б керувати червоними партизанами замість полеглого брата. Ще й зі словами: «Побігав за чужі інтереси. Настав час боронити свою землю». Красиво, але є нюанс: сьогодення, до якого відсилають автори, не відображає. Від 2014 року, і тим більше — від 2022-го такі, як Іван Діденко, боронять свою землю від нащадків і фанатів отих самих радянських партизанів. Яких у серіалі чомусь називають то лісовими братами, то лісовиками, а їхні укриття — криївками. Є підсвідоме бажання відірватися від контексту стрічок на кшталт «Підпільний обком діє». Завдання таке не стоїть.

Попри це, спробу створити військово-пригодницький серіал із питомо українськими героями та смислами я схильний вважати зарахованою. Бо такого продукту українській масовій культурі критично не вистачає. Територію окупував продукт із російським радянським змістом. Помилки у сприйнятті партизанів — звідти. Хоча документалісти вже розставляють правильні акценти. Можна переглянути стрічки Ігоря Кобрина. Або почитати дослідження історика Олександра Гогуна «Сталінські командос». І надалі український герой, петлюрівець він чи бандерівець, перемагатиме на одного ворога більше. Та й прозріння червоного партизана й перехід на правильний бік — теж неоране поле для драматургії. Тож маю надію, що далі буде рано чи пізно.