У ніч з 8 на 9 травня 23 роки тому у Львові жорстоко вбивали українського композитора Ігоря Білозіра

Вбивця воронов відсидів два роки замість 15, а вбивця калінін — п‘ять, замість 10! Як казав покійний Ігорко: «Я не можу зрозуміти, хто то може зрозуміти!»

 

На місці Ігоря того вечора міг опинитися будь-який український артист, композитор чи співак, і його б спіткала така ж доля. І є тому глибинні причини: живемо у державі, яка ніяк не може визначитися з національними пріоритетами, у якій найкраще почуваються її недруги й відверті вороги. Інформаційний простір в Україні українцям не належить. За таких умов інколи досить найменшої іскорки, щоб у душі відвертого чи замаскованого шовініста пробудити звіра. „У ніч з 8 на 9 травня в центрі Львова на проспекті Тараса Шевченка (!?), на тоді відкритому майданчику кафе „Цісарська кава”, стався умисний злочин, внаслідок якого загинув відомий композитор, народний артист України Ігор Білозір.

 

Фактично відбулось ритуальне вбивство наперед визначеної жертви, і цей злочин має всі ознаки саме такого вбивства, — констатували Руслана Білозір і Павло Романюк. Сценарій злочину розігрувався на очах багатьох відвідувачів кав’ярні, у присутності міліціонерів, які „охороняють” кафе, під недремним оком відеокамер, які фіксують усе, що тут діється. За одним столиком у гурті товариства сиділи Ігор Білозір, а також журналіст Богдан Гнатовський та модельєр одягу Олександр Куровицький. Було весело. Гнатовський співав пісню Білозіра „Перший сніг”, пісню ліричну, для якої горло не деруть. Дехто підспівував, але сам Білозір не співав. Просто сидів за столиком.

 

Українська пісня явно не подобалася товариству, яке сиділо навпроти, де тон завдавали Дмитро Воронов та Юрій Калінін. Сі типи співати не мастаки, але, аби спровокувати конфлікт, Воронов пройшов до підземного переходу біля кінотеатру „Україна” й винайняв там співака-гітариста, який мав „увєсєліть” їх компанію. А „хахли” мали б відповідно замовкнути. Або їм „закроют харі”.

 

Принаймні так усе виглядало позірно. Білозір, наголосимо ще раз, не співав, а тому й претензій до нього не могло бути. Однак Воронов і Калінін поривалися розправитися саме з Білозіром, й особливо брутально поводився перший. Воно й зрозуміло. Батенько Воронова — Олександр Воронов — на той час був заступником начальника Львівського міського управління внутрішніх справ, якому підпорядковувалися всі оперативно-розшукові служби. Синок був частим відвідувачем „Цісарської кави” й почував себе акурат так, як почувається окупант серед тубільного населення. І якщо він уже постановив, що „хохляцька” пісня тут не звучатиме, то цей привід буде використано сповна. Наслідків у формі чергових при кафе ”ментів” він міг не остерігатися ще й тому, що сам був офіцером одного з армійських підрозділів. (Господи, хто служить в міліції та армії України!).

 

Дмитро Воронов, проходячи біля столика, де сидить Білозір, несподівано сильно б’є його по голові. Білозір вдаряється потилицею об стінку павільйону кафе, падає зі стільця. З носа йде кров. Перша кров. Але це — не перший удар. Воронов уже кілька разів поривався до Білозіра. Втручалася міліція, а чергували при кав’ярні працівники Галицького РВВС Лин, Кожушко та Боднар, яким платили зарплату, очевидно, не за протирання штанів у питейному закладі. Але як втручається! Лин напучує Воронова: розправся, тільки не тут, а там, за майданчиком кафе. І двічі гасити конфлікт приїжджає автопатруль. І двічі, як ні в чому, відбуває. Аби приїхати ще. Як поводить себе товариство Білозіра? „Достойно”. Вдає, що не бачить, як б’ють Білозіра! Гнатовський, який колись займався боротьбою, продовжує мужньо співати. Б’ють же не його. Властиво, чому ж б’ють Білозіра, який не співає?! Його вина в тому, що він — відомий український композитор, найвідоміший український пісняр після трагічної загибелі Володимира Івасюка. Але той загинув давно. Вартує повторити! (Дивним чином біля Івасюка свого часу прилипав і Гнатовський.) Інцидент набуває агресивно зростаючого характеру, бо все продумано, все „зхоплено”.

 

Після останнього удару-падіння Білозіра його товариство (зрештою, випадкове) геть ніяковіє, встає і прямує геть. Миротворець Білозір — а він такий! — підходить до столика Воронова, каже, що зла не тримає, що хлопці молоді і він їм прощає, але він їх запам’ятав. Простягує руку на знак примирення. Його посилають матом, й невгамовна лють ще більше скипає в чорних серцях Воронова і Калініна. Вони одразу пориваються за Білозіром, хоча їх усіляко стримують. Але одразу ж вибігають за ним, б’ють по голові й тулубу. Принагідно, для проформи, дістається Гнатовському і Куровицькому.

 

У цей момент знову під’їжджає автопатруль, і нападники втікають. Автопатруль від’їздить. Усе в нормі. Білозіра підіймають...

Як годилося б повести товариству, в якому того вечора мав нещастя перебувати Білозір, коли об’єктом постійних нападів був саме він? Гуртом вийти з кафе й пройти якихось двісті метрів до його квартири, яка поруч. Але всі поспішають розійтися. Такі друзі — гірші за ворогів. То вже потім вони заплачуть крокодилячими сльозами. Наразі — як би втекти. Залишаються тільки Гнатовський і Куровицький. Однак після останнього нападу Гнатовський... відганяє Куровицького, і той спокійно йде собі. Він зайвий. Він перешкоджає запланованій розправі!

 

Білозір же залишається з Гнатовським. Вони проходять ще кілька метрів і підходять до будинку обласної прокуратури. Воронов і Калінін, зробивши гак проспектом Тараса Шевченка, вибігають назустріч. Починається останній акт розправи над Білозіром. Себто, кримінальне дійство чітко сплановане й має низку послідовних епізодів, які повинні завершитися трагічним фіналом.

 

Здоровань Гнатовський втікає, залишивши свій традиційний дипломат, з яким стало дефілює по центру. Ми ж журналісти! (Він повертається, коли знову під’їде патруль.) Білозіра збивають з ніг. Воронов б’є лежачого так, що в його, Воронова, кістці ноги, утворилася тріщина. Справу зроблено.

 

Під’їжджає автопатруль. Зловмисників затримують на місці. І після сценарію скоєння злочину розпочинається сценарій уникнення відповідальності. Так би мовити, друга серія злодійства, тільки вже з залученням так званих правоохоронних органів. Затриманому Воронову черговий „мент” дозволяє зняти куртку, тобто позбутися речового доказу, по якому свідки можуть опізнати як учасника кримінального дійства. „Мент” телефонує до Воронова-старшого, інформує про подію, Воронов-старший інструктує, як діяти надалі. Затриманих Воронова і Калініна для проформи протримали близько пів години в Галицькому РВВС й відпустили. Вони повертаються в „Цісарську каву” пиячити й „празнавать пабєду” у товаристві „ментів”.

 

Білозір у ніч з 8 на 9 травня потрапляє у Львівську міську лікарню швидкої допомоги, де початково його залишають без належного догляду. Але він ще при свідомості, може дати покази. Натомість на місце події слідчо-оперативна група не прибула, в лікарню взяти свідчення у потерпілого ніхто не з’явився, міліціонери-свідки (а фактично — співучасники чи, бодай, опікуни злочину) не допитані.

 

9 травня Воронов-молодший знову приходить у „Цісарську каву”, вивчає ситуацію, судячи з усього, домовляється з власниками кафе, щоби стерли відеозаписи вчорашнього вечора й тим — знищили документальне свідчення півторагодинного перебігу злочину. І це йому вдається. Далі їде в лікарню швидкої допомоги, де встановлюють наявність тріщини в кістці ноги. (Хід запобіжний. Мовляв, виникла сутичка, в якій я теж постраждав. Але надалі цей факт, який є обтяжуючим для вини Воронова, у слідчо-оперативних документах не фігурує!).

 

Одне слово, перші дні сторона зловмисників використала на свою користь уповні. „Опрацьовуються свідки та медики. Робиться все, аби завести у глухий кут слідство та дезінформувати громадськість. Працівники міліції запевняють, що Воронов і Калінін до побиття Білозіра непричетні. Винні якісь молодики, які втекли, що їх тепер активно розшукують. Ось-ось „візьмуть”. Є наче б 17 свідків, які показують, що жодної куртки (знятої за порадою „ментів”) на Воронові не було. Себто, все фальшується і профанується, й за всім цим вгадується режисер — Воронов-старший. Газети пишуть: „Воронов Воронову ока не виклює”. І нехай собі пишуть.

 

Гнатовський перші дні мовчить ніби нічого не сталося. Потім у нього й у Куровицького почнуться дивні „провали пам’яті”. Буває. Стан Білозіра різко погіршується. 10 травня його переводять в реанімацію. Тим же числом порушують кримінальну справу. Громадськість починає все активніше обурюватися. З 16 травня Ігор Білозір у комі, себто при смерті. Під'єднано апарат серце–легені, але то вже — мертвому припарка. З вини лікарів пропустили зупинку серця. Але то вже не має ніякого відношення до причин і перебігу злочину.

 

Зловмисники все ще на волі, але їх дії чітко скоординовані. 19 травня зникає Калінін. 22 травня нарешті затримують Воронова-молодшого. А Воронов-старший продовжує керувати, в його службовому кабінеті — штаб-квартира по „відмазуванню” зловмисників. Слідство тим часом працює на рівні циркового атракціону. Кульбіт, ще кульбіт. А номер то — смертельний. Для Білозіра”.

 

Протягом останніх днів перебування Ігорка в лікарні всі повторювали одну і ту ж фразу: „Він у Божих руках”. Але Всевишній на небі, а люди, які мають владу на землі, не зробили елементарного. У найбільшій львівській лікарні досі нема топографічного апарата. Для комп’ютерного обстеження мозку нетранспортабельного Ігоря возили у медінститут, за декілька кілометрів від реанімації. По асфальтових вибоїнах і горбах. Кажуть, що через таку поїздку недавно помер школяр, а раніше ще один молодий хлопець. А влада купує „Мерседеси”, справляє гучні святкування. Якраз ця сума, викинута в нікуди, врятувала б не одне життя...

 

Травень 2000-го. Львів…