Козацька вольниця і російський деспотизм: чому народи України та Росії різні

Білоруське видання "Зеркало" спільно з 24 Каналом на конкретних прикладах пояснює, що українці мають свою давню історію, розказує, як окремі блага цивілізації прийшли до України значно раніше, ніж до сучасної Росії, і чому ці народи століттями розвиваються по-різному.

Різниця між тим, як Київ і Москва вийшли на провідні ролі – майже 5 століть

У Середні віки була держава, яку пізніше стали називати Київська Русь. Вона існувала з 9 століття на території сучасних Білорусі, Росії та України, а ще частини Польщі та країн Балтії.

Але вже тоді змагалися три центри: Київ, Полоцьк і Великий Новгород. Головним містом був Київ. Якщо вірити літопису, ще 882 року князь Олег сказав, що Київ "буде матір містам руським".

Хто є справжньою спадкоємицею Київської Русі: відео

З 12 століття Київська Русь поступово розпадалася на самостійні князівства, але Київ продовжували вважати центром, а князя, який там правив, – головним на Русі.

Але 1169 року володимирський князь Андрій Боголюбський сколотив коаліцію з 11 князів, з якою оточив і розгромив Київ. Він віддав місто своєму молодшому братові, а сам повернувся до Володимира.

У підсумку єдине київське князівство розділилося на південну і північну Русь. Андрій утворив Суздальське велике князівство і зробив місто Володимир центром для всіх князів.

До речі, перша згадка про Москву сталася лише незадовго до цих подій, у 1147-му, а Московське князівство – залежне від Володимирського – з'явилося лише у 1263-му. А щоб стати найвпливовішими в регіоні, московським князям знадобилося ще близько 70 років. Коротше, різниця між тим, як Київ і Москва вийшли на провідні ролі у своєму регіоні, – цілих чотири з половиною століття.

Чому росіяни й українці – це не єдиний народ

Владімір Путін у своїх статтях заявляє, що росіяни й українці – єдиний народ, спадкоємці тисячолітньої Київської Русі. Але все зовсім не так.

У середині 11 століття на Київську Русь обрушилися монголи. Понад половину відомих давньоруських міст розорили, і на частині території утвердилося монгольське іго.

Там продовжували правити руські князі, але вони визнавали владу хана. А той давав їм ярлики – це документи, які дозволяли панувати. Хани могли судити князів та їхніх чиновників, а руські князівства виплачували монголам податки та брали участь у військових операціях Орди. Москва вдало вбудувалася в нову систему і перемогла в боротьбі за ярлик на Володимирське князівство.

Сучасні історики кажуть, що це була взаємовигідна співпраця. Наприклад, Москва неодноразово використовувала сили монголів, щоб перемогти своїх суперників. Хай там як, іго, яке тривало два з половиною століття, не могло не вплинути на суспільство.

Російська державність багато в чому сформувалася під впливом монгольської деспотії та авторитаризму. На відміну від України, вона має мало спільного з традиціями Київської Русі.

Монгольське іго не зачепило сучасну територію Білорусі та захід України – Галичину, Волинь і Закарпаття. Та й інша частина України була під владою монголів удвічі менше, ніж територія сучасної Росії, лише 120 років.

А потім великий князь Ольгерд приєднав її до Великого князівства Литовського. Тож далі українські землі розвивалися в європейській системі координат – спочатку у Великому князівстві Литовському, потім у Польщі, з їхньою системою освіти та місцевого самоврядування.

Так, не все було гладко. Поляки були католиками, українці – православними, конфлікти траплялися, а повстання під проводом Богдана Хмельницького переросло у визвольну війну.

Але все ж існування українських і російських земель у різній системі координат не пройшло без сліду. Ось політичний приклад. У середині 17 століття запорізьких козаків прийняли в підданство Російської держави – вони якраз шукали союзників.

Головним там був усе той же Богдан Хмельницький, який був упевнений, що українці присягатимуть на вірність цареві, а той захищатиме їх від поляків і поважатиме права та привілеї козацтва. Але посол російського царя, який був на церемонії, обурився: мовляв, цар – самодержець і не присягає своїм підданим. Хмельницький та його соратники пішли радитися, але все ж таки врешті-решт поступилися.

Москва відставала від Києва у розвитку

Тепер – про технологічні новинки. На схід вони приходили із запізненням. Класичний приклад – перша друкована книга. На території Великого князівства Литовського, куди входили Білорусь та Україна, вона з'явилася 1522-го.

Тоді Франциск Скорина видав у Вільнюсі "Малу подорожню книжицю". А от на території сучасної Росії перша така книжка з'явилася лише через сорок років. І не без участі білорусів.

У 1564-му Іван Федоров і уродженець білоруського Мстиславля Петро Мстиславець видали "Апостол", а наступного року – "Часослов". Духовенство почало їх переслідувати, і вони були змушені виїхати до Великого князівства Литовського.

Ще більше різниці було в появі вищої освіти. На території Великого князівства Литовського у 1576-му з'явилася Острозька академія – в українському Острозі, а через три роки – Віленська академія.

1659 року Києво-Могилянська Академія стала першим православним вищим навчальним закладом у Східній Європі. Двома роками пізніше Львівська єзуїтська колегія стала академією зі статусом університету.

А в Росії подібне сталося більше ніж через сто років. І знову там були наші земляки. У 1678-му Симеон Полоцький, який жив у Москві, написав "Привілегій на Академію", у якому описував структуру майбутнього вишу. За два роки він помер, і проєкт доопрацьовував його учень, він і представив його цареві Федору – старшому братові майбутнього імператора Петра I.

Цар підписав документ, але теж скоро помер, і відкриття відклали. У підсумку перший виш з'явився у Росії лише 1687-го – це була Слов'яно-греко-латинська академія.

Коли Україна та Росія зустрілися повноцінно

Загалом Росія й Україна повноцінно зустрілися тільки наприкінці 18 століття. Частиною імперії стала Правобережна Україна, а ще Волинь і Поділля. Лівобережна відійшли до Росії ще 1667-го і до певного часу зберігала автономію.

Але до того моменту філософія предків сучасних росіян і українців серйозно відрізнялася. У Росії існували давні традиції деспотизму і необмеженої монархії, кріпосне право і повна залежність церкви від влади. В Україні ж були традиції козацької вольниці, а ще намагалися обмежити владу гетьмана.

Водночас зростала національна самосвідомість і формування української нації. Влада Росії розуміла небезпеку цього процесу. Тому 1878 року ухвалили Емський указ, який забороняв ввозити в імперію книжки українською, друкувати нею твори, переклади та ставити вистави.

Ось цитата з внутрішньої записки до того указу: "Допустити відокремлення, шляхом зведення української говірки в ступінь літературної мови, 13 мільйонів малоросів було б найбільшою політичною необережністю".

У цій записці ще була цікава теза. Нібито Росія здобула перевагу над Польщею тому, що до неї відійшла Україна, а якщо "остання відсахнеться від нас знову до поляків, справжня велич Російської держави буде поставлена на карту".

Судячи з усього, риторики 19-го століття офіційна Москва дотримується і на початку 21-го.