Рашизм: чи не час називати речі їхніми справжніми іменами?

Верховна Рада ухвалила заяву «Про визначення існуючого в Російській Федерації політичного режиму як рашизму та засудження його ідеологічних засад і суспільних практик як тоталітарних та людоненависницьких».

В українських, та й закордонних ЗМІ вкоренилося називати російську політику та загалом наявний у Росії суспільно-політичний лад рашизмом. Цим поняттям оперують і політики. Влучне й дотепне, це слово стало мемом. Але має певні вади з інформаційного погляду. Як усі меми, воно має відтінок пародійності, а не аналітичної класифікації. Це радше образ, метафора, ніж політологічне визначення. Й евфемізм — адже це слово відсилає до схожості з фашизмом, але нічого не констатує, не каже чітко: російський лад є типовим фашизмом. Не «схожим на», а саме типовим.

«Рашизм» — то неймовірно вдала, блискуча публіцистична знахідка. От саме публіцистична. Тонка гра слів із прозорим натяком. От тільки ані гра слів, ані натяки не можуть бути мовою законодавчих актів, правити за юридичні та політологічні терміни: законодавчі акти вимагають юридично точної, а політологічні терміни — академічно точної мови. Експресія в науковому стилі мови, рівно як і в юридичному — недоречна річ.

Власне, слово «рашизм» є похідним від «Раша» — англійського звучання назви «Росія». Отже, в буквальному розумінні рашизм — це геть усе, що має стосунок до Росії, включно з хрестоматійними Толстим і Достоєвським, із матрьошкою, балалайкою та лаптями. От і скаже скептик або необізнаний: «Гм, рашизм, кажете? Ну то й що? А в Україні — юкрейнізм, а у Швеції — суїдизм». Те, що саме таке тлумачення навіюватиме роспропаганда — не викликає сумнівів: «Ви проти рашизму, проти всього російського, хоч би чим воно було? Расисти, русофоби, фашисти!». Бо наведене в заяві розгалужене пояснення кожного разу до самого слова не причепиш, воно має промовляти саме за себе.

Був у мене однокурсник-нігерієць, який усім гордо казав: «У нас не капіталізм і не соціалізм, у нас — нігеріалізм». З'ясувати, що ж воно таке, так ні в кого й не вийшло. От чи не так само сприйматимуть і слово «рашизм»?

Саме тому й залишає ця заява враження дулі в кишені: дуже різкі слова, але речі своїми іменами так і не названо.

Проблема, власне, зводиться от до чого: чи винайшов Путін щось таке, чого світ іще не бачив, як кажуть англійці, brand new — а чи політичний режим у Росії є різновидом чогось давно відомого й давно засудженого? І якщо останнє, то неодмінно треба було термін «рашизм» співвіднести з цим давно відомим і засудженим, і співвіднести чітко. А цього зроблено не було.        

А в путінській Росії — саме фашизм. Справжній, а не «щось дуже схоже» на нього.

Єдиного загальновизнаного визначення фашизму не існує. Їх чимало. Але ознаки, за якими ідентифікують фашизм, в усіх визначеннях подібні — різниця лише в деталізації. У Желю Желева, колишнього президента Болгарії й дисидента за комуністичних часів, таких ознак п'ять. В Умберто Еко їх чотирнадцять. Спробуймо їх розглянути.

Наявність панівної ідеології, обов'язкової для всіх громадян та інституцій, просякнутість цією ідеологією всіх сфер життя, нав'язування цієї ідеології дітям від найменшого віку у процесі освіти та виховання. Чи є таке в Росії? Звісно, є — «русскій мір», «велика Росія».

Однопартійність, відсутність вільних виборів, вибори — фарс? Де-факто є; проголошена «багатопартійність» скопійована з практики Східної Німеччини, у якій служив Путін: решта партій є міноритарними, за жодних умов не можуть виграти вибори, є неопозиційними й завжди схвалюють позицію керівної партії в основних питаннях; опозиційні партії та рухи розгромлено або вони зійшли зі сцени.

Зрощення керівної партії з державою, а партійних осередків із владними — є таке? Є.

Наявність культу вождя й ототожнення його з державою та країною — є? З очевидністю є.

Ототожнення держави та країни, держави та суспільства, держави та суспільства з вождем? В усій своїй красі.

Не  лише відсутність, а й неможливість опозиційної  діяльності — є? Поза сумнівом.

Відсутність прав та свобод, зокрема свободи слова та свободи переконань? Так, будь-яке висловлення незгоди тягне за собою репресії.

Одержавленість інформаційної сфери, підміна інформації пропагандою, тотальний характер пропаганди — є? Не потребує доказів.

Широке залучення культури, зокрема масової, до пропаганди, заборона й гоніння на «ідейно шкідливі» об'єкти культури, зокрема й створені за давно минулих часів; знищення чи спотворення «шкідливих» об'єктів культури; гоніння й заборони на нелояльних діячів культури? Є, в усій своїй потворності, ми з болем спостерігали за цим на окупованих територіях.  

Одержавлення та уніфікація громадянського життя? Є — дивіться хоча б долю «ФБК» Навального.

Одержавлення церкви? Так, РПЦ перетворилася на державну інституцію, таку собі ідеологічну інспекцію.

Одержавлення й корпоратизація економіки, тісна пов'язаність великого бізнесу з владою й особисто вождем? Згадаймо хоча б «кооператив “Озеро”»; середній та дрібний бізнес у Росії може існувати лише за умов лояльності та участі в пропагуванні тотальної ідеології.

Уявлення про народ як єдиний моноліт, зневага до особистості, її прав та гідності, зневага до самого людського життя: люди — майно й інструмент для досягнення цілей держави? Ніхто й сперечатися не стане.

Ненависть до представників меншин, їхня дискримінація, стигматизація та переслідування. Ненависть до будь-яких нестандартних проявів, прагнення до стандартизації та регламентації поведінки людей? Блогосфера та соцмережі Росії містять тисячі прикладів гонінь, цькувань та покарань за «не такі» одяг і зачіски.

Перетворення силовиків на головну опору влади й на привілейований клас? Немає жодних сумнівів.

Розв'язання проблем і суперечностей у силовий, репресивний спосіб? Давно вже.

Уявлення про себе як про обложену фортецю, а про зовнішній світ — як про неправильний, гріховний і ворожий? Уявлення про себе як про «носіїв уселенського добра»? Скільки завгодно.

Мілітаризація, просякнутість мілітаризмом усіх сфер життя? Ми бачимо це повсякчас.

Прагнення повернутися до міфологізованих «золотих часів», архаїзація, несприйняття нового, взяття як взірців для сучасного життя прикладів із далекого минулого? Культ міфологізованих традицій, які й вивищують цю націю-державу над іншими? Так, тут і Давня Русь, і Петро I, і Сталін в одному флаконі.

Культ сили, грубий маскулінізм, культ малокультурних мас, приниження й стигматизація, з одного боку, жінок, а з іншого, інтелектуалів; «сила є — розуму не треба»? Безумовно: тут вам, зокрема, і «глибинний народ», і словосполучення «моя  баба», яке в російській блогосфері замінило вислови «моя дружина» та «моя наречена».

Схильність до конспірологічного мислення, до теорій змов? І такий симптом є.

Зрештою, потворна новомова, мовні покручі, засилля канцеляризмів? Без цього тепер у Росії — нікуди.

Отже, в сьогоднішній Росії наявний абсолютно чистий фашизм. Не просто рашизм, а фашизм.

А може, в Росії є й нацизм?

Є посилена русифікація етнічних меншин, аж до скасування викладання меншинних мов у російських школах. Є свої «арійці» — «слов'яни»: «слов'янська нація» та «слов'янська раса», звісно ж, зі «слов'янською зовнішністю». Є свої унтерменші — від «чурок» або «чурбанів» до «чухні» або «фініків», «норвегів» та «англосаксів»; усі «неслов'янські» народи апріорі вважаються нижчими. Перелік «слов'янських» народів може варіюватися й містити, наприклад, казахів.

Процвітає расизм. Ну, і «єврейське питання» трансформувалося в «українське питання».

Путін досить старанно змавпував Гітлера. Недаремно так довго служив у Німеччині, хай і Східній, і такі сантименти до неї має. Недаремно й українці в нього — «фашисти» та «нацисти»: давно підмічено, що Путін полюбляє прийом віддзеркалення, тобто звинувачення інших саме в тому, що притаманне Росії.

Отже, в Росії наявний класичний фашизм нацистського толку. І там не просто порушення прав людини, а ідеологічно, «теоретично» обґрунтоване порушення прав людини. От саме це й варто було б нормативно зафіксувати й що є сил доносити до уваги світу. А вже потім уточнювати, який там різновид — рашизм, рашизофренізм чи ще щось.  

Як відомо, російська пропаганда часто звинувачує інших у тому, що притаманно самій Росії й нікому іншому. Отак і з фашизмом — Росія звинувачує в ньому всіх довкола. Чи не означає це, що Путін та його оточення чудово знають, що запровадили фашистський і саме фашистський лад, а отже зробили це свідомо? А звинувачення всіх довкола — цілком за принципом: хто гучніше за всіх кричить “тримай злодія!”? І побєдобєсіє, яке вже надто понад усяку міру, — задля того ж самого, щоб ніхто не став шукати спільне в Путіна з Гітлером? Путін довго жив у Східній Німеччині, й перед ним було відкрито двері спецсховищ. Особисто я впевнений, хоч і не маю доказів: Путін вивчав твори Гітлера й став його учнем. Ну, а персонажі а-ля Дугін та Рогозін довкола нього є хай і непрямим, але свідченням.

Існує багато визначень фашизму. Вони різняться між собою, але в основних пунктах сходяться.