Чи забезпечить патронат першої леді успіх рестарту реформи інтернатів?

«Тільки не пиши слово «деінституалізація». Хоча б у заголовку. Воно складне, незрозуміле і зразу відлякує», — сказало мені начальство, коли я заявила тему.

Гаразд, хай буде реформа інтернатів. Хоча, за великим рахунком, річ навіть не так у самих інтернатах (їх реформуй не реформуй, а суть одна — це місця несвободи), а в тому, як зробити, щоб діти в них не потрапляли. А ті, хто все-таки потрапив, якомога швидше опинилися в родині, тобто були виведені з інституції.

Цю реформу, хоч як її назви, в Україні з 2006-го оголошують уже вчетверте. З різним ступенем успішності й, на жаль, завжди з відкотами. Коли чергова хвиля, відкотившись, забирає з собою те, що погано закріпилося на березі, — ідеї, плани, недотрансформації, фахівців соціальної роботи, експертів, які зневірилися й вигоріли. Але головне — розмиває долі тих, хто так і не дочекався сім’ї. Адже дитинство минає швидко. Його офіційний термін — 18 років. Спробам реформувати сферу в Україні — вже 17.

Щорічно близько восьми тисяч українських дітей втрачають батьківську опіку. Отож за 17 років реформування через державну систему так чи так пройшли близько 136 тисяч дітей. Їхні долі, можливо, могли б скластися зовсім інакше, якби Україна була послідовна у своїх намірах довести реформу до логічних результатів.

З одного боку, кожна реформа — річ надзвичайно складна. З іншого — якщо все дуже спростити, то для її успішного здійснення потрібно всього кілька умов: наявність чіткого плану, лідерство, гроші, політична воля та послідовність, єдність усіх задіяних у процесі відомств і ще раз гроші (їх завжди не вистачає). І якщо більшість цих умов у попередніх трьох спробах реформувати інтернатну систему так чи інакше була, то з послідовністю і єдністю в нас завжди траплялися великі проблеми. А непослідовна державна політика й суперечливі посили згори, на жаль, аж ніяк не сприяють поліпшенню ситуації внизу — там, де, власне, й перебувають діти.

Говорити про шкідливість інтернатів і важливість виховання дітей у сім'ї, забороняти влаштовувати дітей в інтернатні заклади, але не підтримувати родин, не пропагувати всиновлення, не розвивати альтернативних форм сімейного виховання дітей і послуг у громадах; не навчати спеціалістів, не виписувати функціонал і не призначати відповідальних. Без аналізу й підготовки закривати одні заклади й точно так само відкривати інші. Змінювати форму, не змінюючи змісту. Порожні гасла і взаємно суперечливі норми законодавства. Так виглядала остання спроба деінституалізації по-українському, про новий запуск якої було оголошено 2017 року, а вже 2020-го — про її заморожування.

Що казати, якщо на сімнадцятому році реформ більшості людей усе ще незрозуміло, чому перебування в інтернаті — погано для дитини. Потрібні емоції?

На тренінгу «Трансформація систем догляду і підтримки дітей та сімей в Україні», організованому «Українською мережею за права дитини» спільно з Мінсоцполітики за підтримки Європейського форуму з питань інвалідності (EDF), ЮНІСЕФ, БО «Надія і житло для дітей», Save the Children, Lumos і МБО «БФ «СОС Дитячі містечка», колишні вихованці інтернатів ділилися своїми емоціями.

«Навіть ворогу не побажаю бути в інтернаті. Одна дитина плакала (мабуть, вона не могла говорити), не знаю, чому, може щось боліло. Її накрили ковдрою (з головою), і до ранку вона померла, — згадував 29-річний Микола Семенюта. — ...Мені поставили діагноз, що я недієздатний. Довелося в суді доводити, що я — нормальний». Біологічні батьки відмовилися від Миколи в пологовому будинку. В інтернаті він прожив до 23 років. Потім йому пощастило потрапити в сім'ю. «Моє життя відтоді дуже змінилася», — ділиться він.

28-літня Тетяна Макеєва перебувала в інтернатних установах із двох місяців. «До дітей ставляться як до худоби, — згадує вона. — Інтернат — це про виживання, ти мусиш бути «хорошою дівчинкою», щоб тебе не чіпали, треба подобатися спонсорам».

У 19-літньої Аліни Гіби — сім років досвіду у прийомній сім'ї та чотири роки в інтернаті. «Коли я вчилася в школі, нам не видавали книжок, — розповідає вона. — Боялися, що ми їх зіпсуємо (мовляв, «ти приютська»). А оцінки ставили втричі вищі, бо мали щодо нас занижені очікування. Щось зробила — вже прекрасно!»

23-річний Кирило Невдоха провів в установах інституційного догляду 17 років. Тепер системно адвокатує розвиток сімейних форм виховання і деінституалізацію: «Сім'я — це не тільки про їжу або будинок, це передусім про емоції — про людину, яка відчує тебе, яка підтримає».

«Якби у служб у справах дітей були такі ресурси й штат, як в інтернатів, вони б працювали ефективніше, ніж зараз, коли на них усіх собак вішають — «куди ви дивилися?». Потрібно перерозподілити ресурси з інтернатів на соціальні послуги, — вважає він. — Завдання соцслужб — не тільки контролювати батьків, а й підтримувати їх».

«Моя мама померла, коли мені було 10 років. Коли було 12, пішов тато. Опікуни змінювали одне одного, — згадує 18-літній Олександр Стукало, який потрапив у притулок у 16. — Цінуйте те, що у вас є. Батьківську любов ніщо не замінить».

«Я б сказала, що тема, заради якої ми зібралися, — це можливість кожної дитини зростати в родині, відчути тепло, можливість кожної сім’ї відчути підтримку, коли вона потрібна», — заявила міністерка соціальної політики Оксана Жолнович.

«Фактично, захід присвячений новому витку деінституалізації — створенню можливостей влаштування дітей, які залишилися без батьків, у сім'ї», — каже заступниця голови правління ГО «Українська мережа за права дитини» Маріанна Онуфрик. Влітку минулого року Україна отримала статус кандидата на вступ у Євросоюз. Той факт, що реформа інтернатної системи є однією з умов, Маріанна Онуфрик вважає вікном можливостей для громадського сектора, який багато років намагається її реалізувати.

Важливо не тільки врахувати міжнародний досвід, — на заході вкотре презентували успішний досвід Румунії і Болгарії, про який ZN.UA писало ще 2014 року. Важливо зрозуміти помилки вже зробленого в Україні. Ніби країна доклала чимало зусиль, щоб з'явилися нові прийомні, патронатні сім’ї, дитячі будинки сімейного типу (ДБСТ). Однак дітей в інтернатах не поменшало.

«Я відчуваю певне дежавю, — з цих слів розпочала свій виступ колишній міністр соціальної політики, а нині заступниця керівника ОПУ Юлія Соколовська. — Але сподіваюся, що цього разу все вийде і спільними зусиллями ми зможемо трансформувати систему, отриману у спадок від радянських часів. Ситуація ускладнилася війною. Зараз треба думати про депортованих дітей та їх повернення, і точно — не в інституції. Думати про дітей, евакуйованих за кордон разом з інституціями, ДБСТ, прийомними сім'ями, які теж мають повернутися в нормальні цивілізовані умови.

Своєю присутністю я б хотіла засвідчити важливість нового старту деінституалізації для президента і першої леді. Які дають зрозуміти, що ця тема — дуже важлива для країни і для них особисто. І що в них ми можемо бачити підтримку. Сподіваюся, ми правильно скористаємося історичним шансом».

Дуже хочеться вірити, що четвертий рестарт не перетвориться на спробу 0.4. Бо, як сказала директорка Save the Children in Ukraine Соня Куш, «діти не можуть чекати, поки закінчиться війна. Вони мають рости й розвиватися тепер».

«На офіційній частині заходу я отримала зауваження з приводу якості синхронного перекладу — плутано і з пропусками смислів, — написала на своїй сторінці у Фейсбук голова правління ГО «Українська мережа за права дитини» Дар'я Касьянова. — Після завершення івенту наш міжнародний консультант Жоржетт Мулхейр підійшла до перекладача, щоб дізнатися, які були складнощі. Виявилося, що перекладач усе своє дитинство провів в інтернаті, й тема його страшно тригерила. Сказав, що ми спізнилися з реформою років на 60…»